Ліниве сонце непомітно опустилося додолу,
І десь далеко загорівся небокрай.
Червоний обрій — то верхівка вогняного кола,
Яке від темряви полинуло у рай.

Навислі небеса ввібрали в себе колір ночі,
А сонний день останню свічку загасив,
Докупи збились в парку велетні пророче,
Створивши чорний і важкий масив.

І вже вогнями манить в себе темне місто,
Світлом вітрин і скупчених домів,
Але мені сьогодні в ньому надзвичайно тісно,
Бродить самому між туманних ліхтарів.

Гнітить думок тягар, захований у скронях,
Він, як дурман кудись жене мене тепер.
Принади світу марного вже більше не полонять,
Бадьорить тіло лише аромат вогких дерев.

Я йду поміж вогнів блідих і поки що не знаю,
Які новини принесе мені наступний день,
Мій оптимізм сумний напоєний до краю,
І чорна ніч одна лунає звуками пісень.

Яскраві зорі вовкувато дивляться з безодні,
Так стало холодно до сліз, хоча і не мороз,
Не мають значення ні вчора, ні сьогодні,
Життя сміється і не вірить в твій прогноз.

І якось дуже дивно й далі з вірою втікати у самотність,
Вплітати мрії у буденний нецікавий світ,
У час коли усі світи відчули первозданну безтурботність,
Забувши в розумі крихкім межу своїх орбіт!

Тому біжу-лечу... Мерщій вперед, останній перехожий!
Десь зупинитись тобі треба, дух перевести.
І от я вже тепер ніхто й ніщо, на себе сам не схожий,
Вдивляюсь в темряву нічну у вічності листи.