«Вогню вогонь не покладе межі
Дощі не каламутять глибини
Та схоже схожим назавжди живе,
Чуже чужим живитись може…»

(Франческо Петрарка)

На березі ріки мовчазної,
Яку оспівав флорентієць –
Вигнанець, сумний пілігрим,
Блукалець лісів безнадії
(Навіть там, де сонячно).
На березі річки чекання
Човняра, що не гірш Одіссея
Знав про весло все.
Я шкодую, що він не Улісс,
Я ховаю монету в кишеню,
Затискаю її між пальцями –
Монету – шматок Сонця,
З рельєфом дельфіна
На стороні дня,
З написом: «Ола пернойн»*
На стороні ночі.
Я чекаю на майстра весла
(Йому не потрібні вітрила –
Тут вітер помер)
Мовчазного як сутінки,
У країні кімерів-молокоїдів,
Бородатого, наче Сократ.
Він колись був рибалкою
І ловив сріблястих плавців
У мереживо днів – не своїх.
І думав, що не плавці то лускаті,
А сталеві ножі,
Що раптом перестали тонути
У воді вічності.
Я чекаю,
чекаю,
чекаю
Отого мореплавця,
Що проміняв прозоре море
На каламутну ріку.
Чекаю.
Марно.

Примітки:
* όλα περνούν – я навів іоніййський варіант вимови цієї фрази. Насправді на монетах Міста Щасливого – Сабії Борисфеніди такого напису ніколи не писали.