— Навіщо їй ті кардинальні зміни у цьому світі?
навіщо марнувати себе за мідяки писаниною,
глибоко занурюватися у книжки із санскритом,
битись об них хвостом, наче мертва рибина?

Навіщо їй це? І друге… і третє.. і Хіба їй мало?
Навіщо їй оте калатання серця і поетичні секти?—
він так думав, але не говорив, поки вона друкувала
своїми тонкими пальцями, для якогось іншого скептика.

—Це- інтервали, це- всьго лише інтервали:— підсумовувала вона,
—на цій землі померли поети, лишилися кровососи…
І я здаюся собі такою…— сміялася, не відпивши вина,
—для мене це, як наркотик дуже малими дозами.

коли ти віриш, коли любиш, і, навіть, коли не спиш,
душа викочується голим яблуком на свіжий спориш!
У тобі вибухає сотою спробою новий сталевий вірш,
і тоді кров кипить сміливіше, а тіло стає ніжніш.

Ти зрозумій, що дні бувають, як ночі, а ночі як довгі дні?
що це місто, дерева, машини і, навіть, звичайні люди,
не підлягають осуду, не мріють опинитися десь на дні,
тому, не бояться хворіти на усі суспільні застуди.

Нині весна! Нині, в березах і квітах гріються нові соки!
Нині у мене рожева помада і невибагливий макіяж!

Вона завжди розчиняла вікна з якогось іншого боку,
натхненно мішала на білій палітрі—свою яскраву гуаш.