Раббі Асі на смертнім одрі провідав його небіж, долучившись до решти учнів, які скупчились довкола Вчителя. Гадав, що застане дядька за молитвою, а він...привселюдно плаче.
«Що це з Вами, раббі? Чи ж є щось у Торі, щоб Ви не знали та не передали нам, учням? А Ваша благодійність, що на вустах в кожного мешканця Тверії? А скромність? І за всіх цих благодіянь Ви ще й уникали будь-яких спокус громадського життя...»
Як міг, підвівся раббі Асі і попросив, щоб присутні наблизились до нього: «Любі мої, тому-то й плачу, що уникав. Боюсь, що доведеться звітувати перед Всевишнім: чому свідомо це робив і не доклав зусиль та вміння в судах Ізраїлю? Злякався того, про що говорив мій учитель раббі Йоханан: «Нехай суддя завше бачить, начебто меч приставлено до його стегна, а розверсте пекло - біля його ніг». Отож,хай тільки я спокутуватиму перед Всевишнім за гріх, а ви візьміть за правило бути в гущі громадських справ. Як і те про що я вам нераз нагадував: «Людині завжди слід витрачати на їду й питво менше, ніж дозволяють його можливості, на одяг – стільки, скільки доволяють його можливості, на дружину й дітей – більше, ніж дозволяють його можливості, бо вони залежать від нього, а сам він залежить від Того, Хто сказав: «Хай буде Всесвіт!» ”