Перегойдую твою лодію
у свічаді води премудрої –
там, де водорость риб обсотує,
де твій ятір мій світ обплутує.

Очеретяне рідне лігвище –
мій єдиний русальський прихисток.
Ох, рибалонько, ой, не пізно ще –
утоплю ж тя у хвилі звиристій.

А була би для тебе тишею,
що у рінні ховалась ночею, зоряницею таємничою,
що світіннями обволочує.

Умивала б тебе, огнистого,
в ручаї оцім, в сонній заводі,
осипала б тебе намистами,
вберігала б од суму самості.

Залюбила б тебе до лоскоту
в косах диких – вільготних заростях...
Хто б такого не прагнув досхочу?
Хто б цурався такої тайності?

Тільки ж діви морські нашіптують,
що любов – то велика вигадка,
то як в чару, до денця випиту,
не долиється доля вигіркла.

Розгойдаю, прокину лодію,
утоплю тебе, хлопця вражого, –
щоб не квісти для тебе вродою
нероздумливо, нерозважливо.