—постав цю хвилину на паузу слухай губами.
ти не можеш мовчати вічно!... у тебе не стане сил!
як твої ліхтарі вийшли за межі домашньої драми,
ти ніколи не хочеш чути від мене останніх слів.

і кинь миски!... припини мішати дурну panna cott-у!
ти мене розриваєш на мотузки і зав’язуєш туго.
коли я говорю різко, то почуваюся останнім ідіотом…
а ти пиляєш поглядом кухонні кути, наче скидаєш нервову напругу…

вона давно у тобі дозріла немов зацукрований мед,
вона пересікає межі усім непристойним висловам,
і ти дратуєшся коли доймає дим недопалених сигарет,
накинувши сумочку на плече, безслівно зникаєш, наче бокал ігристого.

я сходжу з розуму, тиняюся по квартирі і вию вовком!
я проціджую через пам’ять усе, що ти принесла у дім…
випиваю усю алкогольну колекцію бозна якого року
і не шкодую що ти залишаєш ознаки своїх якорів:

випрасувану сорочку, яку ти знімала з мене п’яного і побитого,
ванільні тістечка, мускусний запах Roberto Cavalli ,
дивні спроби аналізувати найсучасніших аналітиків…
оце своє вправне уміння крути вічно мої педалі...

розглядаєш з розумним виглядом Далі, цитуєш Ремарка,
як там він говорив? а совість мучить тих хто не винен!
і третього не дано— жінок треба обожнювати, або покидати,
а ти мене з’їдаєш ложечкою золотою рівно за пів години!

вона засміялася і сказала:
–У тебе забагато тексту, який мені не є спорідненим.
Іди, мий руки і сідай до столу і, доречі, ти не бачив мою сріблясту шпильку для волосся?
вона плавала по кімнатах як плаває золотиста риба.
вона уміла перевести розмову так, щоб йому не захотілось поправляти окуляри на носі…

вона завжди говорила віршем синього-синього озера
і не розуміла для чого на цій землі люди посіяли прозу.