«Вечір одягнувся холодом
Щоб не втратити шлях…»

(Федеріко Ґарсіа Лорка)

Я зачиняю двері –
Важкі тисові двері
Ковані кімерійським залізом –
Металом довгих мечів.
Я зачиняю двері
Будинку вічної темряви,
Де живуть кам’яні потвори
Вигадані галицьким Квазімодо,
Горбатим львівським Гобсеком,
Кульгавим доктором Фаустом
З Пекарської –
Недбалого передмістя,
Вулиці охайних мулярів –
Отих, що вільні.
Всюди, навіть у Вільно Вітовта.
Я зачиняю двері
Вдягнувши залізні пальчатки
Давно померлого лицаря,
Якого чомусь називали катом,
Може за сірі очі,
Може за хриплий голос,
Може за те, що писав сонети
І багато вигадував
Історій про свого меча дворучного
Якого називали Трояном –
Чому – невідомо.
Я зачиняю двері
В будинок, де в кожній кімнаті
Портрети сліпих володарів
Снять про минуле –
Таке ж страшне як кульбабове поле
З чумними могильниками.
Я зачиняю двері
Коли гасне все світло:
І там – на Небі,
І тут – у вікнах,
Бо лойові свічки Ігнатія Лойоли
Перетворюються на клепсидри,
Які ковтають час наче сови
Поглинають волохатих пискляток.
Я малюю на вогких стінах
Будинку з химерами
Знаки ночі і темряви
І пишу ґотичними літерами:
«Eterna noctis».