
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.22
17:22
Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
2025.10.22
15:49
Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
2025.10.22
13:09
Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
2025.10.22
12:10
Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
2025.10.22
09:35
Замовкло все поволі і повсюди, -
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
2025.10.21
22:02
Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
2025.10.21
21:58
Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
2025.10.21
21:37
Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
2025.10.21
21:01
Сценка із життя
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
2025.10.21
19:36
Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
2025.10.21
11:40
Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
2025.10.21
06:46
Яскраве, шершаве і чисте,
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
2025.10.21
00:08
Підшаманив, оновив
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
2025.10.20
22:13
Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
2025.10.20
15:07
Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
2025.10.20
11:48
У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Серго Сокольник /
Поеми
Українська трійця
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Українська трійця
філософський перформанс поема-есе
***оригінальна ідея, авторські знахідки***
Я здригнувся у ліжку. Ранковий напівсон раптово стрімко припинився здогадкою... Вірніше – поверненням до неї, тої, первинної, що колись давно невиразно постала в уяві і свідомості...
Шлях до Шевченка... Може це трохи гучно звучить, але постать Шевченка з дитинства вабила мене окрім власне самих творів, які я читав, певною особливою енергетикою... І от сьогодні... Мені наснилась пам’ять... Правда ж дивно? Та дива є звичайною річчю в цьому світі... Хто осмислено прожив своє життя, той бачив чимало див. То ж...
Було так. Нас, тодішніх піонерів, влітку автобусом урочисто привезли з піонерського табору до міста Канева. До музею і на могилу Кобзаря... Певен, немає у світі людини, чиє серце не почало битися б частіше при сходженні на Чернечу гору, на це сакральне місце української Сили, чия душа не відчула б стану просвітлення в цю мить...
Тоді все це вперше відбулося і зі мною. Нас, піонерів, виховували атеїстами. Ми і не здогадувалися, шо в майбутньому на своєму життєвому шляху самостійно йтимемо до Бога кожен своїм шляхом, і я ще не пізнав тоді отої миті просвітлення душі, яка під час молитви у храмі торкається Віри... Я лише через час і через часи зміг співвіднести і осягнути все це...
Ми зупинились у якомусь придорожньому селі... Типово-щасливі радянські діти у красивій літній піонерській формі, задіяні в цікавій офіціозній події, по-своєму неосмислено раді їй, і з гарним настроєм тепер прямуючі шляхом до свого піонерського табору...
Не пам’ятаю, чи мене запросили, чи я зацікавився і напросився сам... Я зайшов у просту селянську хату з солом’яною стріхою, тоді їх було ще чимало, таких патріархально-мальовничих... Зайшов сам-один, хоча міг би, здавалось, запросити цілу ватагу друзів... І опинився ніби трохи в іншому вимірі...
У тінистій прохолоді з вікон лилося променями денне світло, і хатній пил у цих променях зоряно мерехтів... У хаті було тихо і голоси з вулиці доносились сюди, ніби з-за якоїсь межі, котру вже перейдено, звідкіля нема вороття, і ніякі голоси не у змозі повернути тебе назад, як неможливо повернути назад втрачений час.
Я був спостережливим хлопчиком, цікавився усім новим, що доводилось бачити. Звичайно, побут сільської хати я знав і раніше, кому не доводилось бувати в селі? Ось я вхожу... Піч... Лава... У кутку, прикрашені вишитими рушниками, ікони... Це не було під забороною, хоч не віталось владою. Мовляв- нехай вже!.. Особливо, коли у хаті проживають самі літні люди...
Ікони Святих... Я зацікавлено розглядав їх. І з ними ж, не десь подалі, а саме в цьому сакральному місці хати, висів образ козака Мамая... Я одразу вловив певні східні риси цього образу... Чимось він нагадав мені індійського йога, чимось зображення Будди, чимось османського пашу на відпочинку... І поряд же – портрет Шевченка, як він завжди канонічно малювався, старого, зі втомленим поглядом спідлоба, з-під глибоко надягненої хутряної шапчини... Цей проникливий погляд я сприйняв чомусь з відчуттям легкої прохолоди в серці, очі святих дивились на мене натомість більш тепло і лагідно, а козак Мамай ніби й зовсім на мене не дивився, його погляд немов проходив крізь мене наскрізь і дивився кудись у далечінь, на щось видиме лише йому самому.
Пам’ятаю, мені чомусь стало зимно, ніяково і незручно... Я стояв у цій прохолодній тінистій хаті сам-один, у літній білій сорочечці без рукавів і синіх коротких шортиках, і мені стало неначе соромно перед цими поглядами за свої несерйозно оголені руки й ноги, так, ніби хотілось прикритись від погляду величезним клаптем тканини чи ковдрою... Я лише потім зрозумів, що те саме, можливо, міг відчувати сам Цар Небесний Ісус Христос, коли з нього зірвали одяг перед бичуванням і розіп’яттям...
Так.. Це було моїм першим духовним бичуванням, ще неусвідомленим, проте яке я витримав, знітившись, і усе ж стоячи перед цими дивними поглядами, переборовши несміливу думку скоріше піти з цього місця, з хати на двір, на сонце, до своїх галасливих товаришів... Але було щось іще... Здогадка... Я стояв і стояв, дивився назустріч дивним поглядам, моя думка пересіклась з дивним посланням, схрестилася з ним, і, ще не усвідомивши, сприйняла його і заховала десь у нетрях душі...
...потім я виходив з хати у стані, близькому до стану сп’яніння, хоча, звичайно, не розумів і не усвідомлював цього, я, хлопчик, що ніколи не пробував іще у житті горілки... Виходячи , зігнувся перед низькими дверима, немов вклоняючись учителеві, мене засліпило яскраве денне світло, я зачепився ногою за поріг, та так, що порвав ремінці на сандалі, втратив рівновагу і впав на коліна.
Швидко підійнявся. Соромлячись порваної сандалі, обдертих колін і долонь, я огледівся, чи хто не бачив, бува, мого падіння. Тоді огледів свої травмовані ноги і долоні, розувся, бо рвана сандаля погано трималась на нозі, а ходити в одній було ніби смішно, взяв взуття до рук і босий пошкутильгав через двір, вулицю, відчуваючи стопами ніг, які не звикли до цього, гостроту придорожнього каміння, до автобусу, де сів на своє місце біля вікна...
Я не зрозумів тоді, що пройшов вперше у житті маленький відрізок власного хресного шляху... І, проте, всю дорогу мене не турбували ні біль, ні вигляд обдертих долонь і колін, ні зіпсоване взуття... А тоді... Я їхав, задумливо дивлячись у вікно, і на мене крізь скло автобуса немов би дивились з придорожніх полів і гаїв ті самі дивні погляди...
Потім я бував чимало у сільських українських хатах, і ловив на собі чимало тих самих поглядів тих самих образів...
...ті ж самі погляди, з тої ж, чиєїсь материнської хати, яка давно зникла у вирі забудов, забудов, що не розбудували, а саме забудували наш дух і нашу свідомість, зараз у передранковому віщому сні глянули на мене...
Я прокинувся. Рука потяглася до олівця і записничка на стільці поряд з ліжком... Бо я поет і мені, бува, надходять у голову поетичні рядки і одкровення, котрі я маю записати і трансформувати потім у твір, що подарую людям... Так... Я всього лиш посередник між світами, не більше. Але це – почесне звання. Я – гонець, і несу звістку...
...муха засушена на підвіконні...
Клаптик газети. Чи – «Правди»... Чи – ні...
Хата сільська... Киця спить на ослоні...
Роки застою, знебарвлено-сонним
Димом тютюнним у пам’ять мені
Вкралися хмаркою сірою... Димом
Тої країни, що зникла... Стривай!..
Запам’яталось і інше... Диви-но,
Там, між іконами, крізь павутину
Дивиться очі у очі Мамай
З поглядом ситоспокійного Будди...
На дастархані горілка... Грушки...
Мов би питає – обідати будеш,
Гостю з майбутнього проханий? Люди ж
Знають – козак пригостить залюбки...
І пригощає... Ось Матері Божої
Образ з Дитятком... Святий Миколай...
Спокій у хаті. Ніщо не загрожує,
Перехрестившися щиро, хорошої
Випить наливки – за долю! І край...
Клапоть газети з очима «правдивими»
Вітром майбутнього перегорне,
І споконвіччя з минулого сивого
Барвами фарби, старою оливою
Створене, ніби питає мене –
Чи ти уважний, поете?.. Хоча ти ще
З крові чорнил не творив у житті своїм,
Та у майбутнім ти будеш поетище
(хоч не на радість твій хрест цей... Це біль і щем...)
Це не сьогодні і справа не в тім.
Бачиш ікони? Всю святість земну у них
В серце ввібрав, хоч його і не відкривав
Дивний козак цей, байдужий до справ земних,
Батько тому, хто немов поводир сліпих,
Нації долю на плечі поклав.
Дивляться очі... І серцем я бачу
Погляд спідлоба уважно-важкий –
«ти ж у майбутньому, хлопче, і значить
Серце твоє неодмінно побачить,
І пізнаватиме, хто я такий...»
– Вибач, Тарасе!.. Тебе – не впізнати!...
Всі неуважні поети... Пробач!..
І одкровення таємне луна те,
В серці звучить, мов класична соната –
ТРІЙЦЯ СВЯТА ЦЕ!.. Не бачу хіба ж?..
..........................................................
Трійця- це шлях, що прямує у Вирій,
Трійця, де сином Шевченко Святий,
Трійця, існуюча у Рідновір’ї,
Міст, що поєднує наші світи,
І Християн, і Прадавньому вірних,
Хто на землі проживають Людьми...
Місце, Тарасе, займаєш по вірі
Батька духовного... Шану прийми!
...я записав на єдиному подиху. Це осмислення триєднання Духовного, Витоків і Отця, можливо теж чимось зарадить, допоможе моїй країні, країні, що нині горить у воєннім вогні, яка розірвана, мов завіса Храму, значною мірою розбита і розібрана недолугими будівельниками на цеглини... Проте я – Поет, а це означає, що я маю бути Каменярем духу і маю покласти свій камінь у загальну будівлю, як це належить зробити.
– Допоможи мені Свята Трійця! – подумав я, поклавши на стілець щойно списаного листа...
Серго Сокольник, 2019
*опубліковано, як інша моя проза*
***оригінальна ідея, авторські знахідки***
Я здригнувся у ліжку. Ранковий напівсон раптово стрімко припинився здогадкою... Вірніше – поверненням до неї, тої, первинної, що колись давно невиразно постала в уяві і свідомості...
Шлях до Шевченка... Може це трохи гучно звучить, але постать Шевченка з дитинства вабила мене окрім власне самих творів, які я читав, певною особливою енергетикою... І от сьогодні... Мені наснилась пам’ять... Правда ж дивно? Та дива є звичайною річчю в цьому світі... Хто осмислено прожив своє життя, той бачив чимало див. То ж...
Було так. Нас, тодішніх піонерів, влітку автобусом урочисто привезли з піонерського табору до міста Канева. До музею і на могилу Кобзаря... Певен, немає у світі людини, чиє серце не почало битися б частіше при сходженні на Чернечу гору, на це сакральне місце української Сили, чия душа не відчула б стану просвітлення в цю мить...
Тоді все це вперше відбулося і зі мною. Нас, піонерів, виховували атеїстами. Ми і не здогадувалися, шо в майбутньому на своєму життєвому шляху самостійно йтимемо до Бога кожен своїм шляхом, і я ще не пізнав тоді отої миті просвітлення душі, яка під час молитви у храмі торкається Віри... Я лише через час і через часи зміг співвіднести і осягнути все це...
Ми зупинились у якомусь придорожньому селі... Типово-щасливі радянські діти у красивій літній піонерській формі, задіяні в цікавій офіціозній події, по-своєму неосмислено раді їй, і з гарним настроєм тепер прямуючі шляхом до свого піонерського табору...
Не пам’ятаю, чи мене запросили, чи я зацікавився і напросився сам... Я зайшов у просту селянську хату з солом’яною стріхою, тоді їх було ще чимало, таких патріархально-мальовничих... Зайшов сам-один, хоча міг би, здавалось, запросити цілу ватагу друзів... І опинився ніби трохи в іншому вимірі...
У тінистій прохолоді з вікон лилося променями денне світло, і хатній пил у цих променях зоряно мерехтів... У хаті було тихо і голоси з вулиці доносились сюди, ніби з-за якоїсь межі, котру вже перейдено, звідкіля нема вороття, і ніякі голоси не у змозі повернути тебе назад, як неможливо повернути назад втрачений час.
Я був спостережливим хлопчиком, цікавився усім новим, що доводилось бачити. Звичайно, побут сільської хати я знав і раніше, кому не доводилось бувати в селі? Ось я вхожу... Піч... Лава... У кутку, прикрашені вишитими рушниками, ікони... Це не було під забороною, хоч не віталось владою. Мовляв- нехай вже!.. Особливо, коли у хаті проживають самі літні люди...
Ікони Святих... Я зацікавлено розглядав їх. І з ними ж, не десь подалі, а саме в цьому сакральному місці хати, висів образ козака Мамая... Я одразу вловив певні східні риси цього образу... Чимось він нагадав мені індійського йога, чимось зображення Будди, чимось османського пашу на відпочинку... І поряд же – портрет Шевченка, як він завжди канонічно малювався, старого, зі втомленим поглядом спідлоба, з-під глибоко надягненої хутряної шапчини... Цей проникливий погляд я сприйняв чомусь з відчуттям легкої прохолоди в серці, очі святих дивились на мене натомість більш тепло і лагідно, а козак Мамай ніби й зовсім на мене не дивився, його погляд немов проходив крізь мене наскрізь і дивився кудись у далечінь, на щось видиме лише йому самому.
Пам’ятаю, мені чомусь стало зимно, ніяково і незручно... Я стояв у цій прохолодній тінистій хаті сам-один, у літній білій сорочечці без рукавів і синіх коротких шортиках, і мені стало неначе соромно перед цими поглядами за свої несерйозно оголені руки й ноги, так, ніби хотілось прикритись від погляду величезним клаптем тканини чи ковдрою... Я лише потім зрозумів, що те саме, можливо, міг відчувати сам Цар Небесний Ісус Христос, коли з нього зірвали одяг перед бичуванням і розіп’яттям...
Так.. Це було моїм першим духовним бичуванням, ще неусвідомленим, проте яке я витримав, знітившись, і усе ж стоячи перед цими дивними поглядами, переборовши несміливу думку скоріше піти з цього місця, з хати на двір, на сонце, до своїх галасливих товаришів... Але було щось іще... Здогадка... Я стояв і стояв, дивився назустріч дивним поглядам, моя думка пересіклась з дивним посланням, схрестилася з ним, і, ще не усвідомивши, сприйняла його і заховала десь у нетрях душі...
...потім я виходив з хати у стані, близькому до стану сп’яніння, хоча, звичайно, не розумів і не усвідомлював цього, я, хлопчик, що ніколи не пробував іще у житті горілки... Виходячи , зігнувся перед низькими дверима, немов вклоняючись учителеві, мене засліпило яскраве денне світло, я зачепився ногою за поріг, та так, що порвав ремінці на сандалі, втратив рівновагу і впав на коліна.
Швидко підійнявся. Соромлячись порваної сандалі, обдертих колін і долонь, я огледівся, чи хто не бачив, бува, мого падіння. Тоді огледів свої травмовані ноги і долоні, розувся, бо рвана сандаля погано трималась на нозі, а ходити в одній було ніби смішно, взяв взуття до рук і босий пошкутильгав через двір, вулицю, відчуваючи стопами ніг, які не звикли до цього, гостроту придорожнього каміння, до автобусу, де сів на своє місце біля вікна...
Я не зрозумів тоді, що пройшов вперше у житті маленький відрізок власного хресного шляху... І, проте, всю дорогу мене не турбували ні біль, ні вигляд обдертих долонь і колін, ні зіпсоване взуття... А тоді... Я їхав, задумливо дивлячись у вікно, і на мене крізь скло автобуса немов би дивились з придорожніх полів і гаїв ті самі дивні погляди...
Потім я бував чимало у сільських українських хатах, і ловив на собі чимало тих самих поглядів тих самих образів...
...ті ж самі погляди, з тої ж, чиєїсь материнської хати, яка давно зникла у вирі забудов, забудов, що не розбудували, а саме забудували наш дух і нашу свідомість, зараз у передранковому віщому сні глянули на мене...
Я прокинувся. Рука потяглася до олівця і записничка на стільці поряд з ліжком... Бо я поет і мені, бува, надходять у голову поетичні рядки і одкровення, котрі я маю записати і трансформувати потім у твір, що подарую людям... Так... Я всього лиш посередник між світами, не більше. Але це – почесне звання. Я – гонець, і несу звістку...
...муха засушена на підвіконні...
Клаптик газети. Чи – «Правди»... Чи – ні...
Хата сільська... Киця спить на ослоні...
Роки застою, знебарвлено-сонним
Димом тютюнним у пам’ять мені
Вкралися хмаркою сірою... Димом
Тої країни, що зникла... Стривай!..
Запам’яталось і інше... Диви-но,
Там, між іконами, крізь павутину
Дивиться очі у очі Мамай
З поглядом ситоспокійного Будди...
На дастархані горілка... Грушки...
Мов би питає – обідати будеш,
Гостю з майбутнього проханий? Люди ж
Знають – козак пригостить залюбки...
І пригощає... Ось Матері Божої
Образ з Дитятком... Святий Миколай...
Спокій у хаті. Ніщо не загрожує,
Перехрестившися щиро, хорошої
Випить наливки – за долю! І край...
Клапоть газети з очима «правдивими»
Вітром майбутнього перегорне,
І споконвіччя з минулого сивого
Барвами фарби, старою оливою
Створене, ніби питає мене –
Чи ти уважний, поете?.. Хоча ти ще
З крові чорнил не творив у житті своїм,
Та у майбутнім ти будеш поетище
(хоч не на радість твій хрест цей... Це біль і щем...)
Це не сьогодні і справа не в тім.
Бачиш ікони? Всю святість земну у них
В серце ввібрав, хоч його і не відкривав
Дивний козак цей, байдужий до справ земних,
Батько тому, хто немов поводир сліпих,
Нації долю на плечі поклав.
Дивляться очі... І серцем я бачу
Погляд спідлоба уважно-важкий –
«ти ж у майбутньому, хлопче, і значить
Серце твоє неодмінно побачить,
І пізнаватиме, хто я такий...»
– Вибач, Тарасе!.. Тебе – не впізнати!...
Всі неуважні поети... Пробач!..
І одкровення таємне луна те,
В серці звучить, мов класична соната –
ТРІЙЦЯ СВЯТА ЦЕ!.. Не бачу хіба ж?..
..........................................................
Трійця- це шлях, що прямує у Вирій,
Трійця, де сином Шевченко Святий,
Трійця, існуюча у Рідновір’ї,
Міст, що поєднує наші світи,
І Християн, і Прадавньому вірних,
Хто на землі проживають Людьми...
Місце, Тарасе, займаєш по вірі
Батька духовного... Шану прийми!
...я записав на єдиному подиху. Це осмислення триєднання Духовного, Витоків і Отця, можливо теж чимось зарадить, допоможе моїй країні, країні, що нині горить у воєннім вогні, яка розірвана, мов завіса Храму, значною мірою розбита і розібрана недолугими будівельниками на цеглини... Проте я – Поет, а це означає, що я маю бути Каменярем духу і маю покласти свій камінь у загальну будівлю, як це належить зробити.
– Допоможи мені Свята Трійця! – подумав я, поклавши на стілець щойно списаного листа...
Серго Сокольник, 2019
*опубліковано, як інша моя проза*
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію