Переклав Василь Білоцерківський

«Саул» – пісня подяки Генделя, який відроджується до життя. Менше ніж за рік до того він був придушений нищівними ударами долі, розорений, розбитий недугою, був майже при смерті. Він оговтався від катастрофічного струсу. На початку літа 1738 року його сили відновилися. Він повертається до творчості. За три місяці він вибудовує цілих два собори – «Саула» та «Ізраїль у Єгипті» [2].
«Саул» справляє враження блискучого і непогамовного відродження. Віршований текст тут – один із найбільш живих серед тих, до яких звертався Гендель [3]. Це трагедія в дусі давньогрецької. Так само, як «Цар Едип», вона підпорядкована фатальним ознакам, які визначають долю людини, котру пристрасті ведуть до загибелі. У цьому випадку зачаєний демон іменується Заздрощами. Ми бачимо, як вони народжуються в герої, розростаються і душать його. У чудовому хорі вони з’являються як душа драми, як переможна Евменіда. Вона затьмарює душу Саула, крок за кроком веде її до шаленства, злодіяння, блюзнірства і врешті знищує його, прибитого поразкою свого народу. По цьому відновлюється спокій, бо закон виконано: смерть спокутувала провину, і збереглася пам’ять лише про велич героя. Єгова укладає мир з Ізраїлем, очищеним випробуванням.
Гендель не панував над своєю темою; він був охоплений нею і віддався її опрацюванню з непогамовним запалом. Його твір відкривається, наче театральна п’єса, широкими сценічними картинами – поверненням переможної армії. Вона йде, карбуючи крок, і співає урочистий гімн. Вона зупиняється. Щонайніжніше сопрано славить малюка, який убив велета. Сам народ відразу береться оповідати про битву. Три чоловічі голоси описують велета, який гудить Господа, за допомогою музики – і буфонної, і грандіозної, з октавними стрибками. Хор радісно вітає прихід Давида на поле бою. Скінчивши оповідь, кортеж продовжує свій рух, повторюючи початковий хор, релігійний і войовничий. Далі виходять дочки Ізраїлю. Вони співають і танцюють довкола Давида і його переможних товаришів по зброї. Їхній спів супроводжує мелодія народного карильйона [4]. Саул вже здалеку чує їхнє наближення і починає заздрити. Кортеж жінок з’являється на сцені, з шумними радощами повторюючи хор; до скрипок і дзвонів додаються тромбони, труби, литаври, гобої та орган. Розпалені заздрощі поглинають його, однині він стає їхньої жертвою. Майже вся перша дія – сповнена жвавості музична драма, з численними яскраво змальованими характерами, з хорами, в яких комічне чергується з трагічним, з військовими маршами, релігійними вигуками «Алилуя» і народними карильйонами.
Друга дія далека від такої жвавості й дієвості. Вона романтична, пустувата, незв’язна і неврівноважена. Складено її з трьох шматків, розділених двома оркестровими номерами. Відкриває її блискучий хор Заздрощів, невблаганний і спокійний, він змушує згадати Святого Михайла, який топче дракона. За винятком переходу на сім тактів, протягом усього хору безперервно повторюється остинатна басова формула з восьми низхідних вісімок. На цей урочистий і погрозливий бас накладається інший ритмічний рисунок – дедалі більш переривчастий, несамовитий, стрімкий. Потім нашаровуються голоси. Спершу бас соло дуже повільно проголошує: «Заздрість!» Тенор повторює цей заклик на кварту вище. Потім – альт. Нарешті – сопрано. Здається, наче голоси охоплюють небо. У середині хору вони об’єднуються, аби відкинути демона: «Повернися в лоно ночі!» На тлі стрімких розкотів у оркестрі крики «Йди геть!.. Йди геть!» на подобу луни перехоплюють голоси, які поверхами нашаровуються один на одного. І хор закінчується повнотою звучання всіх об’єднаних голосів. Наступні сцени не утримуються на такому рівні. Музичний і драматичний інтерес у них поступово слабне, за винятком сцени, де Йонатан на мить заспокоює лють Саула прекрасним, простим і ясним наспівом, який двічі повторюється і в середину якого вставлено Сауловий заклик, повний мужньої величі й зосередженої емоційності.
Третя дія, яка могутнім змахом крил підноситься до вершин мистецтва, містить дві картини, нерівні за значущістю: сцену Саула в чаклунки й велику жалобну сцену. Романтичне обрисування Ендорської чаклунки знамените своєю мальовничістю в дусі Сальватора Рози, більше цікавою, аніж зворушливою. Ритміка й інструментування надають картині химерного забарвлення. Чаклунка співає на тлі гротескного і жалібного кульгавенького ритмічного рисунку. Два фаготи вістують появу Саула, утворюючи дивне сполучення з його голосом. Звучання скрипок поновлюється лише в ту мить, коли Самуїл повідомляє Саулові, що він буде з ним сьогодні. Загалом, попри ці знахідки, у сцені відчутно втомленість, бундючність, умовність. У своїй «Парафразі на 28-й розділ Самуїла» Перселл інтерпретував ту саму тему в зовсім іншій поетичній манері. Він огортає цю сцену звучанням проникливо-меланхолійних хорів; персонажі змальовані енергійно; діалог вирізняється понурою величавістю; і вся монолітна картина занурена в атмосферу таємничості, яку Гендель, мабуть, заледве відчув.
Після цього фантастичного видіння ораторія закінчується епічною Елегією на смерть Саула та Йонатана [5]. Їй передує славетний траурно-тріумфальний марш до-мажор, про який у часи Генделя казали, що «він мав дивовижну силу пом’якшувати скорботу, славлячи її». Далі йде довгий плач Давида, наспів якого почергово переймають тенор, сопрано й альт. Бо Давид – уже не Давид, це весь Ізраїль, який плаче голосом свого пророка. Урешті – переможний вигук: народ вітає Давида-царя і кидається в битву зі збуджено-героїчними криками, які, остинатно повторюючись наприкінці на одній ноті, набувають незмовкного характеру.
Попри тонку психологічність у змалюванні індивідуальних постатей і красу декотрих сольних арій [6], велич сцен переживань маси заглушує у творі все інше. Гендель, гадаємо, сам це відчув, створюючи псалом жалоби й радості, який довершує «Саула». Поряд із цією епічно-ораторською промовою театрально-романтична частина його твору мусила видатися йому жалюгідною. Відразу в ньому народилася думка обійтися без лібретиста, відкинути всіляку інтригу, усіляку дію, чужу Біблії, поклавши її на музику в чистому вигляді. І за двадцять днів він створив «Ізраїль у Єгипті».

Коментарі автора (окрім спеціально позначених)

[1] Першодрук – у програмі концерту Генделівського товариства, який відбувся 2 червня 1911 року. – Прим. перекладача.
[2] «Саула» створено від 23 липня до 27 вересня 1738 року, «Ізраїль» – від 1 до 28 жовтня; «Саула» вперше виконали 16 січня, а «Ізраїль» – 4 квітня 1739 року.
[3] Схоже, що текст, який Крізандер спочатку приписав Дженненсові, належить, як потім визнав сам біограф, Ньюберові Гемілтону. Окрім Біблії, він надихався англійською епопеєю «Давідеїс» Абрагама Каулі.
[4] Цей карильйон можна знайти на початку Te Deum’у, приписуваного Уріо, де, як відомо, є багато схожого з найславетнішими сторінками «Ізраїлю в Єгипті». Якщо вірно, як пише Г. Кречмар, що цей народний мотив веде своє походження з Північної Німеччини або з Нідерландів, то можна б було припускати, що приписуваний Уріо Te Deum насправді написав Гендель. Адже малоймовірно, аби італієць знав і використав тему, що народилася в північних краях.
[5] Так сам Гендель пойменував цю останню сцену.
[6] Можливо, найдосконаліша прегарна арія Міхалі*, яка йде за вибухом заздрощів Саула: «То жорстокий, темний дух». Дивно, що Гендель знехтував напрочуд музикальною сценою, у якій Давид, цей біблійний Орфей, заспокоює своїм співом Сауловий шал. Гендель знав захопливу картину, яку колись створив на цю тему Кунау у його Біблійних сонатах, і, можливо, вирішив уникнути суперництва з ним. (*Міхаль – дочка царя Саула, перша дружина царя Давида. – Прим. перекладача.)