Переклав Василь Білоцерківський

Його називали великим ведмедем. Він був широкий, дебелий; мав гігантський зріст, великі руки, великі ноги, величезні передпліччя і стегна. Його руки були такі жирні, що кістки зникали серед м’яса й утворювалися ямки [1]. Ішов він, розставивши ноги аркою, ходою важкою і хиткою, тримаючись дуже прямо, з відкинутою назад головою під розлогою білою перукою, кучері якої важко струменіли по його плечах. Він мав довге коняче обличчя, що з роками зробилося бичачим і потопало в жирі, з подвійними щоками, потрійним підборіддям, товстим, великим, прямим носом, червоними довгими вухами. Він дивився прямо в обличчя зі смішливим вогником у сміливому погляді, з глузливою складкою в кутику великого, тонко окресленого рота [2]. Справляв враження і був веселий. «Коли він усміхався, – говорив Берні, – його важке і суворе обличчя сяяло світлом розуму і знання, неначе сонце, яке виходить із-за хмари».
Він був сповнений гумору. Мав «удавану лукаву простоту», яка змушувала реготати найповажніших людей, тоді як сам він утримувався від сміху. Ніхто не вмів так добре оповідати різні історії. «Вдала манера говорити про звичайнісінькі речі інакше, аніж прийнято, надавала їм кумедного відтінку. Якби він володів англійською мовою так добре, як Свіфт, його дотепи вирізнялися б таким же багатством і характером». Але «аби оцінити те, що він говорив, потрібно було майже досконало знати чотири мови: англійську, французьку, італійську, німецьку, які він змішував водно» [3].
Це рагу з мов пояснювалося настільки ж його блукацьким життям юнака під час поневірянь західними країнами, наскільки і його природною палкістю, через яку він у своїх відповідях вживав усі слова, що мав у своєму розпорядженні. Він був подібний до Берліоза: музичне письмо було для нього надто повільним; йому потрібна б була стенографія, аби встигати за своєю думкою; на початку своїх великих хорових творів він цілковито виписував мотиви в усіх партіях; дорогою він випускав одну партію, потім другу, а наприкінці зберігав лише один голос або навіть закінчував одним басом; він пробігав розпочату річ одним поглядом, відкладаючи приведення всього цілого до ладу, і на другий день по закінченні одного твору вже брався до іншого, а інколи писав по дві чи й три речі воднораз [4].
Він ніколи б не міг мати терпіння Ґлюка, який, перш ніж писати, починав з того, що «продумував наскрізь кожну дію, а тоді всю п’єсу», що «коштувало йому зазвичай, як він говорив Корансе, цілого року і найчастіше тяжкої хвороби». Гендель компонував одну дію, ще не знаючи про продовження п’єси, а іноді раніше, ніж лібретист міг встигнути написати її [5].
Потребу у творчості він мав настільки тиранічну, що зрештою відмежувався од усього іншого у світі. «Він не допускав, – каже Гокінс, – аби його переривали марними візитами, а нетерпіння звільнитися від ідей, які весь час наповнювали його мозок, тримало його майже замкнутим. Його голова не припиняла працювати, і, весь занурений у справу, він не помчав нічого з того, що його оточувало. Він мав звичку говорити сам із собою так голосно, що будь-хто знав, про що він думає. А яка екзальтація, які сльози під час творчості! Він ридав, створюючи арію Христа «He was despised» («Він був зневажений»). «Мені розповідали, – говорить Шильд, – що коли його слуга приносив йому вранці шоколад, то часто був приголомшений, бачачи, як Гендель плаче і змочує сльозами папір, на якому пише. З приводу «Алилуя» з «Месії» Гендель сам цитував слова св. Павла: «Чи був я в тілі чи поза тілом, коли писав це, не знаю. Бог знає».
Ця величезна туша стрясалася спалахами люті. Він лаявся майже в кожній фразі. В оркестрі, «коли бачили, що починає розгойдуватися його велика біла перука, музиканти починали тремтіти». Коли хор виявляв розсіяність, він мав звичай кричати «Chorus!» жахливим голосом, яким змушував здригатися публіку. Навіть на репетиціях своїх ораторій у принца Валлійського в Карлтон-Гаусі, коли принц і принцеса не явилися вчасно, він анітрохи не старався приховати свій гнів. А якщо придворні дами мали нещастя затіяти балаканину під час виконання, він не лише лаявся і вивергав прокляття, але розлючено закликав їх до порядку, називаючи по іменах. «Шш! Шш! – шикала тоді принцеса зі своєю звичайною добродушністю. – Гендель сердиться».
Але він зовсім не був сердитий. «Він був суворий і рішучий, – говорить Берні,– але цілковито чужий недоброзичливості. Найрізкіші прояви його гніву отримували такий оригінальний поворот, який через його погане знання англійської мови робив їх просто кумедними». Він мав дар наказувати, як Люллі й Ґлюк; і так само, як вони, він змішував із силою гніву, що не допускала заперечень, таку дотепну добродушність, яка вміла загоювати рану, завдані чужому самолюбству. Із сміху він створив собі наймогутнішу зброю. «Під час репетицій він був людиною владною, але його зауваги й навіть догани були найвищою мірою сповнені гумору». У ту добу, коли лондонська Опера являла собою поле бою між прибічниками Фаустини й Куццоні й коли обидві примадонни чіплялися одна одній у волосся в самий розпал вистави під улюлюкання зали, де перше місце посідала принцеса Валлійська, – фарс Коллі Сайбера, який зображав на сцені цю історичну бійку, змальовує Генделя як єдиного з усіх, хто зберіг самовладання серед ґвалту. «Дотримуюся думки, – говорив він, – аби дати їм побитися спокійно. Як хочете з цим скінчити, підлийте оливи у вогонь. Коли вони втомляться, їхня лють спаде саама собою». І для щонайшвидшого закінчення битви він заохочував її гучними ударами в литаври [6]. Навіть коли він втрачає рівновагу, відчувається, що у глибині душі він сміється. Так, коли він схоплює за талію запальну Куццоні, яка відмовляється заспівати одну з його арій, і тягне її до вікна, погрожуючи викинути її на вулицю, він жартома каже: «Ох, пані! Знаю чудово, що ви справжня дияволиця, але я змушу вас дізнатися, що я – Вельзевул, ватажок бісів» [7].
* * *
Усе життя він зберігав дивовижну свободу. Він ненавидів усілякі пута і перебував поза офіційними обов’язками: адже не можна до них залічити його титул вчителя принцес; великих придворних музичних посад і значних пенсій йому ніколи не надавали навіть по тому, як він перейшов у англійське підданство; пліч-о-пліч із ним ними вшановували посередніх композиторів [8]. Він не старався догодити їм; про своїх англійських колег він говорив із презирливим сарказмом. Напевне, малоосвічений поза музикою [9], він зневажливо ставився до академій і академічних музикантів. Він не став оксфордським доктором, хоча йому пропонували цей титул. Йому приписують такі слова:
«Як, хай їм дідько, мені б довелося витратити свої гроші, аби порівнятися з цими ідіотами?[10] Та ніколи в житті!»
А пізніше, в Дубліні, коли на одній афіші його найменували «доктор Гендель», він розсердився і змусив швидко поновити у програмах «містер Гендель».
Хоча він був далекий від нехтування славою і у своєму заповіті подбав про вибір місця свого поховання у Вестмінстері, ретельно визначивши суму на поставлення собі пам’ятника, він зовсім не зважав на думку критиків. Маттезонові так і не вдалося отримати від нього відомості, необхідні для написання його життєпису. Його вибрики у стилі Жан-Жака Руссо обурювали придворних. Світські люди, які завжди мали звичку надокучати артистам, на зустрічаючи протесту від останніх, дратувалися зарозумілою грубістю, за допомогою якої він тримав їх на відстані. 1719 року фельдмаршал граф Флеммінґ писав мадемуазель де Шуленбурґ, учениці Генделя:
«Мадемуазель!.. Я хотів поговорити з паном Генделем і висловити йому декілька люб’язностей щодо Вас, але для цього не випало нагоди; я скористався з Вашого імені, аби прикликати його до себе, але то він був відсутній вдома, то був хворий. Мені здається, він трохи навіжений, чого, одначе, не мусило бути щодо мене, раз я музикант… і раз маю честь бути одним із вірних слуг Ваших, мадемуазель, адже Ви наймиліша з його учениць. Я схотів оповісти Вам усе це, аби Ви своєю чергою могли дати кілька уроків вашому вчителеві…» [11]
1741 року анонімний лист у «London Daily Post» [12] згадує про «явне невдоволення стількох знатних і впливових панів ставленням до них Генделя».
За винятком однієї лише опери «Радамісто», яку він присвятив королю Ґеорґові ІІ, – що було зроблено з гідністю, – Гендель відмовився од принизливого і вигідного звичаю віддавати свої творіння під опіку якої-небудь особи; і тільки в останній крайній потребі, пригнічений злиднями й хворобою, він наважився дати один концерт у вигляді бенефісу – «одній з форм, – за його словами, – просити милостиню».
З 1720 року аж до своєї смерті 1759 року він вимушений постійно боротися з публікою. Як і Люллі, він стояв на чолі театру, керував Академією Музики, старався реформувати, або, радше, сформувати музикальний смак нації. Але він ніколи не мав таких можливостей, як Люллі, котрий був абсолютним монархом французької музики. І якщо, подібно до нього, Гендель спирався на прихильність короля, – цій підтримці бракувало багато чого, аби мати те саме значення, яке вона мала для Люллі. Він мешкав у країні, що не підкорялася наказам згори, у країні, яку не приборкала держава, – країні вільній, з настроєм фронди і, за винятком еліти, вельми негостинної й ворожої до іноземців. А він якраз був іноземцем, рівно так само, як його король – ганноверець, чия опіка радше компрометувала його, аніж приносила йому користь.
Він був оточений пресою з бульдогів зі страхітливими іклами, анти музичними письменниками, які теж вміли кусатися, ревнивими колегами, пихатими віртуозами, трупами комедіантів, які поїдали одне одного, світськими партіями, жіночою підступністю, націоналістичними лігами. Він був здобиччю грошових труднощів, які день у день ставали дедалі більш безвихідними; і йому доводилося без передиху писати нові твори для задоволення допитливості публіки, яку ніщо не вдовольняло, яка нічим не цікавилась, для боротьби з конкурентними арлекінадами й ведмежими боями, – писати не по опері на рік, як це спокійно робив Люллі, але часто по дві, по три за зиму, якщо не лічити п’єс інших композиторів, які йому доводилося репетирувати й виконувати. Який інший геній займався коли-небудь таким ремеслом упродовж двадцяти років?
У цій вічній битві він ніколи не йшов на поступки, сумнівні угоди, упадання не лише за актрисами, але і за їхніми покровителями, вельможами, памфлетистами, що заправляє долею театрів, створює славу або вчиняє загибель артистам. Він не схиляв голови перед лондонською аристократією. Війна була впертою, невблаганною, безчесною з боку його ворогів. Не було таких навіть найнікчемніших засобів, яких би не пустили в дію, аби довести його до банкрутства.
1733 року, в результаті кампанії в пресі й у салонах, у концертах, на яких Гендель давав свої перші ораторії, запанувала порожнеча; їх вдалося вбити; вже повторювали з радістю, що знеохочений німець готовий повернутися на батьківщину. 1741 року його справа дійшла до того, що представники вищого товариства найняли вуличних хлопчаків, аби зривати зі стін будинків афіші про концерти Генделя; і ця кліка «вдалася до тисячі інших так само огидних способів, аби завдати йому шкоди» [13]. І Гендель, вельми ймовірно, покинув би Англію, якби несподівано не зустрів симпатії до себе в Ірландії, куди поїхав на рік. 1745 року, після всіх його шедеврів, після «Месії», «Самсона», «Валтасара», «Геракла», інтрига проти нього набула інших форм, посилившись, як ніколи. Боллінґброк і Смоллетт повідомляють, як декотрі дами розлючено давали чаї, свята, вистави – що було не прийнято в піст – у дні, призначені для концертів Генделя, аби слухачів відволікти од нього. Горацій Волпоул вважає кумедною моду відвідувати італійську оперу тоді, коли Гендель давав свої ораторії [14].
Коротше кажучи, Гендель був розорений; і якщо пізніше він скінчив тим, що переміг, це сталося через причини, сторонні мистецтву. 1746 року з ним трапилося те саме, що і з Бетховеном 1813 року, коли останній написав свою «Битву під Вітторією» і патріотичні пісні для Німеччини, яка піднялася проти Наполеона: після битви під Каллоденом [А] і двох патріотичних ораторій, «Принагідної ораторії» та «Юди Маккавея», Гендель раптово зробився національним бардом. Від цього моменту його справу було виграно, і цькування довелося припинити; він став частиною англійського надбання: британський лев стояв поряд із ним. Але, якщо Англія більше не торгувалася з ним через його славу, вона дорогою ціною змусила його здобути її, і якщо Гендель не помер на середині свого шлях від горя і бідності, то в цьому винна не лондонська публіка. Двічі він зазнавав краху [15]; він був розбитий паралічем, немовби вражений блискавкою на руїнах своєї антрепризи[16]. Але він завжди одужував і інколи не відступав. «Для відновлення свого добробуту йому варто було лише піти на постуки; але його природа противилася цьому…»[17] «Він живив відразу до всього, що могло утиснути його свободу, був непоступливий в усьому, що стосувалося честі його мистецтва. Своїм добробутом він хотів бути зобов’язаний тільки самому собі» [18]. Один англійський карикатурист зобразив його у вигляді «Звіра-спокусника», який топче ногами свиток, на котрому написано: «Пенсія», «Бенефіс», «Шляхетство», «Дружба». І дивлячись в обличчя знегодам, він реготав своїм сміхом корнелівського Пантаґрюеля [19] [Б]. При вигляді порожньої зали на одному зі своїх вечірніх концертів він мовив: «Моя музика звучатиме через це ліпше».
* * *
Ця могутня натура, ці буйні вибрики, ці спалахи гніву і генія стримувало найвище самовладання. У ньому панував той мирний спокій, який відбивається в натурах синів, що пішли від міцних і пізніх шлюбів [20]. Усе життя він зберігав у своєму мистецтві цю глибоку незворушність. У ті дні, коли померла його мати, яку він обожнював, Гендель писав «Поро», цю безтурботну і щасливу оперу. Жахливий 1737 рік, коли він помирав, пірнувши на дно злиднів, – обрамлений двома ораторіями, які хлюпають через вінця радістю і тілесною силою, – «Святкуванням Олександра» (1736) і «Саулом» (1738), – рівно як і променистими операми – «Джустіно», ніжного пасторального характеру (1736), і «Ксерксом», де помітна комічна рисочка (1738).
...La calma del cor, del sen, dell’alma...
(...Спокійні сердце, груди, душа...)
співають наприкінці спокійного «Джустіно»… І це в той час, коли Генделева голова лускала від клопотів. Є чому радіти антипсихологам, які стверджують, що знання життя артиста не становлять інтересу для розуміння його творчості. Але хай вони не квапляться, бо якраз для розуміння мистецтва Генделя суттєве те, що це мистецтво могло бути незалежним від його життя. Коли така людина, як Бетховен, полегшує свої страждання і пристрасті у творіннях, повних страждання і пристрасті, – це неважко зрозуміти. Але те, що Гендель, хворий, обложений неприємностями, пише твори, сповнені радості й ясності духу, – це змушує припускати майже надлюдську душевну рівновагу. Як же природно, що Бетховен, готуючись писати «Симфонію радості», був заворожений Генделем [21]. Він мусив дивитися з заздрістю на цю людину, яка досягла панування над речами й над собою, котрого вона жадала для себе і котрого мусила досягнути зусиллями полум’яного героїзму. Ми захоплюємося саме цими зусиллями: вони справді піднесені. Але хіба спокій, у якому Гендель перебуває на своїх верховинах, не вирізняється тією ж якістю? Надто звичний погляд на цю ясність духу як на флегматичну байдужість англійського атлета:
Поглинувши ростбіфа тушу криваву,
Наш Гендель оспівує силу і славу [22].
Ніхто не підозрював про ту напругу нервів і надлюдської волі, яка була необхідна для підтримання цього спокою. У певні моменти машина здає. Чудове здоров’я тіла і духу Генделя розхитується ґрунтовно. 1737 року його друзі думали, що він назавжди втратив розум. Така криза не була винятковою в його житті. 1745 року, коли ворожість лондонського товариства, яка впала на його шедеври, «Валтасара» і «Геракла», розорила його вдруге, його розум ізнову готовий був згаснути. Випадково знайдене і недавно опубліковане листування дає нам відповідні відомості [23]. Графиня Шефтсбері пише 13 березня 1745 року:
«Я була на „Святкуванні Олександра”, отримавши сумне задоволення. Я заплакала з горя при вигляді великого і нещасного Генделя, розбитого, виснаженого, понурого; він сидів біля клавесина, на якому не міг грати; мені стало сумно на думці, що його розум згас на службі музиці».
29 серпня того ж року високоповажний Вільям Гарріс пише своїй дружині:
«Я зустрів Генделя на вулиці. Зупинив його і нагадав йому, хто я є. Якби Ви були на його місці, ви б напевне потішилися з його дивних жестів. Він багато говорив про хиткий стан свого здоров’я».
Такий стан тягнувся сім чи вісім місяців. 24 жовтня Шефтсбері пише Гаррісові:
«Бідний Гендель виглядає трохи ліпше. Сподіваюся, що він повністю одужає, хоча його думки були зовсім розладнані».
Він зовсім одужав, бо в листопаді написав свою «Принагідну ораторію», а трохи згодом «Юду Маккавея». Але ми бачимо, над якою прірвою він постійно звисає. Він звисає над нею на руках, на межі безумства – він, найздоровіший з геніїв. І, повторюю, про ці тимчасові вади в організмі ми довідуємося тільки завдяки випадково відкритому листуванню.
Звичайно, існувало багато й інших таких листів, про які ми нічого не знаємо. Подумаймо про це і не забуваймо, що спокій Генделя прикривав величезну витрату пристрасної енергії. Гендель байдужий, флегматичний – це фасад. Хто бачить його лише з цього боку, той ніколи не розумів його, ніколи не проникав у цю душу, яка злітає в поривах ентузіазму, гордощів, гніву і радості, у цю душу, подеколи охоплену – так, це вірно – майже галюцинаціями. Але музика була для нього непорушним світом, у який він зовсім не бажав допускати життєві хвилювання; коли він віддається їй цілковито, це відбувається поза його волею, бо він захоплюється безумством духовидця, – наприклад, коли йому з’являється Бог Мойсея і пророків у його псалмах та ораторіях, де серце виказує його переживання в моменти жалю і співчуття, але без тіні сентиментальності [24].
У своєму мистецтві він був людиною, що позирає на життя дуже здалеку, з великої висоти, так, як дивився на нього Ґете. Наша сучасна чутливість, яка виставляє себе з нескромною догідливістю, збита з пантелику цією зарозумілою стриманістю. Нам видається, що в цьому царстві мистецтва, недоступному випадковостям життя, інколи панує надто рівне світло. Це – Єлисейські поля: у них відпочивають від життя; у них часто шкодують про нього. Але хіба немає якоїсь зворушливості в образі цього майстра, який повен ясноти серед скорботи й залишається з чолом без зморшок і з серцем без турбот?
* * *
Подібний чоловік, який жив виключно для свого мистецтва, був малопридатний, аби подобатися жінкам; і він заледве дбав про це. Вони, одначе, були його найпалкішими шанувальницями й найотрутнішими супротивницями. Англійські памфлети потішалися з однієї його обожнювачки, яка надіслала йому, під псевдонімом Офелії, у добу його «Юлія Цезаря» лавровий вінок укупі з повною ентузіазму поемою, в якій зобразила його не лише найбільшим музикантом, але і найбільшим сучасним англійським поетом. З другого боку, я щойно послався на світських дам, які з розлюченою ненавистю старалися його розорити. Гендель ішов своєю дорогою, байдужий і до тих, і до других.
В Італії, у двадцятирічному віці, він мав декілька мимолітних зв’язків, слід яких залишився в низці його Італійських кантат [25]. Розповідають про одне його захоплення, котре буцімто він мав у Гамбурґу, коли посідав місце другого скрипаля в оркестрі Опери. Він захопився однією зі своїх учениць, молодою дівчиною з хорошої родини, і хотів одружитися з нею, але її мати заявила, що ніколи не погодиться на шлюб своєї дочки з якимось цигикальником на скрипці. Пізніше, коли мати померла, а Гендель став знаменитістю, його сповістили, що перешкод до шлюбу більше немає; тоді він відповів, що вже минув час, і, як оповідає його друг Шмідт, котрому, як романтичному німцеві, подобалося прикрасити історію, «молода дама впала в зажуру, що поклала край її дням». За деякий час у Лондоні виник новий проект шлюбу з однією дамою з елегантного товариства: це знову була одна з його учениць, але ця аристократична особа зажадала, аби він відмовився од своєї професії. Обурений Гендель «порвав стосунки, які могли бути завадою його генієві» [26]. Гокінс каже: «Почуття комунікабельності було в ньому не дуже сильне, і цим, безсумнівно, пояснюється те, що він провів усе життя парубком: запевняють, що він зовсім не знався з жінками». Шмідт, який знав Генделя значно ліпше за Гокінса, спростовує його некомунікабельність, але говорить, що його шалена потреба в незалежності «змушувала його боятися подрібнішати і що він страхався нерозривних пут».
Через нестачу кохання він знав і вірно зберігав дружбу. Він викликав до себе зворушливі почуття, як це, приміром, було зі Шмідтом, який покинув свою вітчизну і рідних 1726 року, аби попрямувати за ним, і не залишив його до самої смерті. Декотрі з його друзів належали до найблагородніших душ того часу: такий є доктор Арбетнот, розумний чоловік, за зовнішнім епікурейством якого була прихована стоїчна зневага до людей; у своєму останньому листі до Свіфта він написав такі захопливі слова: «Світ не вартий того, аби заради нього полишати шляхи цноти честі». Гендель також плекав глибокі й благоговійні родинні почуття, які ніколи не згладилися в ньому [27] і які він переказав у кількох зворушливих образах, наприклад – доброї матері в «Соломоні» або Йосипа [28].
Але найпрекрасніше почуття, найчистіше, яке тільки було в ньому, – це його палка доброчинність. У країні, де у XVIII столітті проявився чудовий рух за людську солідарність [29], він був одним із людей, найвідданіших піклуванню про нещасних. Його щедрість виливалася не лише щодо тих, кого він знав особисто, як, наприклад, до вдови його колишнього вчителя Цахау, – ні, вона постійно широко розповсюджувалася на всі доброчинні заклади й особливо на два з них, близькі його серцеві: «Товариство допомоги бідним музикантам» і «Допомога дітям». Перше з них заснувала 1738 року група найбільших артистів Лондона, без розрізнення партій, з метою надання допомоги нужденним музикантам та їхнім родинам. Музикант похилого віку отримував від цього товариства 10 шилінгів на тиждень, вдова музиканта – 7 шилінгів. Стежили також, аби їх було пристойно поховано. Гендель, як би йому скрутно не було з коштами, виявлявся найщедрішим за всіх. 20 березня 1739 року він диригував на користь Товариства, оплативши всі витрати, «Святкуванням Олександра» і виконував новий органний концерт, спеціально написаний з цієї нагоди. 28 березня 1740 року, у свої найтяжчі дні, він диригував «Ацісом і Ґалатеєю» і маленькою «Одою св. Цецилії». 18 березня 1741 року він дав дуже обтяжливу для себе гала-виставу «Святковий Парнас» («Parnasso in Festa») з декораціями й костюмами, і, крім того, ще п’ять concerti soli виконували найзнаменитіші інструменталісти. Він заповів Товариству найбільший дар, який воно будь-коли одержувало: 1000 фунтів.
Щодо Foundling Hospital («Притулку для знайд»), який заснував 1739 року один старий моряк Томас Корам «для піклування і виховання покинутих дітей», то, «можна сказати, – як пише Мейнворінґ, – і що цей заклад був зобов’язаний Генделеві своїм облаштуванням і вихованням» [30]. Гендель написав для нього 1749 року свій прекрасний «Anthem for the Foundling Hospital». 1750 він був обраний управителем (governor) цього притулку, потому як підніс йому в дар орган. Відомо, що його «Месія» виконувався вперше, та й призначався згодом майже виключно для виконання з доброчинною метою. Перше його виконання в Дубліні, 12 квітня 1742 року, відбулося на користь бідних. Дохід із концерту цілковито був розподілений між «Товариством допомоги в’язням боргової в’язниці», «Лікарнею для бідних» [31] і «Притулком Мерсера». Коли успіх «Месії» утвердився в Лондоні – і не без труду – 1750 року, Гендель вирішив давати його щорічно на користь «Притулку для знайд». Навіть осліпнувши, він продовжував диригувати ораторією. З 1750 по 1759 рік – рік Генделевої смерті, «Месія» приніс притулкові 6955 фунтів стерлінгів. Гендель заборонив своєму видавцеві Волшу друкувати будь-що з цієї ораторії, перше видання якої з’явилося лише 1763 року; він заповів притулкові копію партитури з усіма партіями. Іншу копію він віддав «Товариству допомоги в’язням боргової в’язниці» в Дубліні «з правом скільки завгодно користуватися для потреб Товариства».
Ця любов до бідарів навіяла Генделеві декотрі з найзадушевніших інтонацій – як, наприклад, на деяких сторінках «Foundling Anthem», сповнених зворушливої доброти, або в патетичному заклику сиріт і безпритульних дітей, чиї тоненькі й чисті голоси підносяться, окремо виділені, посеред урочистого хору в «Поховальному антемі», аби свідчити про доброчинність померлої королеви.
Цілий рік, майже день у день, перед смертю Генделя у списках Притулку згадується ім’я Марії-Августи Гендель, яка народилася 15 квітня 1758 року. Це була дівчинка-знайда, якій він дав своє ім’я.
* * *
Доброчинність була для нього справжньою вірою. У бідарях він любив Бога.
В іншому він був мало релігійний у строгому сенсі цього слова, за винятком кінця свого життя, коли втрата зору позбавила його людського товариства і залишила майже самотнім. Гокінс бачив його тоді, у три останні роки його життя, старанним відвідувачем служб у парафіяльній церкві св. Георгія в Ганноверському сквері, де він «стояв на колінах, виражаючи своїми жестами й позою найстараннішу побожність». Під час своєї останньої хвороби він говорив: «Я би хотів померти у Святу п’ятницю, бо тоді сподівався би поєднатися з моїм Богом, з моїм ніжним Богом і Спасителем у день Його Воскресіння» [32].
Але протягом свого життя, коли він був повний сил, Гендель майже не виконував релігійних обрядів. Лютеранин за народженням, який іронічно відповідав Римові, коли його хотіли обернути в католицтво, що «він вирішив померти в тому віросповіданні, в якому народився, хай воно істинне чи хибне» [33], тим не менше він не соромився пристосовуватись до англійського богослужіння і здобув славу доволі-таки невіруючого.
Та, яка б не була його віра, він мав релігійну душу і високе уявлення про моральні обов’язки мистецтва. Після першого виконання «Месії» в Лондоні він мовив одному вельможі: «Мені було б досадно, мілорде, якби я приносив людям лише задоволення; моя мета – робити їх ліпшими» [34].
За життя «його моральні якості визнали всі», як гордо писав Бетховен про самого себе [35]. Навіть у період найбільших суперечок про нього його прозірливі шанувальники відчували моральну і соціальну цінність його мистецтва. Вірші, які друкували 145 року англійські газети, підносили дивовижну силу, з якою музика «Саула» пом’якшувала скорботу уславленням скорботи. В одному листі від 18 квітня 1739 року в «London Daily Post» сказано, що «народові, який здатен відчути музику „Ізраїлю в Єгипті”, нема чого побоюватися будь-коли найпотужнішого нашестя, скерованого супроти нього» [36].
Жодна музика у світі не випромінює такої віри. Це віра, яка рухає гори й видобуває, подібно до Мойсеєвого жезла, джерело вічності зі скелі запеклих душ. Такі є декотрі сторінки ораторії, цей крик воскресіння, це живе диво, Лазар, який виходить із труни. Таке наприкінці другої дії «Теодори» [37] громове повеління Бога, яке лунає посеред понурого сну смерті:
«Повстань!» – був голос його. І юнак повстав.
Або ще – у «Погребальному антемі» сп’янілий крик, майже хворобливий з радості, крик безсмертної душі, яка визволяється з тілесної оболонки й простягає руки до Бога» [38].
Але ніщо за своєю моральною величчю не наближається до хору, який закінчує другу дію «Євфая». Ніщо ліпше за це творіння не може допомогти проникнути в героїчну віру Генделя.
Коли він розпочав писати його, 21 січня 1751 року, він перебував у повному здоров’ї, незважаючи на свої шістдесят шість років. Він одним помахом, за дванадцять днів, скомпонував першу дію. Ані сліду клопотів. Ніколи ще його дух не був вільніший і майже байдужий до трактованого сюжету [39].
При створенні другої дії його зір раптово згасає. Письмо, таке ясне на початку, стає нечітким і тремтливим [40]. Музика також набуває скорботного характеру [41]. Він щойно приступив до фінального хору другої дії: «Які несповідимі шляхи твої, Господи!». Ледве записав він початковий темп, largo з патетичними модуляціями, як вимушений був зупинитися. Він позначає наприкінці сторінки: «Дійшов до цього місця в середу 13 лютого. Не міг продовжувати через моє ліве око». Він робить перерву на десять днів. На одинадцятий день позначає у своєму рукописі: «23 лютого. Мені набагато ліпше. Поновив роботу».
І він кладе на музику наступні слова, які містять трагічний натяк на його власне нещастя:
«Наша радість переходить у страждання… як день зникає в ночі».
Насилу, за п’ять днів, – і це він, якому ще недавно п’яти днів вистачало для написання цілої дії, – він дотягує до кінця цей понурий хор, освітлюваний серед ночі, яка огорнула його, одним із найбільш піднесених утверджень віри над скорботою. Після сторінок похмурих і сповнених муки декілька голосів (тенори й баси) тихо шепочуть в унісон:
«Усе суще…»
Вони вагаються якусь мить, немов набирають дихання, а тоді всі голоси вкупі з непохитним переконанням утверджують: «… – благо».
Увесь героїзм Генделя і його безстрашної музики, яка дихає доблестю і вірою, зведений водно в цьому вигуку Геракла при смерті.



Коментарі
А. 16 квітня 1746 року в битві поблизу північно-шотландського селища Каллоден англійські війська розбили ополчення претендента на престол Карла-Едварда, чиє вторгнення, за підтримки Франції та частково шотландців, викликало серед англійців хвилю націонал-патріотичного піднесення.
Б. Очевидно, цим своєрідним просвітницьким визначенням автор нарису хотів охарактеризувати в Генделевій натурі поєднання життєлюбства героя знаменитого роману Рабле і високої героїки класичної драми Корнеля.


[1] Коли він грав на клавесині, каже Берні, його пальці були так зігнуті й склеєні докупи, що не можна було помітити в них жодного руху, і найбільше, що можна було розрізнити, – це самі пальці.
[2] Див. його портрет, який вигравірував В. Бромлі за картиною Гадсона. Він сидить, розставивши ноги й поклавши кулак на стегно; він тримає нотний аркуш; з високо піднятою головою, полум’яними очима, дуже чорними бровами під білою перукою, затягнутий у камзол так, що той ось-ось лусне, він квітне здоров’ям, гордістю, енергією.
Не менш цікавий, але значно менш відомий його прекрасний портрет, який вигравірував Я. Губракен із Амстердама за картиною В. Кайта 1742 року. На ньому Гендель має вигляд незвичний, щойно одужавши по тяжкій хворобі, яка ледве не звела його в могилу і залишила слід на його обличчі. Він опухлий, втомлений, з важким поглядом, з масивною фізіономією; його сили здаються вичерпаними: він нагадує товстого кота, який спить із відкритими очима, але ж той самий глузливий вогник мерехтить у його заснулому зорі.
[3] Цей портрет накиданий за живописними роботами Торнгілла, Гадсона, Деннера, Кайта, за пам’ятником роботи Рубільяка у Вестмінстері й за описом сучасників, таких, як Маттезон, Берні, Гокінс і Кокс. Див. також біографії Генделя, які склали Шельхер і Крізандер.
[4] Наведу як приклад цієї творчої гарячки два роки, 1736–1738, коли Гендель був хворий і ледве не помер. Ось зведення:
У січні 1736 року він пише «Святкування Олександра». У лютому – березні диригує серією ораторій. У квітні пише «Аталанту» і «Весільний антем». У квітні – травні диригує оперним сезоном. З 14 серпня по 7 вересня пише «Джустіно» [насправді оперу закінчено 20 жовтня – прим. перекл.], з 15 вересня по 14 жовтня – «Армініо». У листопаді диригує оперним сезоном. З 1 листопада по 18 січня 1737 року пише «Береніче» [насправді оперу написано між 18 грудня 1736 і 27 січня 1737 року – прим. перекл.]. У лютому – березні диригує подвійним сезоном опер та ораторій.
У квітні його розбиває параліч; усе літо думають, що він безнадійний. Ванни в Ахені виліковують його. Він повертається до Лондона на початку листопада 1737 року.
25 листопада він розпочинає «Фарамондо»; 7 грудня розпочинає «Поховальний антем» [нині достовірною датою закінчення цього твору вважається 12 грудня 1737 року – прим. перекл.], який виконуєтсяь у Вестмінстері 17 грудня; 24 грудня він закінчує «Фарамондо»; 25 грудня розпочинає «Ксеркса» [точніше, розпочатий 26 грудня – прим. перекл.], якого закінчує 14 лютого 1738 року. 25 лютого дає першу виставу нового пастичо – «Олександр Север». І кілька місяців потому бачимо, що він пише «Саула» – з 23 липня по 27 вересня 1738 року [цю ораторію справді написано в липні – вересні того року, але крайні дати її створення докладно не встановлено. – Прим. перекладача]; розпочинає «Ізраїль у Єгипті» 1 жовтня і закінчує його 28 жовтня [насправді – 1 листопада. – Прим. перекладача]. Того ж жовтня він випускає у світ свою першу збірку органних концертів і передає видавцеві збірку з семи тріо сонат для двох партій з басом, опус 5.
Повторюю, що цей приклад належить до тих двох років життя Генделя, коли він був тяжко хворий, сливе при смерті; гадаю, ніхто не знайде ані найменшого сліду хвороби в його творіннях.
[5] Поет Россі говорить у своїй передмові до «Рінальдо», що Гендель заледве дав йому час написати лібрето і що всю річ – і слова і музику – було створено за два тижні (1711). «Валтасар» писався в міру того, як Ч. Дженнненс надсилав Генделю віршовані дії, – надто повільно, на думку, композитора, який не переставав підганяти його і. махнувши рукою, аби не втрачати час, написав того ж літа (1744) свого чудового «Геракла».

[6] «The Contre Temps, or the Rival Queans» («Проти такту, або Королеви-суперниці») представлено 27 липня 1727 року в «Друрі-Лейні».
[7] У тексті, який процитував Мейнворінґ [Видання: Mainwaring J. Memoirs of the life of the late G. F. Handel. - London, 1760. – Прим. перекладача], ці слова наведено французькою. Гендель охоче використовував французьку мову, яку знав дуже добре і якою переважно послуговувався у своєму листуванні, навіть родинному.
[8] Він був учителем музики принцес королівської родини з платнею 200 фунтів, котра, як повідомляє Крізандер, була нижча за платню вчителя танців Ентоні д’Аббе, який отримував 240 фунтів і завжди йменувався у списку першим. Моріс Ґрін, органіст у Вестмінстері й доктор музики, для якого 1735 року було об’єднано дві великі музичні посади – керування придворною музикою і керування королівською капелою, які до того займали Джон Еклз і доктор Крофт, – отримував 400 фунтів.
[9] За повідомленням Гокінса, він усе-таки здобув хорошу освіту. Батько призначав його для юриспруденції, і 1703 року Гендель ще перебував у списку юридичного факультету в Галле [тоді університет Галле не мав поділу на факультети. – Прим. перекладача], де його вчителем був знаменитий Томазіус. Лише після вісімнадцяти років він остаточно присвятив себе музиці.
[10] Зі своїми колегами Пепушем і Ґріном.
[11] 6 жовтня 1719 року, Дрезден. Текст французький.
[12] 4 квітня 1741 року. – Див. у Крізандера. [Перша капітальна монографія про Генделя: Chrysander F. G.F.Händel. Bd. 1-3.-Leipzig, 1858-1867. – Прим. перекладача]
[13] Лист від 4 квітня 1741 року в «London Daily Post».
[14] Див. у Шельхера [Schoelcher V. The life of Handel. - London, 1857. – Прим. перекладача]
[15] У 1735 і 1745 роках.
[16] 1737 року.
[17] У «Gentleman's Magazine», 1760.
[18] Кокс [Див.: Coxe W. Anecdotes of G. F. Haendel and Smith. - London, 1799. – Прим. перекладача].
[19] Батько Генделя мав шістдесят років, коли народився Ґеорґ-Фрідріх.
[20] Ось дати смерті й поховання його матері: 27 грудня 1730 року і 2 січня 1731 року. Зіставляю з ними наступні дати, які Гендель проставив на рукописі «Поро»:
«Скінчив писати першу дію „Поро”: 23 грудня 1739 року.
Скінчив писати другу дію: 30 грудня 1730 року.
Скінчив писати третю дію: 16 січня 1731 року».
[21] Бетховен писав 1824 року: «Гендель – найбільший композитор, який жив будь-коли. Я б хотів прихилити коліно на його могилі». Про його музику він казав: «Ось де правда!» («Das ist das Wahre!»). Відомо, що після Дев’ятої симфонії він мав намір писати великі ораторії за зразком Генделя.
[22] Моріс Бушор. – Постійне витрачання енергії, праця без передиху пояснюють хворобливу ненажерливість Генделя. Сучасники найбільш образливим чином висміювали цього ненажеру, який замовляв собі обіди на трьох і не питання, де ж його компанія, відповідав: «Я сам собі компанія». Але цьому невтомному трудареві було необхідно відновлювати свої виснажені сили, і зрештою цей режим, видимо, анітрохи не шкодив йому: а це тому, що такий режим був йому необхідний. Як каже Маттезон, «було б так само недоречно порівнювати їжу і питво Генделя з їжею звичайних людей, як вимагати, аби лондонський купець і швейцарський селянин мали однаковий стіл».
[23] Barclay-Squire William. Handel in 1745. — Див.: Hugo Riemann Festsschrift, Leipzig, 1909.
[24] У «Погребальному антемі», «Антемі для притулку знайд» («Foundling Hospital») і на деяких сторінках його останніх творів – «Теодори», «Євфая».
[25] Наприклад, у кантаті, названій «Від’їзд із Рима» (Partenza di G. F. Händel, 1708).
[26] Див. у Крізандера і в Кокса (Сохе F. Anecdots of Haendel and Schmidt).
[27] Особливо велику любов він плекав до сестри, яка померла 1718 року, і до матері, яка померла 1730 року. Пізніше він переніс це почуття на дочку сестри, Йоганну-Фридерику, уроджену Міхаельсен, якій заповів усі статки.
[28] В ораторії «Йосип та його брати». – Прим. перекладача.
[29] Заснування госпіталів і доброчинних товариств. Це відмінне починання, яке було в Англії, у середині XVIII століття знайшло особливо старанну підтримку в Ірландії.
[30] У «Musical Times» від 1 травня 1902 року можна знайти багато відомостей і документів, які стосуються Foundling Hospital і Генделевої участі в його управлінні.
[31] Безкоштовна лікарня, яку 1726 року заснували шість хірургів.
[32] Він помер уранці Святої суботи.
[33] Мейнворінґ.
[34] Навів Шельхер.
[35] Лист муніципалітету Відня за 1 лютого 1819 року.
[36] Докладно в тексті так: «Коли б усе могуття папізму піднялося супроти нас».
Здається, Гендель сам був приголомшений цими рядками сім років потому, коли Англію наводнили папістські війська й армія претендента Карла-Едварда доходила до брами Лондона, Гендель, створюючи «Принагідну ораторію», цей великий епічний гімн, яка перебувала в небезпеці й під захистом Бога, повторив у третій частині цього твору найпрекрасніші сторінки «Ізраїлю».
[37] Хор «Він побачив сплячого юнака».
[38] Хори «Але Його слава вічна», які чергуються з поховальними хорами: «Його тіло пішло на спочин у могилу». Мотив для них Гендель запозичив із мотета одного старого німецького майстра XVI століття, його однофамільця Гандля (Якуба Галлуса): «Ессе quomodo montur justus». Простої зміни ритму було достатньо, аби надати крила старому хоралові й створити з нього запал екстазу, який раптово переривається від хвилювання, не в змозі вилитися у словах. Вісім разів повторюється цей скрик по ходу п’єси. [«Галлус» – один із латинських варіантів прізвища композитора словенського походження Якоба Гандля або Гендля (Handl, Händl). Так само, як і прізвище Гендель (Händel), це прівище походить від німецького Handel («торгівля»). – Прим. перекладача ]
[39] Багато арій Іфізи побудовані на ритмах танців: у першій дії «The smiling dawn» – на ритмі бурре, у другій дії «Welcome as the cheerful Light» – ритмі гавоту.
[40] Можна докладно простежити погіршення хвороби за автографом, факсиміле якого видав Крізандер у великому зібранні Брайткопфа 1885 року. [Тобто у повному Зібранні творів Ґ.-Ф. Генделя за редакцією К.-Ф. Крізандера, яке опублікувало в 1858–1902 роках видавництво «Брайткопф і Гертель». - Прим. перекладача].
[41] Зміна настрою розпочинається у другій дії з крику жаху, який видає Євфай, помітивши дочку, що вийшла йому назустріч. Спочатку йде низка скорботних арій Євфая, потім квартет, у якому Іфізині батьки поєднують свої голосіння. На цей плач відповідає чистий голос Іфізи, яка втішає батьків, – речитатив, від якого, здається, повинні розверзтися небеса, а тоді йде дуже проста арія, повна мужньої покори, яка у своїй глибині приховує горе і страх. Хвилювання посилюється. Євфай співає речитативну арію, що нагадує такі ж арії Аґамемнона в «Іфіґенії в Авліді»; наприкінці оповідь переривається, уповільнюється, слабшає від скорботи й жаху; декотрі фрази, здається, написав Бетховен. Насамкінець подано хор, під час роботи на яким хвороба повалила Генделя.