Бабуся й мама у тіньку сиділи,
Про щось собі тихенько гомоніли.
Мала Натуся бігала в саду,
Де в прохолоді яблуньок і вишень
Від сонечка сховатись можна лише.
Зривала собі ягід на ходу.
Серед кущів високих попід хату
Метелика старалася спіймати,
Що, наче, з нею граючись, літав.
То «сонечко» ловила й відпускала,
То від джмеля настирного втікала,
Який ледь не на голову сідав.
Та більше всього бігала між квітів,
Яких бабуся встигла насадити
Багато різних попід тин самий.
Вона вже й назви їх запам’ятала,
Бо у бабусі кожен раз питала…
І тут на очі раптом втрапив їй
Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
І квіти-блюдця світяться на нім
Між кучерями зелені яскраві.
Спинилася розглянутись на них,
Торкнутися пелюсточок м’яких,
Забула геть про усі інші «справи».
- Що це за квітка? – до бабусі зве,-
Це щось мені неві́доме, нове.
І як мені цю квітку називати?
Бабуся подивилась мить якусь:
- То бариня нечесана, Натусь.
Ти бач, я й не збиралась насівати!
Напевно, вітром звідкись занесло.
А їй аби вологіше було,
Нічого більш, здається, і не треба.
Учепиться у землю і росте.
Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
Та тягнеться до сонечка, до неба.
- Чом так негарно хтось назвав її?
- Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
Все листя, мов розпатлане волосся,
Яке гуляка-вітер запліта.
Неначе вона пізно встала та
Їй розчесатись чомусь не вдалося.
- Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
Тут мама обізвалася, однак,-
Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
Колись дідусь мені розповідав
Історію, яку він добре знав
Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
- Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
Натуся вже стежиною біжить
Аби між мами і бабусі сісти.
Послухати про дивну квітку ту
Історію, можливо і просту,
Але для неї невідому, звісно.
- Колись уже, не знаю, як давно,
Говорять, відбувалося воно.
У Всесвіті, що мерехтить зірками,
Кружляла якось зірочка одна,
Була яскрава, хоч мала вона.
Літала в його холоді віками.
Сама для себе осявала шлях
І не шукала друзів у зірках.
Була зовсім самотня, нещаслива.
А все тому, що у зірок других
Були планети, щоб зігріти їх,
Що, наче діти, матері тулились.
Планет у неї чомусь не було,
Нема кому віддати їй тепло.
Тож заздрісно вона на них дивилась.
Летіла в темнім просторі одна,
Вдивлялася в світи навкруг вона,
Немов чогось незвичного шукала.
Аж доки Сонце стріла на путі.
А за ним слідом рій планет летів
Й одна блакитна в око їй запала.
Настільки вона вражена була,
Що відірватись просто не могла.
Кружляти стала круг Землі щоночі.
Вдивлялася у квіти і траву,
Як вони гарно, весело живуть,
Як між собою радісно шепочуть.
Замріяна дивилася вона,
Як місяць ясночолий вирина
І як роса навколо все вкриває.
Краплини в світлі місячнім горять
І тиша, і тепло…і благодать.
Здається, в світі кращого немає.
Отак вона замріялась якось,
Вже й сонечко на небі піднялось
І миттю її очі засліпило.
Не встигла в ніч сховатися вона,
Метнулася – куди, сама не зна,
На щось важке зненацька налетіла
І розлетілась на дрібні шматки,
Що впали на поля і на садки
І там, здавалось, навіки пропали.
Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
Із тих шматочків проросли квітки́,
Яких раніше на землі не знали.
Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
Вдивляються у небо, повне зір
І щось до них тихесенько шепочуть.
Чи то сумують за життям отим,
Коли був Всесвіт домом рідним їм
І знову повернутись туди хочуть.
А, чи то, може, зовсім навпаки –
До себе кличуть із небес зірки,
Щоб не боялись впасти і розбитись.
Вони тепло в світ можуть принести
І тут яскравим цвітом розцвісти
І назавжди у ньому залишитись.