Я сидів на сходовій клітці,⁣
зверху гримів ліфт,⁣
і до мене піднявся чоловік,⁣
заступивши віконний краєвид із дев'ятого поверху.⁣
⁣
Він думав,⁣
що я злодій,⁣
бо не виходить по-людськи виглядати,⁣
коли усамітнююсь.⁣
⁣
Штучне око старого⁣
пасувало до живого,⁣
яке виражало лише сміх і злість.⁣
⁣
Йому було сімдесят,⁣
а я був чудовим сповідником.⁣
⁣
Історії вибухали одна за одною:⁣
про мордобої,⁣
поганих поліцаїв⁣
і хороших мужиків.⁣
⁣
Сором'язливий коло під'їзду,⁣
і жорстокий сам на сам,⁣
дід мав неабиякий талант актора.⁣
⁣
Рухався рвучко,⁣
наче ми однолітки,⁣
і жестикулював,⁣
ніби й зі мною хотів зрозуміти,⁣
хто чого вартий.⁣
⁣
Себе називав «сімейним»,⁣
і про жодну дівчину й жінку слова не мовив.⁣
⁣
Потоки матюків,⁣
разом із манерою⁣
стрибати пантерою,⁣
залатали цю прогалину.⁣
⁣
«Я з тобою не хвилююся»⁣
—⁣
повторював Петро,⁣
але здавалося протилежне.⁣
⁣
Він боявся пауз у розмові,⁣
а я все чекав,⁣
коли спаде кам'яна маска брутальності.⁣
⁣
Тільки-но мова здобрювалася словами⁣
«чавун»,⁣
«курило»⁣
і⁣
«завод»,⁣
я йому вірив більше.⁣
⁣
Як і в залишки його дитинної душі,⁣
що пробиралася на озеро взимку,⁣
і каталася по льоду до ополонки спогадів.⁣
⁣
Час від часу я вчував⁣
платівкове нарікання⁣
від гурту «Колись було краще»,⁣
але 1951 року народження⁣
вартував чиїхось вух.⁣
⁣
У нього виробився⁣
слоган,⁣
який мав ударити підсумком в обличчя.⁣
⁣
Який робив його хорошою людиною.⁣
⁣
Словесний логотип:⁣
«Я нічого не чув⁣
і я ніц не знаю»⁣
—⁣
поділився дідо мудрістю,⁣
якою ти не будеш вражена.⁣
⁣
Але я не чекав⁣
чогось більшого.⁣
⁣
Я просто⁣
слухав.⁣
⁣
Бо хто ж іще розповість про вантажника?⁣
⁣
(вірш у прозі)

2020