
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
2025.10.11
22:57
Серед сльоз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
2025.10.11
22:10
Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
2025.10.11
20:45
Дешево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
2025.10.11
17:55
Першу людину створив Бог,
і цією людиною була жінка,
яка природно, можливо від Бога,
народила сина ( ребро Адама тут ні до чого).
Згодом поміж батьком і сином
виникла суперечка.
Син став анти Богом,
тобто Сатаною.
Між ними і досі іде війна.
2025.10.11
15:50
дивні дні найшли нас
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
вічей дім дивацький
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
вічей дім дивацький
2025.10.11
14:55
Кажуть, як прийде Месія,
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
2025.10.11
14:36
На омріяній перерві
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
2025.10.11
12:36
Не кожна жінка має вміння
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
2025.10.11
00:09
Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
2025.10.10
21:23
Отже, 9 жовтня Шведська академія оголосила ім‘я лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва", став 71-річний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Серго Сокольник /
Поеми
Українська трійця
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Українська трійця
філософський перформанс поема-есе
***оригінальна ідея, авторські знахідки***
Я здригнувся у ліжку. Ранковий напівсон раптово стрімко припинився здогадкою... Вірніше – поверненням до неї, тої, первинної, що колись давно невиразно постала в уяві і свідомості...
Шлях до Шевченка... Може це трохи гучно звучить, але постать Шевченка з дитинства вабила мене окрім власне самих творів, які я читав, певною особливою енергетикою... І от сьогодні... Мені наснилась пам’ять... Правда ж дивно? Та дива є звичайною річчю в цьому світі... Хто осмислено прожив своє життя, той бачив чимало див. То ж...
Було так. Нас, тодішніх піонерів, влітку автобусом урочисто привезли з піонерського табору до міста Канева. До музею і на могилу Кобзаря... Певен, немає у світі людини, чиє серце не почало битися б частіше при сходженні на Чернечу гору, на це сакральне місце української Сили, чия душа не відчула б стану просвітлення в цю мить...
Тоді все це вперше відбулося і зі мною. Нас, піонерів, виховували атеїстами. Ми і не здогадувалися, шо в майбутньому на своєму життєвому шляху самостійно йтимемо до Бога кожен своїм шляхом, і я ще не пізнав тоді отої миті просвітлення душі, яка під час молитви у храмі торкається Віри... Я лише через час і через часи зміг співвіднести і осягнути все це...
Ми зупинились у якомусь придорожньому селі... Типово-щасливі радянські діти у красивій літній піонерській формі, задіяні в цікавій офіціозній події, по-своєму неосмислено раді їй, і з гарним настроєм тепер прямуючі шляхом до свого піонерського табору...
Не пам’ятаю, чи мене запросили, чи я зацікавився і напросився сам... Я зайшов у просту селянську хату з солом’яною стріхою, тоді їх було ще чимало, таких патріархально-мальовничих... Зайшов сам-один, хоча міг би, здавалось, запросити цілу ватагу друзів... І опинився ніби трохи в іншому вимірі...
У тінистій прохолоді з вікон лилося променями денне світло, і хатній пил у цих променях зоряно мерехтів... У хаті було тихо і голоси з вулиці доносились сюди, ніби з-за якоїсь межі, котру вже перейдено, звідкіля нема вороття, і ніякі голоси не у змозі повернути тебе назад, як неможливо повернути назад втрачений час.
Я був спостережливим хлопчиком, цікавився усім новим, що доводилось бачити. Звичайно, побут сільської хати я знав і раніше, кому не доводилось бувати в селі? Ось я вхожу... Піч... Лава... У кутку, прикрашені вишитими рушниками, ікони... Це не було під забороною, хоч не віталось владою. Мовляв- нехай вже!.. Особливо, коли у хаті проживають самі літні люди...
Ікони Святих... Я зацікавлено розглядав їх. І з ними ж, не десь подалі, а саме в цьому сакральному місці хати, висів образ козака Мамая... Я одразу вловив певні східні риси цього образу... Чимось він нагадав мені індійського йога, чимось зображення Будди, чимось османського пашу на відпочинку... І поряд же – портрет Шевченка, як він завжди канонічно малювався, старого, зі втомленим поглядом спідлоба, з-під глибоко надягненої хутряної шапчини... Цей проникливий погляд я сприйняв чомусь з відчуттям легкої прохолоди в серці, очі святих дивились на мене натомість більш тепло і лагідно, а козак Мамай ніби й зовсім на мене не дивився, його погляд немов проходив крізь мене наскрізь і дивився кудись у далечінь, на щось видиме лише йому самому.
Пам’ятаю, мені чомусь стало зимно, ніяково і незручно... Я стояв у цій прохолодній тінистій хаті сам-один, у літній білій сорочечці без рукавів і синіх коротких шортиках, і мені стало неначе соромно перед цими поглядами за свої несерйозно оголені руки й ноги, так, ніби хотілось прикритись від погляду величезним клаптем тканини чи ковдрою... Я лише потім зрозумів, що те саме, можливо, міг відчувати сам Цар Небесний Ісус Христос, коли з нього зірвали одяг перед бичуванням і розіп’яттям...
Так.. Це було моїм першим духовним бичуванням, ще неусвідомленим, проте яке я витримав, знітившись, і усе ж стоячи перед цими дивними поглядами, переборовши несміливу думку скоріше піти з цього місця, з хати на двір, на сонце, до своїх галасливих товаришів... Але було щось іще... Здогадка... Я стояв і стояв, дивився назустріч дивним поглядам, моя думка пересіклась з дивним посланням, схрестилася з ним, і, ще не усвідомивши, сприйняла його і заховала десь у нетрях душі...
...потім я виходив з хати у стані, близькому до стану сп’яніння, хоча, звичайно, не розумів і не усвідомлював цього, я, хлопчик, що ніколи не пробував іще у житті горілки... Виходячи , зігнувся перед низькими дверима, немов вклоняючись учителеві, мене засліпило яскраве денне світло, я зачепився ногою за поріг, та так, що порвав ремінці на сандалі, втратив рівновагу і впав на коліна.
Швидко підійнявся. Соромлячись порваної сандалі, обдертих колін і долонь, я огледівся, чи хто не бачив, бува, мого падіння. Тоді огледів свої травмовані ноги і долоні, розувся, бо рвана сандаля погано трималась на нозі, а ходити в одній було ніби смішно, взяв взуття до рук і босий пошкутильгав через двір, вулицю, відчуваючи стопами ніг, які не звикли до цього, гостроту придорожнього каміння, до автобусу, де сів на своє місце біля вікна...
Я не зрозумів тоді, що пройшов вперше у житті маленький відрізок власного хресного шляху... І, проте, всю дорогу мене не турбували ні біль, ні вигляд обдертих долонь і колін, ні зіпсоване взуття... А тоді... Я їхав, задумливо дивлячись у вікно, і на мене крізь скло автобуса немов би дивились з придорожніх полів і гаїв ті самі дивні погляди...
Потім я бував чимало у сільських українських хатах, і ловив на собі чимало тих самих поглядів тих самих образів...
...ті ж самі погляди, з тої ж, чиєїсь материнської хати, яка давно зникла у вирі забудов, забудов, що не розбудували, а саме забудували наш дух і нашу свідомість, зараз у передранковому віщому сні глянули на мене...
Я прокинувся. Рука потяглася до олівця і записничка на стільці поряд з ліжком... Бо я поет і мені, бува, надходять у голову поетичні рядки і одкровення, котрі я маю записати і трансформувати потім у твір, що подарую людям... Так... Я всього лиш посередник між світами, не більше. Але це – почесне звання. Я – гонець, і несу звістку...
...муха засушена на підвіконні...
Клаптик газети. Чи – «Правди»... Чи – ні...
Хата сільська... Киця спить на ослоні...
Роки застою, знебарвлено-сонним
Димом тютюнним у пам’ять мені
Вкралися хмаркою сірою... Димом
Тої країни, що зникла... Стривай!..
Запам’яталось і інше... Диви-но,
Там, між іконами, крізь павутину
Дивиться очі у очі Мамай
З поглядом ситоспокійного Будди...
На дастархані горілка... Грушки...
Мов би питає – обідати будеш,
Гостю з майбутнього проханий? Люди ж
Знають – козак пригостить залюбки...
І пригощає... Ось Матері Божої
Образ з Дитятком... Святий Миколай...
Спокій у хаті. Ніщо не загрожує,
Перехрестившися щиро, хорошої
Випить наливки – за долю! І край...
Клапоть газети з очима «правдивими»
Вітром майбутнього перегорне,
І споконвіччя з минулого сивого
Барвами фарби, старою оливою
Створене, ніби питає мене –
Чи ти уважний, поете?.. Хоча ти ще
З крові чорнил не творив у житті своїм,
Та у майбутнім ти будеш поетище
(хоч не на радість твій хрест цей... Це біль і щем...)
Це не сьогодні і справа не в тім.
Бачиш ікони? Всю святість земну у них
В серце ввібрав, хоч його і не відкривав
Дивний козак цей, байдужий до справ земних,
Батько тому, хто немов поводир сліпих,
Нації долю на плечі поклав.
Дивляться очі... І серцем я бачу
Погляд спідлоба уважно-важкий –
«ти ж у майбутньому, хлопче, і значить
Серце твоє неодмінно побачить,
І пізнаватиме, хто я такий...»
– Вибач, Тарасе!.. Тебе – не впізнати!...
Всі неуважні поети... Пробач!..
І одкровення таємне луна те,
В серці звучить, мов класична соната –
ТРІЙЦЯ СВЯТА ЦЕ!.. Не бачу хіба ж?..
..........................................................
Трійця- це шлях, що прямує у Вирій,
Трійця, де сином Шевченко Святий,
Трійця, існуюча у Рідновір’ї,
Міст, що поєднує наші світи,
І Християн, і Прадавньому вірних,
Хто на землі проживають Людьми...
Місце, Тарасе, займаєш по вірі
Батька духовного... Шану прийми!
...я записав на єдиному подиху. Це осмислення триєднання Духовного, Витоків і Отця, можливо теж чимось зарадить, допоможе моїй країні, країні, що нині горить у воєннім вогні, яка розірвана, мов завіса Храму, значною мірою розбита і розібрана недолугими будівельниками на цеглини... Проте я – Поет, а це означає, що я маю бути Каменярем духу і маю покласти свій камінь у загальну будівлю, як це належить зробити.
– Допоможи мені Свята Трійця! – подумав я, поклавши на стілець щойно списаного листа...
Серго Сокольник, 2019
*опубліковано, як інша моя проза*
***оригінальна ідея, авторські знахідки***
Я здригнувся у ліжку. Ранковий напівсон раптово стрімко припинився здогадкою... Вірніше – поверненням до неї, тої, первинної, що колись давно невиразно постала в уяві і свідомості...
Шлях до Шевченка... Може це трохи гучно звучить, але постать Шевченка з дитинства вабила мене окрім власне самих творів, які я читав, певною особливою енергетикою... І от сьогодні... Мені наснилась пам’ять... Правда ж дивно? Та дива є звичайною річчю в цьому світі... Хто осмислено прожив своє життя, той бачив чимало див. То ж...
Було так. Нас, тодішніх піонерів, влітку автобусом урочисто привезли з піонерського табору до міста Канева. До музею і на могилу Кобзаря... Певен, немає у світі людини, чиє серце не почало битися б частіше при сходженні на Чернечу гору, на це сакральне місце української Сили, чия душа не відчула б стану просвітлення в цю мить...
Тоді все це вперше відбулося і зі мною. Нас, піонерів, виховували атеїстами. Ми і не здогадувалися, шо в майбутньому на своєму життєвому шляху самостійно йтимемо до Бога кожен своїм шляхом, і я ще не пізнав тоді отої миті просвітлення душі, яка під час молитви у храмі торкається Віри... Я лише через час і через часи зміг співвіднести і осягнути все це...
Ми зупинились у якомусь придорожньому селі... Типово-щасливі радянські діти у красивій літній піонерській формі, задіяні в цікавій офіціозній події, по-своєму неосмислено раді їй, і з гарним настроєм тепер прямуючі шляхом до свого піонерського табору...
Не пам’ятаю, чи мене запросили, чи я зацікавився і напросився сам... Я зайшов у просту селянську хату з солом’яною стріхою, тоді їх було ще чимало, таких патріархально-мальовничих... Зайшов сам-один, хоча міг би, здавалось, запросити цілу ватагу друзів... І опинився ніби трохи в іншому вимірі...
У тінистій прохолоді з вікон лилося променями денне світло, і хатній пил у цих променях зоряно мерехтів... У хаті було тихо і голоси з вулиці доносились сюди, ніби з-за якоїсь межі, котру вже перейдено, звідкіля нема вороття, і ніякі голоси не у змозі повернути тебе назад, як неможливо повернути назад втрачений час.
Я був спостережливим хлопчиком, цікавився усім новим, що доводилось бачити. Звичайно, побут сільської хати я знав і раніше, кому не доводилось бувати в селі? Ось я вхожу... Піч... Лава... У кутку, прикрашені вишитими рушниками, ікони... Це не було під забороною, хоч не віталось владою. Мовляв- нехай вже!.. Особливо, коли у хаті проживають самі літні люди...
Ікони Святих... Я зацікавлено розглядав їх. І з ними ж, не десь подалі, а саме в цьому сакральному місці хати, висів образ козака Мамая... Я одразу вловив певні східні риси цього образу... Чимось він нагадав мені індійського йога, чимось зображення Будди, чимось османського пашу на відпочинку... І поряд же – портрет Шевченка, як він завжди канонічно малювався, старого, зі втомленим поглядом спідлоба, з-під глибоко надягненої хутряної шапчини... Цей проникливий погляд я сприйняв чомусь з відчуттям легкої прохолоди в серці, очі святих дивились на мене натомість більш тепло і лагідно, а козак Мамай ніби й зовсім на мене не дивився, його погляд немов проходив крізь мене наскрізь і дивився кудись у далечінь, на щось видиме лише йому самому.
Пам’ятаю, мені чомусь стало зимно, ніяково і незручно... Я стояв у цій прохолодній тінистій хаті сам-один, у літній білій сорочечці без рукавів і синіх коротких шортиках, і мені стало неначе соромно перед цими поглядами за свої несерйозно оголені руки й ноги, так, ніби хотілось прикритись від погляду величезним клаптем тканини чи ковдрою... Я лише потім зрозумів, що те саме, можливо, міг відчувати сам Цар Небесний Ісус Христос, коли з нього зірвали одяг перед бичуванням і розіп’яттям...
Так.. Це було моїм першим духовним бичуванням, ще неусвідомленим, проте яке я витримав, знітившись, і усе ж стоячи перед цими дивними поглядами, переборовши несміливу думку скоріше піти з цього місця, з хати на двір, на сонце, до своїх галасливих товаришів... Але було щось іще... Здогадка... Я стояв і стояв, дивився назустріч дивним поглядам, моя думка пересіклась з дивним посланням, схрестилася з ним, і, ще не усвідомивши, сприйняла його і заховала десь у нетрях душі...
...потім я виходив з хати у стані, близькому до стану сп’яніння, хоча, звичайно, не розумів і не усвідомлював цього, я, хлопчик, що ніколи не пробував іще у житті горілки... Виходячи , зігнувся перед низькими дверима, немов вклоняючись учителеві, мене засліпило яскраве денне світло, я зачепився ногою за поріг, та так, що порвав ремінці на сандалі, втратив рівновагу і впав на коліна.
Швидко підійнявся. Соромлячись порваної сандалі, обдертих колін і долонь, я огледівся, чи хто не бачив, бува, мого падіння. Тоді огледів свої травмовані ноги і долоні, розувся, бо рвана сандаля погано трималась на нозі, а ходити в одній було ніби смішно, взяв взуття до рук і босий пошкутильгав через двір, вулицю, відчуваючи стопами ніг, які не звикли до цього, гостроту придорожнього каміння, до автобусу, де сів на своє місце біля вікна...
Я не зрозумів тоді, що пройшов вперше у житті маленький відрізок власного хресного шляху... І, проте, всю дорогу мене не турбували ні біль, ні вигляд обдертих долонь і колін, ні зіпсоване взуття... А тоді... Я їхав, задумливо дивлячись у вікно, і на мене крізь скло автобуса немов би дивились з придорожніх полів і гаїв ті самі дивні погляди...
Потім я бував чимало у сільських українських хатах, і ловив на собі чимало тих самих поглядів тих самих образів...
...ті ж самі погляди, з тої ж, чиєїсь материнської хати, яка давно зникла у вирі забудов, забудов, що не розбудували, а саме забудували наш дух і нашу свідомість, зараз у передранковому віщому сні глянули на мене...
Я прокинувся. Рука потяглася до олівця і записничка на стільці поряд з ліжком... Бо я поет і мені, бува, надходять у голову поетичні рядки і одкровення, котрі я маю записати і трансформувати потім у твір, що подарую людям... Так... Я всього лиш посередник між світами, не більше. Але це – почесне звання. Я – гонець, і несу звістку...
...муха засушена на підвіконні...
Клаптик газети. Чи – «Правди»... Чи – ні...
Хата сільська... Киця спить на ослоні...
Роки застою, знебарвлено-сонним
Димом тютюнним у пам’ять мені
Вкралися хмаркою сірою... Димом
Тої країни, що зникла... Стривай!..
Запам’яталось і інше... Диви-но,
Там, між іконами, крізь павутину
Дивиться очі у очі Мамай
З поглядом ситоспокійного Будди...
На дастархані горілка... Грушки...
Мов би питає – обідати будеш,
Гостю з майбутнього проханий? Люди ж
Знають – козак пригостить залюбки...
І пригощає... Ось Матері Божої
Образ з Дитятком... Святий Миколай...
Спокій у хаті. Ніщо не загрожує,
Перехрестившися щиро, хорошої
Випить наливки – за долю! І край...
Клапоть газети з очима «правдивими»
Вітром майбутнього перегорне,
І споконвіччя з минулого сивого
Барвами фарби, старою оливою
Створене, ніби питає мене –
Чи ти уважний, поете?.. Хоча ти ще
З крові чорнил не творив у житті своїм,
Та у майбутнім ти будеш поетище
(хоч не на радість твій хрест цей... Це біль і щем...)
Це не сьогодні і справа не в тім.
Бачиш ікони? Всю святість земну у них
В серце ввібрав, хоч його і не відкривав
Дивний козак цей, байдужий до справ земних,
Батько тому, хто немов поводир сліпих,
Нації долю на плечі поклав.
Дивляться очі... І серцем я бачу
Погляд спідлоба уважно-важкий –
«ти ж у майбутньому, хлопче, і значить
Серце твоє неодмінно побачить,
І пізнаватиме, хто я такий...»
– Вибач, Тарасе!.. Тебе – не впізнати!...
Всі неуважні поети... Пробач!..
І одкровення таємне луна те,
В серці звучить, мов класична соната –
ТРІЙЦЯ СВЯТА ЦЕ!.. Не бачу хіба ж?..
..........................................................
Трійця- це шлях, що прямує у Вирій,
Трійця, де сином Шевченко Святий,
Трійця, існуюча у Рідновір’ї,
Міст, що поєднує наші світи,
І Християн, і Прадавньому вірних,
Хто на землі проживають Людьми...
Місце, Тарасе, займаєш по вірі
Батька духовного... Шану прийми!
...я записав на єдиному подиху. Це осмислення триєднання Духовного, Витоків і Отця, можливо теж чимось зарадить, допоможе моїй країні, країні, що нині горить у воєннім вогні, яка розірвана, мов завіса Храму, значною мірою розбита і розібрана недолугими будівельниками на цеглини... Проте я – Поет, а це означає, що я маю бути Каменярем духу і маю покласти свій камінь у загальну будівлю, як це належить зробити.
– Допоможи мені Свята Трійця! – подумав я, поклавши на стілець щойно списаного листа...
Серго Сокольник, 2019
*опубліковано, як інша моя проза*
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію