
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.10
05:41
Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
2025.09.09
22:42
Любити ближнього краще здаля.
Ворог ворогові ока не виклює.
Забреханий москаль гірше забрьоханої свині.
Диктатор наділяв себе правом наліво й направо.
Надія вмирає останньою, а першою хай вмирає безнадія.
Найважливіше у житті - не розминут
2025.09.09
21:38
Іти в поле
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
2025.09.09
20:39
Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.
Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.
Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
2025.09.09
19:59
Неймовірно актуальний проект - поетичні перлини українських класиків у рок-інтерпретації!
Супер сучасно все - і вокал, і саунд, і аранжування. А найголовніше, напевно, те, що вкотре переконуєшся в тому, що справжня класика не має жодних часових меж. Нав
2025.09.09
15:31
Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
2025.09.09
15:28
Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, йог
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, йог
2025.09.09
13:53
Від Бога залежні,
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!
2025.09.09
09:24
Відійшов у засвіти Патрік Хемінгуей, єдиний із трьох синів славетного американського письменника, який дожив до сьогодення. Він помер на 97-ому році життя у своєму будинку в Бозмені, штат Монтана.
Патрік присвятив все своє довге життя популяризації спадщ
Патрік присвятив все своє довге життя популяризації спадщ
2025.09.09
05:55
Чагарі покрили схили
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
2025.09.08
22:04
Тиша шепоче вночі,
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.
2025.09.08
16:20
Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою
2025.09.08
08:50
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
2025.09.08
08:04
Свого домігся чоловік
Від любої дружини, -
Тепер йому та гладить бік
І масажує спину.
Не покладає жінка рук
По вечорах не всує,
Раз щодоби хропіння звук,
Як щиру дяку, чує...
Від любої дружини, -
Тепер йому та гладить бік
І масажує спину.
Не покладає жінка рук
По вечорах не всує,
Раз щодоби хропіння звук,
Як щиру дяку, чує...
2025.09.07
21:52
Я вкриюсь теплою ковдрою снігу
від усіх нещасть, від усіх гризот.
Я перестав існувати для цього світу,
бо я під заметами снігу.
Замети снігу обігріють узимку,
вони занурять у зимовий сон.
Казка снігу повинна бути доброю.
Від усіх катаклізмів
від усіх нещасть, від усіх гризот.
Я перестав існувати для цього світу,
бо я під заметами снігу.
Замети снігу обігріють узимку,
вони занурять у зимовий сон.
Казка снігу повинна бути доброю.
Від усіх катаклізмів
2025.09.07
19:06
Ще один монстр кривавий між «героїв»,
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Золота підкова
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Золота підкова
Ця історія – чиста правда, друзі. Навіть імена героїв не вигадані, а справжні. А починалося все так.
Груба у хаті почала куріти. Збігав до лісу, наламав молодих соснових гілляк, переодягнувся в сажотруса і поліз на дах. Відбив на лежакові кілька цеглин і давай шурувати лозинами у комині. Жирна сажа потроху сипалася униз у хідники, я мляво чхав, а кіт Жоржик пильно дивився з драбини на яку видряпався, що я там роблю. Він у мене непростий, а чаклунський, - розмовляти уміє, думки людські читає. Дуже чемний, бо коли ми з моєю дружиною – берегинею - починаємо одне до одного залицятися, то він тихо сходить із двору аби нам не заважати тішитися. І приходить аж під ранок. Ось тут треба бути обережними: якщо дати йому рибу з кісточками – може вкусити, якщо даси несвіжого сала – вилізе і дасть пахучу цівку на подушку. Тому все повинно бути найвищої якості: м’ясо індиче, філейне, посольська шинка вищого сорту, поросятинка без прожилок жиру.
Аж тут у комині щось зрушило і моя лозина уперлася у якусь твердь. Шурую туди-сюди – безрезультатно. «Невже цеглина завалилася? Ото халепа!» - подумав я. Якщо так, то доведеться розбирати всю грубу, а це я вам скажу - ще те задоволення.
Зліз із горища і пішов до хати аби спробувати знизу дістати ту капость. Угвинтився рукою в хідник, пальці вперлися у щось тверде. Обмацав невідомий предмет і з розумів, що то не цеглина. Потроху розхитуючи, акуратно тягну на себе аби невідома річ намертво не застрягла в отворі.
І таки витягнув! І що б ви думали? Підкову! Закіптюжену, покриту чималим шаром шлаку, чорну і непривабливу.
От скажіть – якого біса комусь знадобилося в комин вмуровувати підкову? Що за прикмета така невідома? Ну, на вхідних дверях для щастя прибити – це зрозуміло. Хоч надворі вже двадцять перше століття, а люд і досі темний: вірує у тотеми, які жодного стосунку до щастя не мають; священникам у яких животи звисають на коліна та політикам, єдина робота яких на цій землі – брехати та обіцяти. Ну яке може бути щастя в цяцьках? Правильно – ніякого. Марнославство та жадоба наживи замінила дурням щастя . А щастя – це коли ти любиш когось, а тобі відповідають взаємністю.
А дружина як глянула на ту річ в моїх брудних долонях – аж засяяла:
- Чоловіче! Ти хоч знаєш що це таке?
- Авжеж! Як топили у хаті, то оця залізяка щоночі вила в трубі. А я думав, що за халепа в хаті коїться, звідки це завивання.
- Ех, чоловіче, чоловіче! Темний ти, неосвічений. Ця річ ціни не має.
- ???
- Це не просто оберіг, ця магічна річ – підкова Сваргового коня. Там де вона вдарить об землю – джерело з’являється з живою водою.
- Жінко! Та яка магічна річ? Глянь – чорна як свята земля!
- А ти відмий, відчисть і побачиш, що ця підкова зі щирого золота. Відчуваєш яка вона важка? Хіба такими підкови бувають?
І справді, важила вона кілограмів зо два. Я спочатку навіть не зауважив.
- Гаразд,- кажу,- зараз закінчу з грубою і подивлюся що то за підкова.
Дочистив знизу хідники у грубі, заліпив отвори у віддушинах цеглинками, замазав глиною. І на горищі теж цеглу припасував на свої місця. А потім почав відшкрябувати підкову.
Коли відпали останні шматочки шлаку та змився увесь бруд – вона засяяла щирим золотом. Скинув із себе брудний одіж і подався до літнього душу, прихопивши і підкову. Там ще трохи потер її щіткою у мильній воді, і сам споліснувся як слід.
Зайшов до хати і поклав на стіл перед моєю чепурухою золоту коштовність. Поправила жінка на голові очіпок, чхнула і зашепотіла:
« З- під глибоких вод, з-за високого неба, з-за далеких гір кличу тебе, мій брате, вогняний конику, до мене в господу. Досить блукати самому, є у мене для тебе вуздечка, є добрий хазяїн, є повні ясла зела. Скачи через греблю вовчу крізь вушко голки , підземною річкою. Лети за подихом вітру, за веселкою в небі на моє подвір’я.»
І дмухнула на свічку, яку тримала в своїх руках. А надворі під вікнами щось гупнуло, аж здригнулася земля. Вискочили з хати – а там кінь сусідський на часниковій грядці стоїть незагнузданий, на ймення Чопок і морду у відчинене вікно встромляє. Сивий чубчик грайливо звисає йому на очі.
- І-го-го-о-о-о! – заіржав старий коник і тріпнув гривою.
А за конем, з вуздечкою на плечі, через наш паркан лізе його господар - дядько Микола. Побачив нас у вікні та кричить:
- Вибачте, сусіди любі! Скотиняка здуріла геть! Вирвалася зі стайні і до вас . Зараз зловлю і виведу. Могорич за потолочене зілля за мною,- і поліз до коня. А той буцнув його головою, аж Микола ноги задрав до неба, і став дибки.
- Не чіпай його, сусіде,- гукає моя берегиня. – Зараз вийду і скажу що треба робити.
Вискочили ми з хати, зупинилися навпроти коня, а той часник вже перетолочив, перейшов на цибулю.
- А шоб тобі! – лайнулася жінка. – Стій, кажу. Зараз підкуємо - і побіжиш куди хочеш, - гукнула до коня жінка і побігла в хату за золотою підковою.
Глянув я на коня, а в того і справді немає однієї задньої підкови! Кажу сусідові:
- Вставай хутчій і неси сюди свої причандали, зараз коня підковуватимемо. Інакше його звідси не виведеш. Вір мені.
Сусід повірив. Він звик до того, що з нашого комина вилітають зірки і розсіваються на небі, створюючи нові сузір’я; звик до черг невиліковного люду, на яких офіційна медицина ставила хрест, а моя дружина - ставила на ноги; звик до нашого кота Жоржика, який інколи вчив математиці його сина, коли той приносив зі школи двійки. Тому хутко побіг за молотком та цвяхами.
А дружина стояла біля Чопка і щось лагідно шептала йому на вушко. Той кивав головою і чомусь ліз їй мордою у пазуху.
- Жіночка моя люба, невже це кінь Сварга? – запитав я.
- Істину речеш. І не дивися, що він старий, половина зубів випала та ребра видно. Побачиш що далі буде.
А далі Микола підкував коня. І сталося диво: побіг коник за хату, ударив копитом під белебнем у садку, а з-під землі зафонтанувало джерело.
Разом із Миколою до вечора розкопали та поглибили яму, змайстрували дубовий опалубок та опустили його в джерельце. Ще й цямрину примайстрували аби пил та бруд не залітали . З часом зробимо щось більш довговічніше . А коник зайшов до мого сараю і виходити звідти не хоче.
Жінка каже сусідові:
- Продай нам його. Він уже й не оре як слід, одні збитки маєш.
- Ну, раз він такий упертий – беріть його,- одказав сусід. – Все одно з нього толку мало, а на ковбасу здавати жаль. Я з ним десять років живу.
Сіли до столу вечеряти, а Микола дивиться на свої руки і впізнати не може.
- Ти глянь! Жодної подряпини, жодної морщини! Як таке може бути, га, сусідко? Може, приготуєш мені зілля аби я до молодиць знову став ласим?
Посміхнулася жінка і підклала йому в таріль вівсяної каші, аби не лопотів зиком.
Не сказали ми йому, що то за вода. Бо дуже Микола говіркий: такого наплете, що люди затопчуть джерело з цілющою водою за тиждень. А його берегти треба, доглядати. А у моєї берегині тепер під рукою вода цілюща, яку тепер вона використовує у мазях та настоянках. Більш того – попи з усієї округи до нас навідуються, щось винюхали таки, черпають відрами ту живицю і носять у свої храми. Був і митрополит власною персоною. Довго з ним гомоніли, осінив він своїми перстами те джерело, а ми йому за це нахлюпали водиці цілий бідон.
А минулого тижня гостював у нас міністр охорони здоров’я. Знаєте його, хвамілію казати не буду. Хворобу мав неприємну. Хтось напоумив до нас навідатися і не витрачати кошти на медицину, якою сам і опікується. Не за раз, як завжди, а за тиждень – жінка його таки вилікувала.
- А чого так довго лікувала? – питаю у неї.
- Хочу шубу із шиншили. За один візит стільки не отримаєш,- відповіда дружина, і додала:
- Поїхали зі мною в бутік. І тобі щось путнє на зиму купимо. Кожуха тобі пригледіла, будеш носити?
Та хто ж у нас час відмовиться від кожуха, подарованого люблячою дружиною! А жінка посміхається, мружиться від задоволення і хитро так додає:
- А віддячити? А поцілувати?
Ех, пішов я дякувати їй у спальню. І так закрутилися, що забули ми і про кожух, і про шубу, і про світ білий. От що з людьми робить свята вода.
22.02.2019р.
Груба у хаті почала куріти. Збігав до лісу, наламав молодих соснових гілляк, переодягнувся в сажотруса і поліз на дах. Відбив на лежакові кілька цеглин і давай шурувати лозинами у комині. Жирна сажа потроху сипалася униз у хідники, я мляво чхав, а кіт Жоржик пильно дивився з драбини на яку видряпався, що я там роблю. Він у мене непростий, а чаклунський, - розмовляти уміє, думки людські читає. Дуже чемний, бо коли ми з моєю дружиною – берегинею - починаємо одне до одного залицятися, то він тихо сходить із двору аби нам не заважати тішитися. І приходить аж під ранок. Ось тут треба бути обережними: якщо дати йому рибу з кісточками – може вкусити, якщо даси несвіжого сала – вилізе і дасть пахучу цівку на подушку. Тому все повинно бути найвищої якості: м’ясо індиче, філейне, посольська шинка вищого сорту, поросятинка без прожилок жиру.
Аж тут у комині щось зрушило і моя лозина уперлася у якусь твердь. Шурую туди-сюди – безрезультатно. «Невже цеглина завалилася? Ото халепа!» - подумав я. Якщо так, то доведеться розбирати всю грубу, а це я вам скажу - ще те задоволення.
Зліз із горища і пішов до хати аби спробувати знизу дістати ту капость. Угвинтився рукою в хідник, пальці вперлися у щось тверде. Обмацав невідомий предмет і з розумів, що то не цеглина. Потроху розхитуючи, акуратно тягну на себе аби невідома річ намертво не застрягла в отворі.
І таки витягнув! І що б ви думали? Підкову! Закіптюжену, покриту чималим шаром шлаку, чорну і непривабливу.
От скажіть – якого біса комусь знадобилося в комин вмуровувати підкову? Що за прикмета така невідома? Ну, на вхідних дверях для щастя прибити – це зрозуміло. Хоч надворі вже двадцять перше століття, а люд і досі темний: вірує у тотеми, які жодного стосунку до щастя не мають; священникам у яких животи звисають на коліна та політикам, єдина робота яких на цій землі – брехати та обіцяти. Ну яке може бути щастя в цяцьках? Правильно – ніякого. Марнославство та жадоба наживи замінила дурням щастя . А щастя – це коли ти любиш когось, а тобі відповідають взаємністю.
А дружина як глянула на ту річ в моїх брудних долонях – аж засяяла:
- Чоловіче! Ти хоч знаєш що це таке?
- Авжеж! Як топили у хаті, то оця залізяка щоночі вила в трубі. А я думав, що за халепа в хаті коїться, звідки це завивання.
- Ех, чоловіче, чоловіче! Темний ти, неосвічений. Ця річ ціни не має.
- ???
- Це не просто оберіг, ця магічна річ – підкова Сваргового коня. Там де вона вдарить об землю – джерело з’являється з живою водою.
- Жінко! Та яка магічна річ? Глянь – чорна як свята земля!
- А ти відмий, відчисть і побачиш, що ця підкова зі щирого золота. Відчуваєш яка вона важка? Хіба такими підкови бувають?
І справді, важила вона кілограмів зо два. Я спочатку навіть не зауважив.
- Гаразд,- кажу,- зараз закінчу з грубою і подивлюся що то за підкова.
Дочистив знизу хідники у грубі, заліпив отвори у віддушинах цеглинками, замазав глиною. І на горищі теж цеглу припасував на свої місця. А потім почав відшкрябувати підкову.
Коли відпали останні шматочки шлаку та змився увесь бруд – вона засяяла щирим золотом. Скинув із себе брудний одіж і подався до літнього душу, прихопивши і підкову. Там ще трохи потер її щіткою у мильній воді, і сам споліснувся як слід.
Зайшов до хати і поклав на стіл перед моєю чепурухою золоту коштовність. Поправила жінка на голові очіпок, чхнула і зашепотіла:
« З- під глибоких вод, з-за високого неба, з-за далеких гір кличу тебе, мій брате, вогняний конику, до мене в господу. Досить блукати самому, є у мене для тебе вуздечка, є добрий хазяїн, є повні ясла зела. Скачи через греблю вовчу крізь вушко голки , підземною річкою. Лети за подихом вітру, за веселкою в небі на моє подвір’я.»
І дмухнула на свічку, яку тримала в своїх руках. А надворі під вікнами щось гупнуло, аж здригнулася земля. Вискочили з хати – а там кінь сусідський на часниковій грядці стоїть незагнузданий, на ймення Чопок і морду у відчинене вікно встромляє. Сивий чубчик грайливо звисає йому на очі.
- І-го-го-о-о-о! – заіржав старий коник і тріпнув гривою.
А за конем, з вуздечкою на плечі, через наш паркан лізе його господар - дядько Микола. Побачив нас у вікні та кричить:
- Вибачте, сусіди любі! Скотиняка здуріла геть! Вирвалася зі стайні і до вас . Зараз зловлю і виведу. Могорич за потолочене зілля за мною,- і поліз до коня. А той буцнув його головою, аж Микола ноги задрав до неба, і став дибки.
- Не чіпай його, сусіде,- гукає моя берегиня. – Зараз вийду і скажу що треба робити.
Вискочили ми з хати, зупинилися навпроти коня, а той часник вже перетолочив, перейшов на цибулю.
- А шоб тобі! – лайнулася жінка. – Стій, кажу. Зараз підкуємо - і побіжиш куди хочеш, - гукнула до коня жінка і побігла в хату за золотою підковою.
Глянув я на коня, а в того і справді немає однієї задньої підкови! Кажу сусідові:
- Вставай хутчій і неси сюди свої причандали, зараз коня підковуватимемо. Інакше його звідси не виведеш. Вір мені.
Сусід повірив. Він звик до того, що з нашого комина вилітають зірки і розсіваються на небі, створюючи нові сузір’я; звик до черг невиліковного люду, на яких офіційна медицина ставила хрест, а моя дружина - ставила на ноги; звик до нашого кота Жоржика, який інколи вчив математиці його сина, коли той приносив зі школи двійки. Тому хутко побіг за молотком та цвяхами.
А дружина стояла біля Чопка і щось лагідно шептала йому на вушко. Той кивав головою і чомусь ліз їй мордою у пазуху.
- Жіночка моя люба, невже це кінь Сварга? – запитав я.
- Істину речеш. І не дивися, що він старий, половина зубів випала та ребра видно. Побачиш що далі буде.
А далі Микола підкував коня. І сталося диво: побіг коник за хату, ударив копитом під белебнем у садку, а з-під землі зафонтанувало джерело.
Разом із Миколою до вечора розкопали та поглибили яму, змайстрували дубовий опалубок та опустили його в джерельце. Ще й цямрину примайстрували аби пил та бруд не залітали . З часом зробимо щось більш довговічніше . А коник зайшов до мого сараю і виходити звідти не хоче.
Жінка каже сусідові:
- Продай нам його. Він уже й не оре як слід, одні збитки маєш.
- Ну, раз він такий упертий – беріть його,- одказав сусід. – Все одно з нього толку мало, а на ковбасу здавати жаль. Я з ним десять років живу.
Сіли до столу вечеряти, а Микола дивиться на свої руки і впізнати не може.
- Ти глянь! Жодної подряпини, жодної морщини! Як таке може бути, га, сусідко? Може, приготуєш мені зілля аби я до молодиць знову став ласим?
Посміхнулася жінка і підклала йому в таріль вівсяної каші, аби не лопотів зиком.
Не сказали ми йому, що то за вода. Бо дуже Микола говіркий: такого наплете, що люди затопчуть джерело з цілющою водою за тиждень. А його берегти треба, доглядати. А у моєї берегині тепер під рукою вода цілюща, яку тепер вона використовує у мазях та настоянках. Більш того – попи з усієї округи до нас навідуються, щось винюхали таки, черпають відрами ту живицю і носять у свої храми. Був і митрополит власною персоною. Довго з ним гомоніли, осінив він своїми перстами те джерело, а ми йому за це нахлюпали водиці цілий бідон.
А минулого тижня гостював у нас міністр охорони здоров’я. Знаєте його, хвамілію казати не буду. Хворобу мав неприємну. Хтось напоумив до нас навідатися і не витрачати кошти на медицину, якою сам і опікується. Не за раз, як завжди, а за тиждень – жінка його таки вилікувала.
- А чого так довго лікувала? – питаю у неї.
- Хочу шубу із шиншили. За один візит стільки не отримаєш,- відповіда дружина, і додала:
- Поїхали зі мною в бутік. І тобі щось путнє на зиму купимо. Кожуха тобі пригледіла, будеш носити?
Та хто ж у нас час відмовиться від кожуха, подарованого люблячою дружиною! А жінка посміхається, мружиться від задоволення і хитро так додає:
- А віддячити? А поцілувати?
Ех, пішов я дякувати їй у спальню. І так закрутилися, що забули ми і про кожух, і про шубу, і про світ білий. От що з людьми робить свята вода.
22.02.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію