Вже стільки літ топчу по цій землі
І все ніяк не можу зрозуміти:
Хто ми для влади – слуги, королі?
Чи пасинки, чи, може, рідні діти?
Вона вважає, наче знає все,
Що для народу, тобто нас потрібно.
Але чомусь постійно нам несе
Таке, що в нас ні хлібно, а ні рибно.
Чомусь на згадку давній час прийшов,
Той самий час, коли конкістадори
Взялись пускати індіанцям кров,
В квітучий край принесли смерть і горе.
Один із них – такий собі Кортес,
Лишив, говорять, у одному місті
Коня старого. Та й подався десь.
А індіанці ні, щоб дати їсти,
Води попити. Все ж воно живе.
Його за бога уважати стали.
Для них-бо кінь тоді було нове,
Вони ж коней у ті часи не знали.
Отож коневі кланялись до ніг,
Несли дарунки, як богам носили.
Та ті пожертви їсти він не міг,
Хоча туземці так уже просили.
Смолу і камінь з радістю несуть,
Вважай, останнє в себе відривають.
А він ірже, мовляв, коли дадуть
Води та сіна. А вони ж не знають.
І доносились, доки він і здох.
Вони ж потому довго дивувались,
Чому це раптом вмер їх новий бог?
Напевно, мало жертв йому дісталось?
Вони ж старались, як тільки могли
Та одного лише не врахували:
Які бажання у коня були,
Вони вважали – краще нього знали.