Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.03
17:30
хмаровиння білий плин
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
2026.05.03
16:49
Ми пливемо у світ
На човнах мертвяків
Між пожовклих дошок,
Випадкових батьків,
Над очима зоря,
Під очима синці,
Весла вицвілих брів ,
На човнах мертвяків
Між пожовклих дошок,
Випадкових батьків,
Над очима зоря,
Під очима синці,
Весла вицвілих брів ,
2026.05.03
16:43
Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
2026.05.03
10:42
Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
2026.05.03
10:31
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
2026.05.03
09:50
звернення поета України
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
2026.05.03
09:43
Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
2026.05.03
08:49
Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
2026.05.03
07:12
То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
2026.05.02
23:45
Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
2026.05.02
20:57
я дійсно знаю
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про космею
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про космею
Бабуся й мама у тіньку сиділи,
Про щось собі тихенько гомоніли.
Мала Натуся бігала в саду,
Де в прохолоді яблуньок і вишень
Від сонечка сховатись можна лише.
Зривала собі ягід на ходу.
Серед кущів високих попід хату
Метелика старалася спіймати,
Що, наче, з нею граючись, літав.
То «сонечко» ловила й відпускала,
То від джмеля настирного втікала,
Який ледь не на голову сідав.
Та більше всього бігала між квітів,
Яких бабуся встигла насадити
Багато різних попід тин самий.
Вона вже й назви їх запам’ятала,
Бо у бабусі кожен раз питала…
І тут на очі раптом втрапив їй
Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
І квіти-блюдця світяться на нім
Між кучерями зелені яскраві.
Спинилася розглянутись на них,
Торкнутися пелюсточок м’яких,
Забула геть про усі інші «справи».
- Що це за квітка? – до бабусі зве,-
Це щось мені неві́доме, нове.
І як мені цю квітку називати?
Бабуся подивилась мить якусь:
- То бариня нечесана, Натусь.
Ти бач, я й не збиралась насівати!
Напевно, вітром звідкись занесло.
А їй аби вологіше було,
Нічого більш, здається, і не треба.
Учепиться у землю і росте.
Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
Та тягнеться до сонечка, до неба.
- Чом так негарно хтось назвав її?
- Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
Все листя, мов розпатлане волосся,
Яке гуляка-вітер запліта.
Неначе вона пізно встала та
Їй розчесатись чомусь не вдалося.
- Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
Тут мама обізвалася, однак,-
Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
Колись дідусь мені розповідав
Історію, яку він добре знав
Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
- Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
Натуся вже стежиною біжить
Аби між мами і бабусі сісти.
Послухати про дивну квітку ту
Історію, можливо і просту,
Але для неї невідому, звісно.
- Колись уже, не знаю, як давно,
Говорять, відбувалося воно.
У Всесвіті, що мерехтить зірками,
Кружляла якось зірочка одна,
Була яскрава, хоч мала вона.
Літала в його холоді віками.
Сама для себе осявала шлях
І не шукала друзів у зірках.
Була зовсім самотня, нещаслива.
А все тому, що у зірок других
Були планети, щоб зігріти їх,
Що, наче діти, матері тулились.
Планет у неї чомусь не було,
Нема кому віддати їй тепло.
Тож заздрісно вона на них дивилась.
Летіла в темнім просторі одна,
Вдивлялася в світи навкруг вона,
Немов чогось незвичного шукала.
Аж доки Сонце стріла на путі.
А за ним слідом рій планет летів
Й одна блакитна в око їй запала.
Настільки вона вражена була,
Що відірватись просто не могла.
Кружляти стала круг Землі щоночі.
Вдивлялася у квіти і траву,
Як вони гарно, весело живуть,
Як між собою радісно шепочуть.
Замріяна дивилася вона,
Як місяць ясночолий вирина
І як роса навколо все вкриває.
Краплини в світлі місячнім горять
І тиша, і тепло…і благодать.
Здається, в світі кращого немає.
Отак вона замріялась якось,
Вже й сонечко на небі піднялось
І миттю її очі засліпило.
Не встигла в ніч сховатися вона,
Метнулася – куди, сама не зна,
На щось важке зненацька налетіла
І розлетілась на дрібні шматки,
Що впали на поля і на садки
І там, здавалось, навіки пропали.
Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
Із тих шматочків проросли квітки́,
Яких раніше на землі не знали.
Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
Вдивляються у небо, повне зір
І щось до них тихесенько шепочуть.
Чи то сумують за життям отим,
Коли був Всесвіт домом рідним їм
І знову повернутись туди хочуть.
А, чи то, може, зовсім навпаки –
До себе кличуть із небес зірки,
Щоб не боялись впасти і розбитись.
Вони тепло в світ можуть принести
І тут яскравим цвітом розцвісти
І назавжди у ньому залишитись.
Про щось собі тихенько гомоніли.
Мала Натуся бігала в саду,
Де в прохолоді яблуньок і вишень
Від сонечка сховатись можна лише.
Зривала собі ягід на ходу.
Серед кущів високих попід хату
Метелика старалася спіймати,
Що, наче, з нею граючись, літав.
То «сонечко» ловила й відпускала,
То від джмеля настирного втікала,
Який ледь не на голову сідав.
Та більше всього бігала між квітів,
Яких бабуся встигла насадити
Багато різних попід тин самий.
Вона вже й назви їх запам’ятала,
Бо у бабусі кожен раз питала…
І тут на очі раптом втрапив їй
Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
І квіти-блюдця світяться на нім
Між кучерями зелені яскраві.
Спинилася розглянутись на них,
Торкнутися пелюсточок м’яких,
Забула геть про усі інші «справи».
- Що це за квітка? – до бабусі зве,-
Це щось мені неві́доме, нове.
І як мені цю квітку називати?
Бабуся подивилась мить якусь:
- То бариня нечесана, Натусь.
Ти бач, я й не збиралась насівати!
Напевно, вітром звідкись занесло.
А їй аби вологіше було,
Нічого більш, здається, і не треба.
Учепиться у землю і росте.
Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
Та тягнеться до сонечка, до неба.
- Чом так негарно хтось назвав її?
- Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
Все листя, мов розпатлане волосся,
Яке гуляка-вітер запліта.
Неначе вона пізно встала та
Їй розчесатись чомусь не вдалося.
- Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
Тут мама обізвалася, однак,-
Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
Колись дідусь мені розповідав
Історію, яку він добре знав
Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
- Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
Натуся вже стежиною біжить
Аби між мами і бабусі сісти.
Послухати про дивну квітку ту
Історію, можливо і просту,
Але для неї невідому, звісно.
- Колись уже, не знаю, як давно,
Говорять, відбувалося воно.
У Всесвіті, що мерехтить зірками,
Кружляла якось зірочка одна,
Була яскрава, хоч мала вона.
Літала в його холоді віками.
Сама для себе осявала шлях
І не шукала друзів у зірках.
Була зовсім самотня, нещаслива.
А все тому, що у зірок других
Були планети, щоб зігріти їх,
Що, наче діти, матері тулились.
Планет у неї чомусь не було,
Нема кому віддати їй тепло.
Тож заздрісно вона на них дивилась.
Летіла в темнім просторі одна,
Вдивлялася в світи навкруг вона,
Немов чогось незвичного шукала.
Аж доки Сонце стріла на путі.
А за ним слідом рій планет летів
Й одна блакитна в око їй запала.
Настільки вона вражена була,
Що відірватись просто не могла.
Кружляти стала круг Землі щоночі.
Вдивлялася у квіти і траву,
Як вони гарно, весело живуть,
Як між собою радісно шепочуть.
Замріяна дивилася вона,
Як місяць ясночолий вирина
І як роса навколо все вкриває.
Краплини в світлі місячнім горять
І тиша, і тепло…і благодать.
Здається, в світі кращого немає.
Отак вона замріялась якось,
Вже й сонечко на небі піднялось
І миттю її очі засліпило.
Не встигла в ніч сховатися вона,
Метнулася – куди, сама не зна,
На щось важке зненацька налетіла
І розлетілась на дрібні шматки,
Що впали на поля і на садки
І там, здавалось, навіки пропали.
Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
Із тих шматочків проросли квітки́,
Яких раніше на землі не знали.
Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
Вдивляються у небо, повне зір
І щось до них тихесенько шепочуть.
Чи то сумують за життям отим,
Коли був Всесвіт домом рідним їм
І знову повернутись туди хочуть.
А, чи то, може, зовсім навпаки –
До себе кличуть із небес зірки,
Щоб не боялись впасти і розбитись.
Вони тепло в світ можуть принести
І тут яскравим цвітом розцвісти
І назавжди у ньому залишитись.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
