Літо так швидко поспішає до Осені,
Наскільки це йому дозволяють сонячні промені,
Які своїми вогняними стрілами запалюють
Величезне висохле болото зі спеки,
Що піднімається і пливе понад очеретами у темні ліси,
Шугаючи понад достиглими полями пшениці,
Чіпляючись за місто, яке на знак гостинності
Плавить усі свої асфальти аби лиш непрохана гостя
Подовше залишалася у його обіймах,
Тонучи посеред цього чорнильного ложа,
Зі смоли, пофарбованої цегли і автомобілів,
Аж доки Літу вкінець не набридає колір засмаги,
Котрим воно розмалювало необережні тіла людей,
За те, що тим набридло ховатися під зопрілим одягом,
А також колір зів'ялої трави, обгорілої на сонці
Під випаленим покриттям неба,
Зблідлим від втрати дощу, неначе від хвороби.
І от уже прагнучи жовтого, а не коричневого,
Червоного, а не світло-зеленого,
Сірого, а не блакитного кольорів,
Воно нарешті приходить у царство Осені,
Яка усе це йому відразу дає,
Як щедра сестра і вправна художниця,
Тоді, як позосталі калюжки спеки
Сиротливо гаснуть за спиною у Літа
І вечірній холодок провіває землю,
Тихо віщуючи полохливому листю на дереві
Неминуче кружляння навколо чорних калюж.