Із туману спогадів дитинства
Випливає рідний дім в селі.
Я – малий, десь років п’ять приблизно,
Граюся з сестрою у дворі.

Бігали, стрибали, веселились.
На те й літо та і ми малі.
Всюди бігав,раптом зачепився,
Бутля я великого розбив.

Тут як тут стоїть вже баба Настя
Грізно каже: шкоду хто зробив?
Я засмучений і гірко плачу,
В неї різочка вже є в руці.

Провинився, тож кажу тихенько:
-Бутля я розбив, я не хотів.
- Підійди до мене ти швиденько,
Повертайся і скидай штанці.

Підійшов, покірно повернувся
Та штанці донизу приспустив.
Сльози як горох і я боюся.
Ну, навіщо ж бутля я розбив.

Озираюся: велика різка.
Плачу і не можу здержать сліз.
Я кажу так жалібно і тихо:
- Бий не сильно, бо я ж твій.

Замість того, щоб мене набити
Цілувала бабця там мене.
Пригорнула, щоби пожаліти
Й по голівці гладила усе.

Із туману спогадів далеких
Випливає світлий образ твій.
Добра, згорблена й старенька
Пам’ятатиму тебе повік.
14.11.2013