Віднаходиш баланс, домальовуєш віршеві коду.
Вдовольняєшся полем, бо зійдеш на пагорб – назвуть парвеню.
Помічаєш в очах чорний захват, грубезні колоди.
Рвійно плевели вієш, то й маєш сто кіп золотих ячменю.

Хилитання білбордів, шпана, що зриває шпаківні,
Тлусті санчо, пихате віслюччя, діряві підстилки, брилі, –
Це реалії. В сон прибігає краса-титарівна,
Виглядає Микиту... А в того то війни, то п`янка в селі.

Тут і там на світлинах нові голосні скоропадські.
Люд їм теше підпори, для гречки та манни тримає миски,
В раювання земне ще включається тиснява адська.
Йдеш узбіччям, запитують: "Зло випромінюєш? зналася з ким?".

А у тебе свої – спогадання, мережі, говірка.
Десь отам за тополями трухне міцний незапроданий трон.
І тамує свій кашель курильниці мулярка Вірка,
Ти проходила в яр, завдала треном сукні помітний "урон".

Ще в уранові шахти пірнають убивці та вбогі.
Зашарілася юнка, принісши на суд нешліфований текст.
І здригається тиша, шпакльована злегка дорога
Крає жовту автентику ниви, струмує в омріяний Next.


2016