ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Золота підкова
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Золота підкова
Ця історія – чиста правда, друзі. Навіть імена героїв не вигадані, а справжні. А починалося все так.
Груба у хаті почала куріти. Збігав до лісу, наламав молодих соснових гілляк, переодягнувся в сажотруса і поліз на дах. Відбив на лежакові кілька цеглин і давай шурувати лозинами у комині. Жирна сажа потроху сипалася униз у хідники, я мляво чхав, а кіт Жоржик пильно дивився з драбини на яку видряпався, що я там роблю. Він у мене непростий, а чаклунський, - розмовляти уміє, думки людські читає. Дуже чемний, бо коли ми з моєю дружиною – берегинею - починаємо одне до одного залицятися, то він тихо сходить із двору аби нам не заважати тішитися. І приходить аж під ранок. Ось тут треба бути обережними: якщо дати йому рибу з кісточками – може вкусити, якщо даси несвіжого сала – вилізе і дасть пахучу цівку на подушку. Тому все повинно бути найвищої якості: м’ясо індиче, філейне, посольська шинка вищого сорту, поросятинка без прожилок жиру.
Аж тут у комині щось зрушило і моя лозина уперлася у якусь твердь. Шурую туди-сюди – безрезультатно. «Невже цеглина завалилася? Ото халепа!» - подумав я. Якщо так, то доведеться розбирати всю грубу, а це я вам скажу - ще те задоволення.
Зліз із горища і пішов до хати аби спробувати знизу дістати ту капость. Угвинтився рукою в хідник, пальці вперлися у щось тверде. Обмацав невідомий предмет і з розумів, що то не цеглина. Потроху розхитуючи, акуратно тягну на себе аби невідома річ намертво не застрягла в отворі.
І таки витягнув! І що б ви думали? Підкову! Закіптюжену, покриту чималим шаром шлаку, чорну і непривабливу.
От скажіть – якого біса комусь знадобилося в комин вмуровувати підкову? Що за прикмета така невідома? Ну, на вхідних дверях для щастя прибити – це зрозуміло. Хоч надворі вже двадцять перше століття, а люд і досі темний: вірує у тотеми, які жодного стосунку до щастя не мають; священникам у яких животи звисають на коліна та політикам, єдина робота яких на цій землі – брехати та обіцяти. Ну яке може бути щастя в цяцьках? Правильно – ніякого. Марнославство та жадоба наживи замінила дурням щастя . А щастя – це коли ти любиш когось, а тобі відповідають взаємністю.
А дружина як глянула на ту річ в моїх брудних долонях – аж засяяла:
- Чоловіче! Ти хоч знаєш що це таке?
- Авжеж! Як топили у хаті, то оця залізяка щоночі вила в трубі. А я думав, що за халепа в хаті коїться, звідки це завивання.
- Ех, чоловіче, чоловіче! Темний ти, неосвічений. Ця річ ціни не має.
- ???
- Це не просто оберіг, ця магічна річ – підкова Сваргового коня. Там де вона вдарить об землю – джерело з’являється з живою водою.
- Жінко! Та яка магічна річ? Глянь – чорна як свята земля!
- А ти відмий, відчисть і побачиш, що ця підкова зі щирого золота. Відчуваєш яка вона важка? Хіба такими підкови бувають?
І справді, важила вона кілограмів зо два. Я спочатку навіть не зауважив.
- Гаразд,- кажу,- зараз закінчу з грубою і подивлюся що то за підкова.
Дочистив знизу хідники у грубі, заліпив отвори у віддушинах цеглинками, замазав глиною. І на горищі теж цеглу припасував на свої місця. А потім почав відшкрябувати підкову.
Коли відпали останні шматочки шлаку та змився увесь бруд – вона засяяла щирим золотом. Скинув із себе брудний одіж і подався до літнього душу, прихопивши і підкову. Там ще трохи потер її щіткою у мильній воді, і сам споліснувся як слід.
Зайшов до хати і поклав на стіл перед моєю чепурухою золоту коштовність. Поправила жінка на голові очіпок, чхнула і зашепотіла:
« З- під глибоких вод, з-за високого неба, з-за далеких гір кличу тебе, мій брате, вогняний конику, до мене в господу. Досить блукати самому, є у мене для тебе вуздечка, є добрий хазяїн, є повні ясла зела. Скачи через греблю вовчу крізь вушко голки , підземною річкою. Лети за подихом вітру, за веселкою в небі на моє подвір’я.»
І дмухнула на свічку, яку тримала в своїх руках. А надворі під вікнами щось гупнуло, аж здригнулася земля. Вискочили з хати – а там кінь сусідський на часниковій грядці стоїть незагнузданий, на ймення Чопок і морду у відчинене вікно встромляє. Сивий чубчик грайливо звисає йому на очі.
- І-го-го-о-о-о! – заіржав старий коник і тріпнув гривою.
А за конем, з вуздечкою на плечі, через наш паркан лізе його господар - дядько Микола. Побачив нас у вікні та кричить:
- Вибачте, сусіди любі! Скотиняка здуріла геть! Вирвалася зі стайні і до вас . Зараз зловлю і виведу. Могорич за потолочене зілля за мною,- і поліз до коня. А той буцнув його головою, аж Микола ноги задрав до неба, і став дибки.
- Не чіпай його, сусіде,- гукає моя берегиня. – Зараз вийду і скажу що треба робити.
Вискочили ми з хати, зупинилися навпроти коня, а той часник вже перетолочив, перейшов на цибулю.
- А шоб тобі! – лайнулася жінка. – Стій, кажу. Зараз підкуємо - і побіжиш куди хочеш, - гукнула до коня жінка і побігла в хату за золотою підковою.
Глянув я на коня, а в того і справді немає однієї задньої підкови! Кажу сусідові:
- Вставай хутчій і неси сюди свої причандали, зараз коня підковуватимемо. Інакше його звідси не виведеш. Вір мені.
Сусід повірив. Він звик до того, що з нашого комина вилітають зірки і розсіваються на небі, створюючи нові сузір’я; звик до черг невиліковного люду, на яких офіційна медицина ставила хрест, а моя дружина - ставила на ноги; звик до нашого кота Жоржика, який інколи вчив математиці його сина, коли той приносив зі школи двійки. Тому хутко побіг за молотком та цвяхами.
А дружина стояла біля Чопка і щось лагідно шептала йому на вушко. Той кивав головою і чомусь ліз їй мордою у пазуху.
- Жіночка моя люба, невже це кінь Сварга? – запитав я.
- Істину речеш. І не дивися, що він старий, половина зубів випала та ребра видно. Побачиш що далі буде.
А далі Микола підкував коня. І сталося диво: побіг коник за хату, ударив копитом під белебнем у садку, а з-під землі зафонтанувало джерело.
Разом із Миколою до вечора розкопали та поглибили яму, змайстрували дубовий опалубок та опустили його в джерельце. Ще й цямрину примайстрували аби пил та бруд не залітали . З часом зробимо щось більш довговічніше . А коник зайшов до мого сараю і виходити звідти не хоче.
Жінка каже сусідові:
- Продай нам його. Він уже й не оре як слід, одні збитки маєш.
- Ну, раз він такий упертий – беріть його,- одказав сусід. – Все одно з нього толку мало, а на ковбасу здавати жаль. Я з ним десять років живу.
Сіли до столу вечеряти, а Микола дивиться на свої руки і впізнати не може.
- Ти глянь! Жодної подряпини, жодної морщини! Як таке може бути, га, сусідко? Може, приготуєш мені зілля аби я до молодиць знову став ласим?
Посміхнулася жінка і підклала йому в таріль вівсяної каші, аби не лопотів зиком.
Не сказали ми йому, що то за вода. Бо дуже Микола говіркий: такого наплете, що люди затопчуть джерело з цілющою водою за тиждень. А його берегти треба, доглядати. А у моєї берегині тепер під рукою вода цілюща, яку тепер вона використовує у мазях та настоянках. Більш того – попи з усієї округи до нас навідуються, щось винюхали таки, черпають відрами ту живицю і носять у свої храми. Був і митрополит власною персоною. Довго з ним гомоніли, осінив він своїми перстами те джерело, а ми йому за це нахлюпали водиці цілий бідон.
А минулого тижня гостював у нас міністр охорони здоров’я. Знаєте його, хвамілію казати не буду. Хворобу мав неприємну. Хтось напоумив до нас навідатися і не витрачати кошти на медицину, якою сам і опікується. Не за раз, як завжди, а за тиждень – жінка його таки вилікувала.
- А чого так довго лікувала? – питаю у неї.
- Хочу шубу із шиншили. За один візит стільки не отримаєш,- відповіда дружина, і додала:
- Поїхали зі мною в бутік. І тобі щось путнє на зиму купимо. Кожуха тобі пригледіла, будеш носити?
Та хто ж у нас час відмовиться від кожуха, подарованого люблячою дружиною! А жінка посміхається, мружиться від задоволення і хитро так додає:
- А віддячити? А поцілувати?
Ех, пішов я дякувати їй у спальню. І так закрутилися, що забули ми і про кожух, і про шубу, і про світ білий. От що з людьми робить свята вода.
22.02.2019р.
Груба у хаті почала куріти. Збігав до лісу, наламав молодих соснових гілляк, переодягнувся в сажотруса і поліз на дах. Відбив на лежакові кілька цеглин і давай шурувати лозинами у комині. Жирна сажа потроху сипалася униз у хідники, я мляво чхав, а кіт Жоржик пильно дивився з драбини на яку видряпався, що я там роблю. Він у мене непростий, а чаклунський, - розмовляти уміє, думки людські читає. Дуже чемний, бо коли ми з моєю дружиною – берегинею - починаємо одне до одного залицятися, то він тихо сходить із двору аби нам не заважати тішитися. І приходить аж під ранок. Ось тут треба бути обережними: якщо дати йому рибу з кісточками – може вкусити, якщо даси несвіжого сала – вилізе і дасть пахучу цівку на подушку. Тому все повинно бути найвищої якості: м’ясо індиче, філейне, посольська шинка вищого сорту, поросятинка без прожилок жиру.
Аж тут у комині щось зрушило і моя лозина уперлася у якусь твердь. Шурую туди-сюди – безрезультатно. «Невже цеглина завалилася? Ото халепа!» - подумав я. Якщо так, то доведеться розбирати всю грубу, а це я вам скажу - ще те задоволення.
Зліз із горища і пішов до хати аби спробувати знизу дістати ту капость. Угвинтився рукою в хідник, пальці вперлися у щось тверде. Обмацав невідомий предмет і з розумів, що то не цеглина. Потроху розхитуючи, акуратно тягну на себе аби невідома річ намертво не застрягла в отворі.
І таки витягнув! І що б ви думали? Підкову! Закіптюжену, покриту чималим шаром шлаку, чорну і непривабливу.
От скажіть – якого біса комусь знадобилося в комин вмуровувати підкову? Що за прикмета така невідома? Ну, на вхідних дверях для щастя прибити – це зрозуміло. Хоч надворі вже двадцять перше століття, а люд і досі темний: вірує у тотеми, які жодного стосунку до щастя не мають; священникам у яких животи звисають на коліна та політикам, єдина робота яких на цій землі – брехати та обіцяти. Ну яке може бути щастя в цяцьках? Правильно – ніякого. Марнославство та жадоба наживи замінила дурням щастя . А щастя – це коли ти любиш когось, а тобі відповідають взаємністю.
А дружина як глянула на ту річ в моїх брудних долонях – аж засяяла:
- Чоловіче! Ти хоч знаєш що це таке?
- Авжеж! Як топили у хаті, то оця залізяка щоночі вила в трубі. А я думав, що за халепа в хаті коїться, звідки це завивання.
- Ех, чоловіче, чоловіче! Темний ти, неосвічений. Ця річ ціни не має.
- ???
- Це не просто оберіг, ця магічна річ – підкова Сваргового коня. Там де вона вдарить об землю – джерело з’являється з живою водою.
- Жінко! Та яка магічна річ? Глянь – чорна як свята земля!
- А ти відмий, відчисть і побачиш, що ця підкова зі щирого золота. Відчуваєш яка вона важка? Хіба такими підкови бувають?
І справді, важила вона кілограмів зо два. Я спочатку навіть не зауважив.
- Гаразд,- кажу,- зараз закінчу з грубою і подивлюся що то за підкова.
Дочистив знизу хідники у грубі, заліпив отвори у віддушинах цеглинками, замазав глиною. І на горищі теж цеглу припасував на свої місця. А потім почав відшкрябувати підкову.
Коли відпали останні шматочки шлаку та змився увесь бруд – вона засяяла щирим золотом. Скинув із себе брудний одіж і подався до літнього душу, прихопивши і підкову. Там ще трохи потер її щіткою у мильній воді, і сам споліснувся як слід.
Зайшов до хати і поклав на стіл перед моєю чепурухою золоту коштовність. Поправила жінка на голові очіпок, чхнула і зашепотіла:
« З- під глибоких вод, з-за високого неба, з-за далеких гір кличу тебе, мій брате, вогняний конику, до мене в господу. Досить блукати самому, є у мене для тебе вуздечка, є добрий хазяїн, є повні ясла зела. Скачи через греблю вовчу крізь вушко голки , підземною річкою. Лети за подихом вітру, за веселкою в небі на моє подвір’я.»
І дмухнула на свічку, яку тримала в своїх руках. А надворі під вікнами щось гупнуло, аж здригнулася земля. Вискочили з хати – а там кінь сусідський на часниковій грядці стоїть незагнузданий, на ймення Чопок і морду у відчинене вікно встромляє. Сивий чубчик грайливо звисає йому на очі.
- І-го-го-о-о-о! – заіржав старий коник і тріпнув гривою.
А за конем, з вуздечкою на плечі, через наш паркан лізе його господар - дядько Микола. Побачив нас у вікні та кричить:
- Вибачте, сусіди любі! Скотиняка здуріла геть! Вирвалася зі стайні і до вас . Зараз зловлю і виведу. Могорич за потолочене зілля за мною,- і поліз до коня. А той буцнув його головою, аж Микола ноги задрав до неба, і став дибки.
- Не чіпай його, сусіде,- гукає моя берегиня. – Зараз вийду і скажу що треба робити.
Вискочили ми з хати, зупинилися навпроти коня, а той часник вже перетолочив, перейшов на цибулю.
- А шоб тобі! – лайнулася жінка. – Стій, кажу. Зараз підкуємо - і побіжиш куди хочеш, - гукнула до коня жінка і побігла в хату за золотою підковою.
Глянув я на коня, а в того і справді немає однієї задньої підкови! Кажу сусідові:
- Вставай хутчій і неси сюди свої причандали, зараз коня підковуватимемо. Інакше його звідси не виведеш. Вір мені.
Сусід повірив. Він звик до того, що з нашого комина вилітають зірки і розсіваються на небі, створюючи нові сузір’я; звик до черг невиліковного люду, на яких офіційна медицина ставила хрест, а моя дружина - ставила на ноги; звик до нашого кота Жоржика, який інколи вчив математиці його сина, коли той приносив зі школи двійки. Тому хутко побіг за молотком та цвяхами.
А дружина стояла біля Чопка і щось лагідно шептала йому на вушко. Той кивав головою і чомусь ліз їй мордою у пазуху.
- Жіночка моя люба, невже це кінь Сварга? – запитав я.
- Істину речеш. І не дивися, що він старий, половина зубів випала та ребра видно. Побачиш що далі буде.
А далі Микола підкував коня. І сталося диво: побіг коник за хату, ударив копитом під белебнем у садку, а з-під землі зафонтанувало джерело.
Разом із Миколою до вечора розкопали та поглибили яму, змайстрували дубовий опалубок та опустили його в джерельце. Ще й цямрину примайстрували аби пил та бруд не залітали . З часом зробимо щось більш довговічніше . А коник зайшов до мого сараю і виходити звідти не хоче.
Жінка каже сусідові:
- Продай нам його. Він уже й не оре як слід, одні збитки маєш.
- Ну, раз він такий упертий – беріть його,- одказав сусід. – Все одно з нього толку мало, а на ковбасу здавати жаль. Я з ним десять років живу.
Сіли до столу вечеряти, а Микола дивиться на свої руки і впізнати не може.
- Ти глянь! Жодної подряпини, жодної морщини! Як таке може бути, га, сусідко? Може, приготуєш мені зілля аби я до молодиць знову став ласим?
Посміхнулася жінка і підклала йому в таріль вівсяної каші, аби не лопотів зиком.
Не сказали ми йому, що то за вода. Бо дуже Микола говіркий: такого наплете, що люди затопчуть джерело з цілющою водою за тиждень. А його берегти треба, доглядати. А у моєї берегині тепер під рукою вода цілюща, яку тепер вона використовує у мазях та настоянках. Більш того – попи з усієї округи до нас навідуються, щось винюхали таки, черпають відрами ту живицю і носять у свої храми. Був і митрополит власною персоною. Довго з ним гомоніли, осінив він своїми перстами те джерело, а ми йому за це нахлюпали водиці цілий бідон.
А минулого тижня гостював у нас міністр охорони здоров’я. Знаєте його, хвамілію казати не буду. Хворобу мав неприємну. Хтось напоумив до нас навідатися і не витрачати кошти на медицину, якою сам і опікується. Не за раз, як завжди, а за тиждень – жінка його таки вилікувала.
- А чого так довго лікувала? – питаю у неї.
- Хочу шубу із шиншили. За один візит стільки не отримаєш,- відповіда дружина, і додала:
- Поїхали зі мною в бутік. І тобі щось путнє на зиму купимо. Кожуха тобі пригледіла, будеш носити?
Та хто ж у нас час відмовиться від кожуха, подарованого люблячою дружиною! А жінка посміхається, мружиться від задоволення і хитро так додає:
- А віддячити? А поцілувати?
Ех, пішов я дякувати їй у спальню. І так закрутилися, що забули ми і про кожух, і про шубу, і про світ білий. От що з людьми робить свята вода.
22.02.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію