Не боялись козаченьки ні турків, ні ляхів,
На москалів з татарвою ходили без страху.
І на суші, і на морі та і під водою
Вже й не знали вороженьки тікати кудою.
Не боялись козаченьки нікого й нічого
На землі, окрім хіба що, полоза одного.
Кажуть люди в степу колись полози водились,
По печерах та по балках глибоких таїлись.
Здоровезні: довжиною, як велика хата,
А товсті, що і руками було не обхватиш.
Затаїться було клятий в траві, як колода
Та й чекає, доки мимо нього хтось проходить
Чи на коні прогарцює. То він хвостом вдарить,
Зіб’є з ніг, мерщій обплута та й бігом задавить.
А, як здума хто втікати від нього по полю,
То він зробиться, як, наче величезне коло
Та і котить. Коня, кажуть в степу доганяє.
Хто розумний, той до сонця від нього втікає.
Як засліпить змія сонце, що він світ не бачить,
Радій тоді, що лишився живий, небораче.
Воно, може й брешуть люди, а, може, і правда,
Що колись в степу водилось отакого гада,
Я не знаю. Та думаю, що усе ж ніякий
Черв’як, навіть двохметровий не зляка коза́ка.
І, якщо вже козаченьки боялися йо́го,
То, напевно ж, був і справді полоз вартий того!