Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.18
19:12
Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
2026.03.18
19:05
Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руці й пригорну...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все д
Візьму тебе на руці й пригорну...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все д
2026.03.18
19:04
Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.
Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце н
2026.03.18
13:24
Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
2026.03.18
13:14
Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
2026.03.18
09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
2026.03.18
06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
2026.03.18
06:35
Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавськи
2026.03.17
22:01
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
2026.03.17
19:35
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Р
2026.03.17
17:57
Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
2026.03.17
12:43
І
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
2026.03.17
12:22
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я л
2026.03.17
11:46
Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
2026.03.17
09:33
«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...
– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій под
2026.03.17
06:18
Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про космею
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про космею
Бабуся й мама у тіньку сиділи,
Про щось собі тихенько гомоніли.
Мала Натуся бігала в саду,
Де в прохолоді яблуньок і вишень
Від сонечка сховатись можна лише.
Зривала собі ягід на ходу.
Серед кущів високих попід хату
Метелика старалася спіймати,
Що, наче, з нею граючись, літав.
То «сонечко» ловила й відпускала,
То від джмеля настирного втікала,
Який ледь не на голову сідав.
Та більше всього бігала між квітів,
Яких бабуся встигла насадити
Багато різних попід тин самий.
Вона вже й назви їх запам’ятала,
Бо у бабусі кожен раз питала…
І тут на очі раптом втрапив їй
Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
І квіти-блюдця світяться на нім
Між кучерями зелені яскраві.
Спинилася розглянутись на них,
Торкнутися пелюсточок м’яких,
Забула геть про усі інші «справи».
- Що це за квітка? – до бабусі зве,-
Це щось мені неві́доме, нове.
І як мені цю квітку називати?
Бабуся подивилась мить якусь:
- То бариня нечесана, Натусь.
Ти бач, я й не збиралась насівати!
Напевно, вітром звідкись занесло.
А їй аби вологіше було,
Нічого більш, здається, і не треба.
Учепиться у землю і росте.
Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
Та тягнеться до сонечка, до неба.
- Чом так негарно хтось назвав її?
- Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
Все листя, мов розпатлане волосся,
Яке гуляка-вітер запліта.
Неначе вона пізно встала та
Їй розчесатись чомусь не вдалося.
- Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
Тут мама обізвалася, однак,-
Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
Колись дідусь мені розповідав
Історію, яку він добре знав
Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
- Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
Натуся вже стежиною біжить
Аби між мами і бабусі сісти.
Послухати про дивну квітку ту
Історію, можливо і просту,
Але для неї невідому, звісно.
- Колись уже, не знаю, як давно,
Говорять, відбувалося воно.
У Всесвіті, що мерехтить зірками,
Кружляла якось зірочка одна,
Була яскрава, хоч мала вона.
Літала в його холоді віками.
Сама для себе осявала шлях
І не шукала друзів у зірках.
Була зовсім самотня, нещаслива.
А все тому, що у зірок других
Були планети, щоб зігріти їх,
Що, наче діти, матері тулились.
Планет у неї чомусь не було,
Нема кому віддати їй тепло.
Тож заздрісно вона на них дивилась.
Летіла в темнім просторі одна,
Вдивлялася в світи навкруг вона,
Немов чогось незвичного шукала.
Аж доки Сонце стріла на путі.
А за ним слідом рій планет летів
Й одна блакитна в око їй запала.
Настільки вона вражена була,
Що відірватись просто не могла.
Кружляти стала круг Землі щоночі.
Вдивлялася у квіти і траву,
Як вони гарно, весело живуть,
Як між собою радісно шепочуть.
Замріяна дивилася вона,
Як місяць ясночолий вирина
І як роса навколо все вкриває.
Краплини в світлі місячнім горять
І тиша, і тепло…і благодать.
Здається, в світі кращого немає.
Отак вона замріялась якось,
Вже й сонечко на небі піднялось
І миттю її очі засліпило.
Не встигла в ніч сховатися вона,
Метнулася – куди, сама не зна,
На щось важке зненацька налетіла
І розлетілась на дрібні шматки,
Що впали на поля і на садки
І там, здавалось, навіки пропали.
Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
Із тих шматочків проросли квітки́,
Яких раніше на землі не знали.
Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
Вдивляються у небо, повне зір
І щось до них тихесенько шепочуть.
Чи то сумують за життям отим,
Коли був Всесвіт домом рідним їм
І знову повернутись туди хочуть.
А, чи то, може, зовсім навпаки –
До себе кличуть із небес зірки,
Щоб не боялись впасти і розбитись.
Вони тепло в світ можуть принести
І тут яскравим цвітом розцвісти
І назавжди у ньому залишитись.
Про щось собі тихенько гомоніли.
Мала Натуся бігала в саду,
Де в прохолоді яблуньок і вишень
Від сонечка сховатись можна лише.
Зривала собі ягід на ходу.
Серед кущів високих попід хату
Метелика старалася спіймати,
Що, наче, з нею граючись, літав.
То «сонечко» ловила й відпускала,
То від джмеля настирного втікала,
Який ледь не на голову сідав.
Та більше всього бігала між квітів,
Яких бабуся встигла насадити
Багато різних попід тин самий.
Вона вже й назви їх запам’ятала,
Бо у бабусі кожен раз питала…
І тут на очі раптом втрапив їй
Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
І квіти-блюдця світяться на нім
Між кучерями зелені яскраві.
Спинилася розглянутись на них,
Торкнутися пелюсточок м’яких,
Забула геть про усі інші «справи».
- Що це за квітка? – до бабусі зве,-
Це щось мені неві́доме, нове.
І як мені цю квітку називати?
Бабуся подивилась мить якусь:
- То бариня нечесана, Натусь.
Ти бач, я й не збиралась насівати!
Напевно, вітром звідкись занесло.
А їй аби вологіше було,
Нічого більш, здається, і не треба.
Учепиться у землю і росте.
Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
Та тягнеться до сонечка, до неба.
- Чом так негарно хтось назвав її?
- Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
Все листя, мов розпатлане волосся,
Яке гуляка-вітер запліта.
Неначе вона пізно встала та
Їй розчесатись чомусь не вдалося.
- Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
Тут мама обізвалася, однак,-
Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
Колись дідусь мені розповідав
Історію, яку він добре знав
Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
- Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
Натуся вже стежиною біжить
Аби між мами і бабусі сісти.
Послухати про дивну квітку ту
Історію, можливо і просту,
Але для неї невідому, звісно.
- Колись уже, не знаю, як давно,
Говорять, відбувалося воно.
У Всесвіті, що мерехтить зірками,
Кружляла якось зірочка одна,
Була яскрава, хоч мала вона.
Літала в його холоді віками.
Сама для себе осявала шлях
І не шукала друзів у зірках.
Була зовсім самотня, нещаслива.
А все тому, що у зірок других
Були планети, щоб зігріти їх,
Що, наче діти, матері тулились.
Планет у неї чомусь не було,
Нема кому віддати їй тепло.
Тож заздрісно вона на них дивилась.
Летіла в темнім просторі одна,
Вдивлялася в світи навкруг вона,
Немов чогось незвичного шукала.
Аж доки Сонце стріла на путі.
А за ним слідом рій планет летів
Й одна блакитна в око їй запала.
Настільки вона вражена була,
Що відірватись просто не могла.
Кружляти стала круг Землі щоночі.
Вдивлялася у квіти і траву,
Як вони гарно, весело живуть,
Як між собою радісно шепочуть.
Замріяна дивилася вона,
Як місяць ясночолий вирина
І як роса навколо все вкриває.
Краплини в світлі місячнім горять
І тиша, і тепло…і благодать.
Здається, в світі кращого немає.
Отак вона замріялась якось,
Вже й сонечко на небі піднялось
І миттю її очі засліпило.
Не встигла в ніч сховатися вона,
Метнулася – куди, сама не зна,
На щось важке зненацька налетіла
І розлетілась на дрібні шматки,
Що впали на поля і на садки
І там, здавалось, навіки пропали.
Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
Із тих шматочків проросли квітки́,
Яких раніше на землі не знали.
Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
Вдивляються у небо, повне зір
І щось до них тихесенько шепочуть.
Чи то сумують за життям отим,
Коли був Всесвіт домом рідним їм
І знову повернутись туди хочуть.
А, чи то, може, зовсім навпаки –
До себе кличуть із небес зірки,
Щоб не боялись впасти і розбитись.
Вони тепло в світ можуть принести
І тут яскравим цвітом розцвісти
І назавжди у ньому залишитись.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
