1

Закуті у дзеркальні оболонки,
усі в лусці із електронних схем,
вони були митцем психодизайну
вкарбовані у вакуум буття
молекул, що, розірвані на клапті,
зі світлом разом бігали по вирвах
обгризеної вибухами кулі
планети, на яку вони напали,
із червоточин видершись у світ
історії, якої не було
у внутрішньому просторі думок
і зовнішньому часі різних мов.
Тож, вдаючись до звичних балачок,
земляни вперто їх не помічали.

2

Спускаюсь, позіхаючи, із ґанку…
Потягуються тіні в гіллі снів…
А татуйовані стежини ранку
ще тихо сплять під ковдрами гаїв.

В небесне тіло, солодко й поволі,
вага вертає м’язів торжеством…
Галактика, мов перекотиполе,
закочується вже за космодром.

Я знову тут. Закінчена дорога
до цих прилук від марсіанських дюн.
Чому ж вібрує в спокої тривога,
мов квантові акорди суперструн?!

Сто вимірів самі себе гортають
і от я бачу те, як навкруги
лискучі ртутні гейзери гойдають
країни амальгамні береги.

Вони своє скидають маскування,
немов орда з себе скидає Русь,
і дивляться в моє гараздування.
Я в дзеркала знетямлено дивлюсь.

І липким острахом змиває шкіру,
і піною стає в морях вода,
і пікселі космічного фронтиру
уносить вітру вихрова біда.

Оголений, без звичного скафандру
пісень, картин, романів, теорем,
стою і розумію: мої мандри
не головна з усіх космічних тем.

Є інша тема в люстрах снів і вражень
гнучкої паралельності світів…
Ось дві дзеркальні пихи відображень
завмерли на перетині часів.

(З циклу "Пісні кіборга")

2019