Допитливий розум не знає кордонів і меж,
У пошуку вічнім, хоча і не завжди, як краще
Він ладен упхати і голову смерті у пащу
Аби лиш довести, що він її підданий теж
І то не важливо, де ти народився і виріс,
В країні великій чи в диких забутих лісах,
Бо розум до мудрості завжди віднайде свій шлях,
Не буде ніяку нізвідки очікувать милість.
В далекі часи, коли в наших таврійських степах,
Як розповідають нам давні легенди та міфи,
Якраз панували могутні та дикі ще скіфи,
Все Причорномор’я тримаючи міцно в руках.
У них був царевич з незвичним ім’ям Анахарсіс,
Син дикого степу та мудрістю рівний богам.
Він світом поїздив, де мудрістю повнився сам
І слова його весь навколишній люд дослухався.
На що уже греки – великий і мудрий народ
І ті його визнали мудрість і шану віддали,
Вони його мудрістю довго іще користали,
Не дивлячись, що він із варварів був. Ну, так от,
Об’їздивши світ, здивувавши й навчивши Елладу,
Він на батьківщину подався у рідні степи,
Схотілося знову на землю на рідну ступить,
Вернутися знов до з дитинства знайомого ладу.
Що треба іще? Світ побачив, вертається в дім.
Ні, йому скортіло ще й віру чужую спізнати,
Щоб силу своїх із чужими богами зрівняти.
Допитливість йо́го завжди брала гору над ним.
Хоч знав, як відносяться скіфи до зрадників віри.
Що смерть – то найлегше, що може на нього чекать.
Та розум допитливий прагне нового шукать.
Бо розум – єдина по справжньому істинна міра.