Та чого ж ти мене зазиваєш у пору приранню,
у спросонну іще серцевину розкотистих прерій,
синім пульсом ранкової зірки роз'ятрюєш рану,
вовчим серцем своїм калатаєш у замкнені двері?

Чорні рури порталів гудуть часовими вітрами,
сто орлів піднялися у висі під бубнові ритми,
в мою тишу ввірвашись, півкрок залишивши між нами, –
тонкодзвонну мембрану міжсвіту, шаманську молитву.

Викликаєш мій дух з майбуття у своє огнечасся,
тихим-тихим камланням вислухуєш слово із мене.
Чи я знаю? Я знаю.
Скажу? Не скажу, не питайся.
Не скажу ані-ні про погроми гіркі й злободення.

Не скажу, що на землі твої прийдуть сни блідоликі,
золотою рудою приманені, – зріжуть народи,
чорні коси утнуть, обриваючи пострілом крики –
свого бога во ім'я, керваві зоставивши броди.

Не скажу, що простори твої перекроять тераси
і заляже на дно переляканий відчай племенний.
Добродіяння хиже, одягнене в світлості ряси,
глупу кулю зготує на тебе, на предкові гени.

Не скажу я тобі анічого, а тільки обійму,
щоб ніколи не відав поразок тяжкі післясмаки.
Що ж ти кличеш мене крізь вогні, крізь столітностей грими,
наче в слові моєму шукаєш притаєні знаки.

При зорі, при воді, при солоному бризі реалій
чую магму під скелями, чую під каменем рухи,
чую давності звуки і чую розгорнені далі...
До вулканів злітаються – мстою розбуджені духи.