Поспішаю. Таке життя – треба встигати. По дорозі до тебе забіг до себе. Наче все гаразд – ковток мутного пива у пластиковій пляшці, нікчемні запаси їжі у вигляді кусня пліснявого сиру, голодна кішка і твої панчохи. З минулого місяця стоять. Я їх не чіпаю. Коли хочу тебе згадати, вдихаю їх запах. Трохи паморочиться в голові і хочеться чхати. Ставлю назад і відчиняю кватирку. Тепер до тебе. Спішу, хоча нема сенсу. Віддала ключі і сказала, що їдеш у творчу відпустку. Щовечора спішу, намагаючись потрапити до твоєї квартири… з метою економії, звичайно. Світло горить, крізь двері чути, як розмовляє з глядачами телевізор, як шкварчить щось на плиті, а у ванні хлюпає вода. У мене слух найвищого ґатунку. Інколи чую, як шльопають тапки до дверей і хтось, стримуючи дихання, дивиться крізь дверне очко мені у вічі. Мабуть, то злодій хазяйнує. Користується скотиняка комунальними послугами, які оплачуєш ти… От би відкрити двері, я б йому показав… Відпустка затяглася на цілий місяць. Мабуть, дуже творча. Не припускаю думки, що ти не хочеш мене бачити. Як казав один мій знайомий: Такіє парні на дорозі не валяються… Ото ж бо і є. І я не валяюсь. Раз на двійко місяців не рахується. Треба ж якось ту суєтну пару випускати. Я такий, що якщо й упаду, то завжди в напрямку до дому. Відданість родинному колу, так би мовити. Згадую, як ти тоді сказала: Прощавай! А я пожартував: Давай, дасвіданія, дарагая… Я, взагалі, людина весела. Люблю жартувати. Пам'ятаєш, як на твій день народження я подарував тобі дохлого щура в картонці для торта. Ти тоді так верещала, що аж сльозу пустила. І чого? Мені одному довелося сміятися. А ще образилася, коли я на людній автобусній зупинці підійшов до тебе ззаду і голосно запитав на вухо: Тьотю, як доїхати до крематорію?
Ха-ха… Смішно, еге ж? Та тільки не тобі. І ще кілька випадків, де ти не змогла оцінити мій гумор. Після останнього, коли я в балончик для духів підлив трохи самогонки, ти і сказала мені: Прощавай! Терпець урвався. Вибач, але це виглядає, наче ти мені дала відкоша… І це після цілого року спільного проживання? От, дурепа… Та таких, як ти, у мене вагон і маленький візочок. Тільки встигай колеса накачувати... Жартую, звичайно. Я чого до тебе щодня бігаю? Світло вимкнути, воду перекрити, злодія витурити, якщо він є… А найбільше хочеться, наче пес, приповзти на животі до твоїх ніг з твоїми панчохами у зубах і, п'яніючи від їх запаху і вигляду красивих ніжок знизу, заскавчати, заскавуліти : Вибач, кохана. Я такий телепень. Дай мені ще шанс і ти мене не впізнаєш. Повертайся, дорогенька. Без тебе спорожнів холодильник і сенс мого існування. Без тебе кішка схуднула на 0,5 кг. Я зважував. Без тебе фікус почав чахнути. Виглядає, як бомж. Та і я не в кращому вигляді.
Отак я і зроблю. Тільки панчохи трохи виперу, щоб свідомості, поки повзу, не втратити. Ти обов'язково відкриєш. Я ж бо скавулітиму на килимку під дверима, а ти завжди бездомних песиків жаліла…

10.2017