Крик білої глини звужував мою свідомість. Я нехтував вказівками вчорашніх уподобань. "Хай вдавляться, - кричать голі душею істоти, - своїми яйцями". Крик переростає у надможливості втриматися від нервового зуду вушній мембрані. Хай сміються обличчя викривлені "совєтскімі врємєнамі". Я не можу брати того, що має витоки порожнього. Його просто неможливо взяти у свої руки. Ховайте свої обличчя у чужі долоні. Тим рукам притаманно бути постійно холодними й ледь спітнілими. Але обличчя у них почувається захисним від усієї аґонії крику. Я люблю і ненавиджу білу глину, адже за її білою чистотою ховається смерть - колір смерті. Ви ж знаєте, що смерть має білий колір. Це ж у нас в українців усе навпаки: щоб щастило маємо тримати пальці та щедро матюкати, щоб не наврочити маємо вголос говорити зворотні речі. Але якось, все одно не клеїться... Тому чорне ми обов’язково називатимемо білим. Щодо білого маю власну роздвоєність, щодо чорного... Не складно, якщо не заглиблюватися у злочини деталей, нюансів, митей...