Ти знаєш, трапляється бачити різні дива,
Скажімо, як проростає трава на весні: маленька, жива.
Як дихає бережно і обережно прозора, мов совість, роса,
Як люто й цинічно у квітень зненацька вривається знову зима
І гостро, морозно торкається віри, яку віддала із травою земля.

Ти знаєш, усе, що стається – для чогось потрібне, можливо.
І навіть погане до крику, до втрати себе, розп’яття і зради, врешті, – до миру.
І навіть, коли вже здається, що далі – кінець, що далі – усе маячливе,
І навіть, коли дива зовсім нема і ніяк не всихаються зливи –
Я вірю, попереду є щось надто мегаважливе.

Ти знаєш, від істини і до брехні – лиш травинка повітря,
Скуйовджений запах думок, переламаних обухом зречення днів на приватній дровітні.
Довгі вії в заплутаних снах і розпущені храми старих, теплих светрів,
І життя, що складається в пазли і відтак згодом впишеться у кубометри,
І ще те, що дива, вони є, що подібні вони до примарного світла, до вітру.