Прокинулося цуценя Паті від гучного стрекоту.
- Хто?! Де?! – підхопилося цуценя, обнюхуючи навколишню траву.
- Та ось же я, - промовив хтось біля самісінького щенячого носа. – Це я, коник.
- Коник? – здивувалося цуценя, вдивляючись у маленьку зелену комаху. – Теж мені – коник! Наче я коня ніколи не бачив. До речі, у мого господаря також кінь є, хазяїн на ньому верхи їздить. Так от, ти на того коня взагалі не схожий. Той кінь гарний, дужий, не рівня тобі. А головне, зовсім не зелений. Рудий. А ти... І що в тебе з ним спільного? Нічого!
- А що я? Що я? – знітився коник. – Я лише трав’яний коник, така собі комаха. А те, що зелений... То зеленому легше в траві від ворогів ховатися. А ще я вмію скакати.
Сказавши це, коник високо підстрибнув, пролетів над цуценям, і приземлився з іншого боку.
- Оце так! Супер! – захопилося цуценя. – А трав’яних собак ти, часом, не знаєш?
Коник замислився.
- Ні, собак не знаю, - відповів він.
- Шкода, - зітхнуло цуценя. – А я от хотів з ними потоваришувати. І як це без трав’яних собак?
Запанувала тиша.
- А ти зі мною потоваришуй, - порушив тишу коник. – Хіба я гірший? Я, знаєш, як стрекотіти вмію. Ось послухай.
І коник застрекотів, та так голосно, ще голосніше ніж раніше.
- Ну, як? Сподобалося? – запитав він у цуценяти.
- Дуже сподобалося, - відповіло те. – Чимось на моє гарчання схоже. А давай, будемо разом гарчати. Усе ж веселіше.
- Ага, веселіше, - зрадів коник. – А головне, голосніше. Ну, що? Почали?
- Еге ж! Почали! - підтримало коника цуценя Паті.
І вони загарчали. А, може, застрекотіли. Кожен на свій лад.
І отут...
- О, ні! – почулося з-під куща бузку голосіння старого, утомленого неробством, кота.. – Тільки не це! Я вже не витримую!