Їх розділили біля Перекопу,
Що по-татарськи звався Ор-Капу.
Там, де степи привольні та широкі
Впирались круто в гірку ропу.
То не вода, а гіркі сльози бранців,
Що тисячами гнала тут орда.
І до цих пір ще кожен сподівався,
Що його може обмине біда,
Що налетять козаки серед поля
І в людоловів відіб’ють полон.
Чи утекти удасться із неволі
І все мине, як недолугий сон.
Та тут, на берегах Гнилого моря
Усім надіям наступав кінець.
Сиваш – це глибина людського горя,
Неволі й мукам терновий вінець.
Від Перекопу вороття немає,
Це знали всі: дорослі і малі.
Бо там неволя намертво хапає,
Навік лишає рідної землі.
І плач, і крик розносилися полем,
Коли ділила свій ясир орда.
Вершила суд свій невблаганна доля
І чорним круком вилася біда.
Неначе чайки, матері кричали,
Як виривали в них дітей із рук.
Благали, плакали, недолю проклинали.
Бажали нелюдам усіх пекельних мук.
А діти рученята простягали.
Благали гірко матерів своїх,
Щоб ті нікому їх не віддавали.
Щоб вирвали з татарських рук чіпких.
Лилися сльози ріками на землю,
Вкривали сльози трави,як роса,
Вмивали сльози степову пустелю
І піднімались стрімко в небеса.
Щоб стати в небі як легка хмаринка
І повернуть до рідної землі
І щоб сльозинки – крапельки-краплинки
Дощем упали в рідному селі.
І гіркота тих сліз Сиваш поїла
І в берегах копичилась віки
Аби одного разу стати сіллю.
Що в Україну везли чумаки.
Гіркий Сиваш від сліз людського горя
Мільйонів бранців , що повз нього йшли
І море сліз того людського моря
Його широкі води прийняли.