Щастя було таким прозорим,
ілюзо́рним, ледь ілюстрованим вами.
У ньому злива́вся художник з актором,
з музикантом поет, з вальтами – дами.

З’являлися ви́твори тобто мистецтва,
на поло́тнах темних маніжився ранок,
бо ви довели́ елементи кокетства
до щастя повного, до сліз на останок.

Ховаєтесь, люба моя царице,
за сирітством своїм, як за власним троном.
Мені не можна бути провидцем,
бо я бачу й бачу вашу корону.

Руки – безсмертні предмети щастя,
бо ви ними виконуєте шедеври.
Я поцілую лише зап’ястя,
бо на кінчиках пальців знаходяться нерви.

Подаруйте мені агатовий перстень,
чорний від вашого чорного мужа.
Хай нещастя мене́ замість вас пестить,
адже впе́рше ця радість – не зрада, мій друже.

От коли я на цім полотні зосереджусь
і накра́паю з пам’яті фарб ностальґію,
і на вашому тілі вже більш не належусь –
буде дата стояти, ім’я і олія.

26 жовтня 1996 р., Київ