Закусила вудила поезія й риссю пішла,
Замітає хвостищем Пегас перелякані зорі.
Крутить пальцем читач нетерплячий побіля чола,
Я ж усоте його переконую зріти у корінь.

Тягне сестронька втомлена ноута знов на диван,
Задоволено крекче, вчуваються охи гаремні.
Хоче казки, красивостей, щоб не боліла глава,
А у мене не вірші, а ребуси мислі, дилеми.

Просять бути простіше, писати лише про любов,
Ну, а як утомлюся - дозволено і про природу.
Відсьогодні лиш так і робитиму, друзі, їй бо,
Буду тільки у себе із ока виймати колоди.

А ціна за кохання у строфах - солодка хвала,
Хай зворушені товпи оглушливі оплески сіють.
Ми із музою чесно розділимо все пополам,
Сльози вичавимо з оченяток, неначе олію.

Та пішло щось не так, не збагнути і досі причин,
Тихо стало, крилатий дивується коник.
Одкровення цинічні прогнали усіх читачів,
Потікали галопом в кущі всі мої епігони.

Миє руки маляр, як іде до свого полотна,
А в такого як я, мабуть, марно чекати розкрилля.
У глумливих поезах не ліки - отрута одна,
А людині потрібен ковточок цілющого зілля.

Тож тепер на перо не насмичу з Пегаса пір'їн,
Хай летить куди хоче, знімаю із нього вуздечку.
Я чекаю весни, щоб співали в саду солов'ї
Та у кронах доглянутих яблуньок вили гніздечка.

14.02.2019 р.