Колись були лелеки лише білі,
Селились ближче до осель людських,
На стріхах хат частенько гнізда вили
Де діточок виводили своїх.
І люди то́му були лише раді,
Казали, що лелека у дворі –
То буде тут і щастя, й все до ладу,
Лелека двір від на́пасті беріг.
В однім селі жили собі сусіди.
В одного, де гніздо лелека звив,
Буяло щастя, оминали біди.
А другий бідно, нещасливо жив.
Хто зна, чому? Чи то робив він мало,
Чи то гнізда лелеки не було
(Чомусь ті птахи двір його минали),
Та був він найбіднішим на село.
Дивився заздро він на двір сусіда
І думав не про те, як краще жить,
А як наслати на сусіда біди,
Аби утратив все, що встиг нажить.
Й надумався спалити тому хату
Щоб із гніздом лелечим заодно.
Сусід подався в поле працювати,
А той пробрався й кинув у вікно
Запалений добрячий жмут соломи.
Сам заховався в хаті і чека.
Як повалило полум’я із дому.
Піднявся дим. І птахів налякав.
Лелеки з дітьми кинулись гасити,
Вогонь збивати крилами мерщій.
Тут люди збіглись і вогонь залити
Вдалося швидко. Шкоди хаті тій,
Як і гнізду, зробилось небагато.
Прибіг господар. Тут сусід за ним.
Лелека став на нього нападати,
Щоб показати: хто все учинив.
А той кричить: - Лелечина робота!
Я бачив, як він хату запалив!
Птах безсловесний. Що він скаже проти,
Як він не може вимовляти слів?
А звідки людям було правду знати?
Можливо, й справді птаха то вина.
І скоса на лелеку поглядати
Всі стали. Для людей не дивина,
Повірити пліткам і наговорам.
І гірко стало на душі в птахів.
Знялись лелеки, піднялися вгору
Та і у нетрі подались глухі.
З тих пір в них чорне пір’я, обгоріле
Під час пожежі так і збереглось.
Відтоді й гнізда по лісах мостили,
Щоб стрітися з людьми не довелось.
Боялись птахи, що, можливо, люди,
Повіривши брехні нахабній тій,
Шукають досі їхні гнізда всюди
Аби помститись. Та ще й голос свій
Утратили лелеки з тої днини,
Лиш клацають дзьобами та і все.
Як душу заздрість роз’їда людині,
Вона лиш біди всім навкруг несе.