говорять, що останнім часом у мене убивчі тексти,
що витягую гостре лезо без тіні сумнів і протестів.
обпилюю серця найрідніших…найближчих… золотих…
Бог із ним— світосприйманням…
а пам’ятаєш, як паперові літаки сідали на першу пару,
як ловили губами колючий сніг,
як на вступних екзаменах тримали одина за одну спітнілі кулаки?

перші симпатії… сигарета випалена на двох у шкільнім туалеті—
безперечний доказ дорослості…
як невимушено посміхалися на дитячих портретах…
як танцювали на дискотеках, як вбиралися потай у сукні мамині,
як ми плакали в груди одна одній, коли були поранені…

як міняли дівочі прізвища, як народжували у недосконалих « роддомах»…
як світилися від поцілунків коханих— так, як срібна риба світиться у прозорих водоймах.
як хотіли бути один у одної на весіллях найкращими дружками…
як ми від перших зрад ненавиділи увесь світ і ридали у перові подушки…

як, взагалі, намагалася бути витонченими, досконалими, ідеальними…
якщо мені це вдасться, то на сто відсотків—останньою.
кажуть жіночої дружби не буває…
що усі гріхи і так відпускають всує…
але я знаю, що коли у високих церквах опісля мене лунатиме «Алілуя»,
ти— стріпнешся, як горлиця, і на горлі мій дотик легкий відчуєш—
сльзою… сльозою… сльзою…

а зараз дозволь мені штовхати Сізіфовий камінь, долати свої Єверести,
бо виявилось, що з усього, що я умію роботи найкраще—і є ці убивчі тексти…