Сумка злетіла з плеча, рука смикнулась і третина кави китом хлюпнулась долу. На плетінці паркану, який відділяє внутрішній дворик Академії од кожум'яцького урвища, біснувалася худоребра білка. Вологе повітря насичувало кольором теракоту цегли та морщила поділ юпки. Хмарний купол неба та запах свіжої кориці дарували відчуття золотокосої пори. І тіко каша з липових сережок ламало ту голограму осені

Дальніми доріжками прогулювалася молода жінка з сином-дошкільнятком. Коротка тісна сукенка впивалася в кричущо-недосконалі ноги, погляд жінки впивався в гіпнотичну спіраль смартфону.
Малий бігав між валунами та скульптурами, збирав понятні лише йому скарби. Радіючи новим артефактам, він пробував гукнути маму, но молодичка чула лише монотон тачпаду. Помітивши пару бетонних блоків, хлопчик із бодрим зойком "Знайди мене!" сховався в улоговинку. В наступні хвилин п'ять малий час од часу виглядав із-за своєї хованки, намагаючись вловити погляд мами. Мама, заклякнув жоною Лота, ловила по екрану "змєйку".

Плац дворика давно опустів. За парканом тріснула суха вітка. Я згадувала хлопчика і думала про своє. Конвертувала кілометри чату в години розмови, години переводила в зустрічі. В уяві, листами з відривного календарю, каруселили пройобані в балачці вікенди. Ритмічно стрибала білка.
Останній ковток кави виявився приторною піною. Занила потилиця і я вивільнила з пучка тяжке од вогкості волосся. Вимкнула передачу даних в телефоні і повернутися в келії Академії, укріпляти в собі зв'язок з реальністю.

24 червня 2017