Промерзлий степ зіщулився від вітру
І травами сухими шелестів,
Просив даремно сонечко зігріти,
Звільнити від морозів і вітрів.
А вітер, мов навмисне, колобродив,
Низенько над землею пролітав,
Гнав сірі хмари з заходу до сходу
І всі дороги снігом замітав.
В таку негоду лихо у дорозі,
Сховатись ніде в голому степу
Ні від цього пекучого морозу,
А ні від вітру, що жбурля крупу
Зі снігу в груди, заліпляє очі,
Збиває з ніг та не дає іти.
Посеред степу зупинити хоче,
Приспать на хвильку і не відпустить.
Лиш сніг і вітер – навкруги живого
Нікого аж до обрію нема.
І снігом переметена дорога,
Яку сховала від очей зима.
Він брів один посеред хуртовини,
Що замітала вмить його сліди.
То груди вітру підставляв, то спину,
Але й на мить не зупиняв ходи.
Знав, що, як стане – далі вже не ступить,
Не буде сил аби зробити крок.
А небо сірі брови свої супить,
Не видно ані сонця, ні зірок.
Куди іти? Чи можна сподіватись,
Що всі його старання не дарма?
Бо навкруги й не думала спинятись
Та лютувала матінка-зима.