Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.21
03:10
Життя кінчається, життя.
Останні дні біжать у Лету.
У вир гіркого небуття,
Прощальне соло для поета -
Життя кінчається, життя.
Життя кінчається, життя,
З дитинства був слабкий, плаксивий.
Останні дні біжать у Лету.
У вир гіркого небуття,
Прощальне соло для поета -
Життя кінчається, життя.
Життя кінчається, життя,
З дитинства був слабкий, плаксивий.
2026.02.20
22:58
уйло лишається .уйлом
Хоч осипай його зірками.
Де треба діяти умом,
Воно махає кулаками.
Хоч осипай його зірками.
Де треба діяти умом,
Воно махає кулаками.
2026.02.20
20:47
Розтеклась пітьма навкруг –
час плететься тихим кроком,
і ліхтар, як давній друг,
хитрувато блима оком.
Колихаються дроти
в жовтім світлі мимоволі,
і хмаринам животи
час плететься тихим кроком,
і ліхтар, як давній друг,
хитрувато блима оком.
Колихаються дроти
в жовтім світлі мимоволі,
і хмаринам животи
2026.02.20
20:43
Морозна ніч. На небі зорі.
І сніг рипить. І спить майдан.
І ліхтарів огні прозорі,
й сніжинок пристрасний канкан.
І тишина. І пес не лає.
Ідеш собі, лиш рип та рип...
І білим полиском палає
ошаття зледенілих лип.
І сніг рипить. І спить майдан.
І ліхтарів огні прозорі,
й сніжинок пристрасний канкан.
І тишина. І пес не лає.
Ідеш собі, лиш рип та рип...
І білим полиском палає
ошаття зледенілих лип.
2026.02.20
20:34
О цей чванливий теплий грудень!
Тремтить небес рябе сукно,
десь потай бавиться у гру день,
а сутінь суне у вікно.
Уже виблискують зірниці,
злітають іскри золоті
і жовті місяця зіниці
Тремтить небес рябе сукно,
десь потай бавиться у гру день,
а сутінь суне у вікно.
Уже виблискують зірниці,
злітають іскри золоті
і жовті місяця зіниці
2026.02.20
20:30
Неба сумна гримаса. День у пітьмі загас.
Видивлюсь Волопаса: де він, той Волопас?
Може, з кимсь точить ляси, сни вповіда свої?
Вигляни, Волопасе! Де там воли твої?..
Ми з ним давнішні друзі, раду даєм без слів.
З ночі в небеснім лузі він випаса вол
Видивлюсь Волопаса: де він, той Волопас?
Може, з кимсь точить ляси, сни вповіда свої?
Вигляни, Волопасе! Де там воли твої?..
Ми з ним давнішні друзі, раду даєм без слів.
З ночі в небеснім лузі він випаса вол
2026.02.20
15:36
що там у тебе
мій синку…
для неба
лоскітна пір'їнка
для вітру
прочинені двері
для голосу
мій синку…
для неба
лоскітна пір'їнка
для вітру
прочинені двері
для голосу
2026.02.20
12:37
Ненавиджу ніч,
коли протікають,
ніби чорна смола,
страхи і кошмари.
Ніч - оаза для відпочинку -
стає темним лісом,
у якому поседилися
злі духи. Ніч стає
коли протікають,
ніби чорна смола,
страхи і кошмари.
Ніч - оаза для відпочинку -
стає темним лісом,
у якому поседилися
злі духи. Ніч стає
2026.02.20
12:34
Чую вітрошепіт твій
(Мамі)
"Крапелиною дощику,
Хмариною неба,
Сонячним промінчиком
Пригорнусь до тебе", —
Чую вітрошепіт твій,
Серцем відчуваю.
(Мамі)
"Крапелиною дощику,
Хмариною неба,
Сонячним промінчиком
Пригорнусь до тебе", —
Чую вітрошепіт твій,
Серцем відчуваю.
2026.02.20
10:44
Знову вибухи прорізають тишу:
незмінна стратегія - вбивати і нищити!
Кремль задоволений -
Київ вже зломлений…
Умови кротячі -
без їжі гарячої,
в промерзлій квартирі
незмінна стратегія - вбивати і нищити!
Кремль задоволений -
Київ вже зломлений…
Умови кротячі -
без їжі гарячої,
в промерзлій квартирі
2026.02.20
06:00
Коротшають ночі і довшають дні,
І сонце все більше стає гарячішим, -
І мрії з'являються нині мені
Уже не такі, як, бувало, раніше.
Щоденно уява малює русню
Втопаючу дружно в гнилому болоті,
Де я без вагання, утоми і сну
Завершую радо приємну роб
І сонце все більше стає гарячішим, -
І мрії з'являються нині мені
Уже не такі, як, бувало, раніше.
Щоденно уява малює русню
Втопаючу дружно в гнилому болоті,
Де я без вагання, утоми і сну
Завершую радо приємну роб
2026.02.19
22:47
А піймані наразі на м’якині
задумали переділити світ,
та те, що нині
хочуть мати свині,
не тулиться до зайнятих корит.
***
А європейці мовою Езопа
задумали переділити світ,
та те, що нині
хочуть мати свині,
не тулиться до зайнятих корит.
***
А європейці мовою Езопа
2026.02.19
21:14
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
2026.02.19
21:13
А воїни не одинокі в полі
утримують і змія на межі,
і тризуб волі
як забрало долі,
що захищає наші рубежі.
***
А демократій остається купка
утримують і змія на межі,
і тризуб волі
як забрало долі,
що захищає наші рубежі.
***
А демократій остається купка
2026.02.19
19:42
Ця вулиця, розради милий шлях, -
Непримиренний ворог злої згуби.
Світився вечір мрією в очах,
Навколо - казка! Подивитись любо!
Шляхетний жовтень, мов сучасний Бах,
З повітря будував органні труби.
Лежали на асфальтових стежках
Непримиренний ворог злої згуби.
Світився вечір мрією в очах,
Навколо - казка! Подивитись любо!
Шляхетний жовтень, мов сучасний Бах,
З повітря будував органні труби.
Лежали на асфальтових стежках
2026.02.19
19:18
У Кам’янці серед ринку в корчмі велелюдно.
Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Заклятий льох
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Заклятий льох
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом якийсь не дочує.
А то добра чоловіку ніяк не віщує.
Як ославлять на село все, пояснюй даремно,
Що вітався – не дочули. Краще покричати.
А то їхав тарантасом Мефодій Копито.
На дідів лиш одним оком поглядів сердито.
Кивнув, наче головою, не став щось казати.
Та й поїхав собі далі. Озвавсь дід Микита,
Поміж дідів найстаріший, вже сивий, аж білий:
- Ти бач, як оте Копито тепер запаніло?!
Наїв черево та й коні, поглянь, які ситі.
- Атож! – Петро одізвався, - в селі найбагатший.
Може собі дозволити не вітатись, навіть.
- Що ж дивного? Його ж гроші тільки і цікавлять!
Нащо йому і здалися ті вітання наші!
- А знаєте, хлопці, звідки те багатство в нього? –
Знов озвався дід Микита. – Та хто його знає,
Кому й чого Бог багатство отак відміряє?!
- А я знаю, бо й Копита ще застав старого
Тимофія – діда цього Мефодія. – знову,
Розправивши свої вуса, взяв Микита слово, -
Те багатство копитівське почалося з нього.
Колись, кажуть, в Лисій балці, де яма велика,
Був якиїсь льох заклятий, золотом набитий.
Якщо комусь закортіло у той льох сходити,
Щось каміннями шпурляло і ревіло дико,
Що доводилось втікати. Чи чорт там ховався?
Люди, навіть з іконами і попом ходили,
Але двері того льоху так і не відкрили.
Тож ніхто до того льоху так і не дістався.
А нагорі того льоху діра, кажуть, була.
Якось пасли недалеко пастухи худобу.
Мабуть, з нічого робити, посміятись щоби,
В пастушка малого шапку його хапонули
Та й кинули у ту дірку. Пастушок Тимошка
Ріс у селі сиротою, батьки повмирали.
Тож воно з малого зовсім уже й працювало.
Пішло пасти чужі вівці, заробляло трошки,
Хоч на їжу. Спало в хліву із вівцями разом.
А ту шапку дав господар – своєї ж не має.
Та ж господар за ту шапку не тільки полає,
Ще й добряче відлупцює – бо ж скупий до сказу.
Вже й смеркатися почало, пастухи худобу
До села уже погнали, а він сидить, плаче
На тім льосі, бо ж господар шапки не пробачить.
А він йому оту шапку й за рік не відробить.
Коли двері того льоху раптом відчинились.
Вийшов дідусь зовсім сивий з шапкою отою,
А в ній золоті монети лежать аж з горою.
Хлопченя на ті монети з ляком подивилось.
А старий йому і каже: - Ти не бійся, сину.
Візьми оце свою шапку і всі оці гроші.
Бо ти, знаю, хлопець бідний, а, проте, хороший.
Хай вони тобі поможуть у лиху годину.
А нас можеш не боятись, бо ми зло не чиним.
Розвернувся та й до льоху знову заховався.
А той хлопець узяв шапку та й в село подався.
І відтоді найбагатша став в селі людина.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом якийсь не дочує.
А то добра чоловіку ніяк не віщує.
Як ославлять на село все, пояснюй даремно,
Що вітався – не дочули. Краще покричати.
А то їхав тарантасом Мефодій Копито.
На дідів лиш одним оком поглядів сердито.
Кивнув, наче головою, не став щось казати.
Та й поїхав собі далі. Озвавсь дід Микита,
Поміж дідів найстаріший, вже сивий, аж білий:
- Ти бач, як оте Копито тепер запаніло?!
Наїв черево та й коні, поглянь, які ситі.
- Атож! – Петро одізвався, - в селі найбагатший.
Може собі дозволити не вітатись, навіть.
- Що ж дивного? Його ж гроші тільки і цікавлять!
Нащо йому і здалися ті вітання наші!
- А знаєте, хлопці, звідки те багатство в нього? –
Знов озвався дід Микита. – Та хто його знає,
Кому й чого Бог багатство отак відміряє?!
- А я знаю, бо й Копита ще застав старого
Тимофія – діда цього Мефодія. – знову,
Розправивши свої вуса, взяв Микита слово, -
Те багатство копитівське почалося з нього.
Колись, кажуть, в Лисій балці, де яма велика,
Був якиїсь льох заклятий, золотом набитий.
Якщо комусь закортіло у той льох сходити,
Щось каміннями шпурляло і ревіло дико,
Що доводилось втікати. Чи чорт там ховався?
Люди, навіть з іконами і попом ходили,
Але двері того льоху так і не відкрили.
Тож ніхто до того льоху так і не дістався.
А нагорі того льоху діра, кажуть, була.
Якось пасли недалеко пастухи худобу.
Мабуть, з нічого робити, посміятись щоби,
В пастушка малого шапку його хапонули
Та й кинули у ту дірку. Пастушок Тимошка
Ріс у селі сиротою, батьки повмирали.
Тож воно з малого зовсім уже й працювало.
Пішло пасти чужі вівці, заробляло трошки,
Хоч на їжу. Спало в хліву із вівцями разом.
А ту шапку дав господар – своєї ж не має.
Та ж господар за ту шапку не тільки полає,
Ще й добряче відлупцює – бо ж скупий до сказу.
Вже й смеркатися почало, пастухи худобу
До села уже погнали, а він сидить, плаче
На тім льосі, бо ж господар шапки не пробачить.
А він йому оту шапку й за рік не відробить.
Коли двері того льоху раптом відчинились.
Вийшов дідусь зовсім сивий з шапкою отою,
А в ній золоті монети лежать аж з горою.
Хлопченя на ті монети з ляком подивилось.
А старий йому і каже: - Ти не бійся, сину.
Візьми оце свою шапку і всі оці гроші.
Бо ти, знаю, хлопець бідний, а, проте, хороший.
Хай вони тобі поможуть у лиху годину.
А нас можеш не боятись, бо ми зло не чиним.
Розвернувся та й до льоху знову заховався.
А той хлопець узяв шапку та й в село подався.
І відтоді найбагатша став в селі людина.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
