дівчинка у полотняній сорочці —
ходить площею, заглядає сивій історії в очі…
мені, навіть, шкода тебе, кмітливий промовцю,
що тобі завтра скаже її вбиваючий стронцій?

те покоління, яке не вміє брести смутними рабами,
те покоління, що в кишеню за словом відвертим не лізе,
те її найзеленіше дерево між двома римованими полюсами —
бронзовим скорпіоном правди колись переріже!

з усього, що створено — це твій найкращий перформанс,
пала сльоза запланована, розвіявся видив рожевий флер,
осінь у вікна стукає дівчинці айстрами медоносними,
шепоче на вушко:
— Бог — талановитіший режисер…

а тим хлопця знову завтра іти на кляту війну,
тим чоловікам знову стояти за Небесний Схід…
і гіркне душа від найгіркішого полину,
від народжених віт до зламаних віт —
торкає уже не одну терпеливу струну…

тут і не треба уже ніякого вищого генія...
вона біля них і дорослішає, мила Єсенія,
топить народу найхолодніший лід...
Евангеліну мені золоту нагадує,
донечку, що продовжить мій древній рід!