По смерті батька Періандр став
Тираном у Корінфі. І, звичайно,
По молодості добре і не знав,
Як правити у місті, щоб міщани
Були ним задоволені. Чи так,
Як батько – бути скорим на розправу.
Чи то інакше, може? Але як?
Хто дасть пораду ? Хто научить справи?
І тут згадався давній батьків друг –
Тиран Мілету Фрасібул. До нього
Послав тиран одного з своїх слуг
Аби той подолав важку дорогу
Задля одного – щоб пораду дав,
Як треба йому правити народом
Аби мир поміж люду панував
І не було розбрату і незгоди.
Тиран Мілету вислухав посла,
А потім мовчки вивів його в поле.
Якраз пшениця колос налила,
Густа стояла і струнка навколо.
А Фрасібул став мовчки походжать
По полю від дороги до дороги,
Найкращий колос в полі вибирать
І, обірвавши,кидати під ноги.
Отак ні з чим посла і відпустив.
Той повернувся у Корінф, говорить:
- Мабуть, тиран Мілету геть здурів.
Даремно лише плавав я за море.
Та й Періандру, звісно, розповів,
Що у Мілеті бачить довелося.
А той не зразу, але зрозумів
Про що в пораді отій дивній йшлося.
І, щоб у місті мир запанував,
Тиран усім, хто чимось відрізнявся,
В Корінфі просто жити не давав.
Хто не загинув, той у світ подався.
І у Корінфі справді мир настав,
Спокійно було, сіро і убого.
Народ свого тирана прославляв,
Бо нікому спитати було в нього,
Засумніватись, дати одкоша.
Усіх, хто думав, вигнано чи вбито.
І усе місто, як одна душа,
Уміло лиш робити і тремтіти.