Переклав Василь Білоцерківський

Глибоко під землею, у копальнях Сибіру сподівається заспівати свою пісню про вічну гармонію Дмитро Карамазов. Без вини винний батьковбивця несе свій хрест і знаходить зцілення в рівноважній гармонії.
«П'ятнадцять років я був ідіотом», – каже у притаманній йому люб’язній, усміхненій манері князь Мишкін. При цьому він умів витлумачити будь-який завиток літери, безсторонньо висловлював власні потаємні думки й миттєво розгадував задні думки іншої людини. Навряд чи можна вигадати більшу суперечність.
«Хто я – тремтлива тварюка чи маю право?» – протягом довгих місяців, лежачи у своєму ліжку, міркує Раскольников, задумавши переступити межі, що їх установили його попереднє життя, його почуття спільності й життєвий досвід. І тут ми знову стикаємося з величезною суперечністю, яка викликає подив.
Таке саме становище й інших його героїв, і його власного життя. «Наче головешка, клубочився юний Достоєвський у батьківському домі», одначе коли читаємо його листи до батька і друзів, то виявляємо доволі багато смирення, терпимості й покори своїй сумній долі. Голод, муки, злидні – усім цим удосталь була устелена його дорога. Він пройшов той самий шлях, що і його паломники. Палкий у юності, він ніс свого хреста подібно до мудрого Зосими, подібно до всезнаючих богомольців у «Недолітку», по крупинках усотуючи весь досвід і по широкій дузі охоплюючи все коло життя, аби здобути знання, відчути життя і знайти істину, нове слово.
Хто приховує і мусить у собі долати такі суперечності, тому необхідно докопуватися до самого коріння, аби відшукати в собі стан спокою. Він мусить переживати муки життя, працювати, не може пройти повз будь-яку дрібницю, не привівши її у відповідність зі своєю формулою життя. Усе в ньому вимагає єдиного погляду на життя, який дозволяє здобути впевненість у собі й спокій у його вічних сумнівах, ваганнях, у його розколотості й невгомонності.
Істина – ось що повинно перед ним відкритися, аби він знайшов спокій. Але дорога терниста, вимагає великої праці, неймовірних зусиль, тренованості духу та почуттів. І недивно, що цей невгомонний шукач приступився до істинного життя, до логіки життя, до спільного життя людей значно ближче, аніж інші, позицію котрих було б набагато простіше зрозуміти.
Він жив у злиднях, і, коли помер, уся Росія подумки йшла за його поховальною процесією. Він, котрий відчував насолоду від творчості, стійкий до ударів життя, завше знаходив слова втіхи не лише для себе, але й для своїх друзів, заразом був украй слабкий, страждав на жахливу хворобу – епілепсію, яка нерідко на кілька днів і навіть тижнів вибивала його з колії й не дозволяла просуватися вперед у своїх планах. Державний зрадник, який упродовж чотирьох років носив на своїх ногах ланцюги в Тобольську і ще чотири роки відбував покарання в сибірському лінійному полку, цей безневинний мученик дворянського роду виходить з каторжної в’язниці зі словами й почуттям у серці: «Кара була заслуженою, оскільки я задумував недобре супроти уряду, одначе жаль, що нині мушу страждати за теорії, за справу, які більше не мої». Тим не менше вся Росія заперечувала його провину і почала підозрювати, що слова і діла можуть означати повну протилежність.
Такі ж чималі суперечності він мав зі своєю Вітчизною. Звернення Достоєвського до громадськості спричинило величезне бродіння в головах, особливо – питання розкріпачення селян. Достоєвського безнастанно цікавили «принижені та зневажені», діти, стражденні. Його друзів багато могли оповісти про те, як легко він сходився з будь-яким злидарем, коли той, наприклад, звертався по лікарську допомогу до когось із його друзів, як затягував його у свою кімнату, аби почастувати й познайомитися з ним. Найбільшою його мукою на каторзі було те, що інші арештанти цуралися його як людини дворянського роду, і він постійно прагнув пізнати сутність каторги, зрозуміти її внутрішні закони й знайти межі, усередині яких для нього були б можливі взаєморозуміння і дружба з іншими в’язнями. Своє заслання він використав для того (що, втім, властиво великим людям), аби навіть у дрібницях, у щонайтяжчих умовах виявляти чуйність до людей навколо, робити свій зір іще гострішим і тим самим намацати життєві зв’язки, створити для поняття «людина» душевну опору і в акті синтезу суперечностей, які загрожували підірвати й збентежити його дух, здобути впевненість і стійкість.
Ця неокресленість власних душевних суперечностей – то він бунтівник, то покірний слуга, – поставивши Достоєвського на край прірви й викликавши в ньому жах, змусила його шукати переконливої істини. Головною тезою Достоєвського, – за довго до того, як він її висловив, – було: через брехню підібратися до істини, оскільки нам ніколи не дано її розпізнати й ми завжди повинні зважати на будь-яку найменшу брехню. Тим самим він перетворився на супротивника Заходу, сутність якого відкрилася йому в прагненні європейської культури через істину прийти до брехні. Він зумів знайти свою істину, лише об’єднавши суперечності, які, вируючи в ньому, також постійно виражалися в його творах і погрожували розколоти їх на частини подібно до його героїв. Отож Достоєвський сприймав освячення як поет і пророк і дійшов того, аби встановити межі самолюбству. Межі сп’янінню владою він знайшов у любові до ближнього. Те, що його самого спочатку гнало вперед і підштовхувало, було справжнісіньким прагненням влади, панування, і навіть у його спробі підкорити життя одній-єдиній формулі ще багато приховано від цього прагнення зверхності. Цей мотив ми виявляємо в усіх учинках його героїв. Достоєвський змушує їх прагнути піднестися над іншими, здійснювати наполеонівські справи, рухатися по краю прірви, балансувати на ньому, ризикуючи зірватися долу і розбитися. Сам він каже про себе: «Я неприпустимо честолюбний». Проте йому вдалося зробити своє честолюбство корисним суспільству. І в такий же спосіб Достоєвський чинив зі своїми героями: він дозволяв їм, наче шаленцям, переступати межі, які розкривалися йому в логіці сучасного життя людей. Підганяючи жалом честолюбства, марнославства і самолюбства, він змушував їх переходити за межу дозволеного, але потім накликав на них хор евменід і заганяв назад у рамки, котрі, як йому видавалося, окреслила сама людська природа, де вони, здобувши гармонію, могли співати свої гімни.
Заледве який-небудь інший образ повторювався в Достоєвського так само часто, як образ меж, або стіни. «Я шалено люблю доходити до меж реального, де вже починається фантастичне». Свої приступи він зображає таким чином, наче блаженство, яке він переживає, манить його досягти меж почуття життя, де він почувається близьким до Бога, настільки близьким, що навряд чи потрібен був би ще один крок, аби відокремити себе од життя. У кожного з його героїв цей образ повторюється дедалі знову, завжди наповнений глибоким сенсом. Чуємо його нове месіанське слово: грандіозний синтез героїзму і любові до ближнього здійснився. На цій межі, як йому здавалося, вирішується доля його героїв. Туди його тягнуло, там, як він здогадувався, проходить найважливіше становлення людини в соціальному середовищі, і ці межі він провів надзвичай точно, з рідкісною до нього проникливістю. Ця мета стала мати для його творчості та етичної позиції цілковито особливе значення.
Там, на цій межі, куди тягнуло Достоєвського та його героїв, у муках і ваганнях, у глибокому смиренні перед Богом, царем і Росією він здійснює злиття з усім людством. Почуття, під владою котрого він опинився, – це почуття меж (так, мабуть, можна б було його назвати), яке наказувало йому спинитися і перетворилося в ньому вже на захисне почуття провини (про це багато оповідали його друзі), яке він своєрідно пов’язував зі своїми епілептичними приступами, не підозрюючи його достеменної причини. Простягнута вперед рука Бога боронила людину, коли та заносилася у своєму марнославстві й намірялася переступити межі почуття спільності, застережливі голоси починали звучати гучніше, закликаючи замислитися.
Раскольников, безцеремонно міркуючи про свою смерть і в запалі думок про те, що все дозволено, якщо тільки належиш до обраних натур, уже помишляє про загострену сокиру, місяцями валяється в ліжку, перш ніж переступити ці межі. І потім, коли, ховаючи сокиру під своєю сорочкою, він піднімається останніми східцями, аби скоїти вбивство, то відчуває, як скажено калатає його серце. У цьому серцебитті говорить логіка людського життя, виражено тонке почуття меж, притаманне Достоєвському.
У багатьох творах Достоєвського не індивідуалістичний героїзм штовхає персонажів переступати через лінії любові до ближнього, а навпаки, людина перестає бути незначною, аби померти у плідному героїзмі. Я вже говорив про симпатію письменника до маленьких, нічим не примітних людей. Тут героєм стає людина «з підвалів», людина з сірої буденності, публічна жінка, дитина. Усі вони раптово починають розростатися до велетенських розмірів, поки не сягнуть отих меж загальнолюдського героїзму, до яких їх хоче підвести Достоєвський.
Зі свого дитинства, безсумнівно, він виніс поняття дозволеного і недозволеного, яке стало йому близьке, поняття меж. Те саме стосується і його юнацтва. Хвороба чинила йому перешкоди, і на його духовному запалі рано позначилися пережиті видовище смертної кари й заслання. Очевидно, суворий педантичний батько Достоєвського вже в дитячі роки боровся з пустотливістю сина, незламністю його палкої душі й надто жорстко вказував йому межі, переступати які було неприпустимо.
«Петербурзькі сновидіння» належать до раннього періоду його життя і вже з цієї причини дозволяють нам сподіватися простежити в ньому керівні лінії письменника. Усе, що логічним шляхом може бути зрозуміле в розвитку душі митця, повинно зачіпати лінії, які провадять від його ранніх робіт, начерків, планів до пізніших форм його творчої енергії. Одначе тут обов’язково треба відзначити, що шлях художнього творення лежить осторонь світської метушні. І можемо припускати, що будь-який митець відхилятиметься од поведінки, якої ми очікуємо від пересічної, звичайної людини. Письменник, який, замість дати звичайну відповідь у дусі практичного життя, компонує з нічого або, скажімо, з власного погляду на речі художній твір, який викликає наш подив, виявляється вороже налаштованим до життя та його вимог. «Адже я фантазер і містик!» – говорить нам Достоєвський.
Приблизне уявлення про особистість Достоєвського можна буде отримати, щойно ми довідаємося, у який момент дії він зупиняється. У вказаному вище нарисі він каже про це досить ясно. «Підійшовши до Неви, я на мить зупинився і кинув погляд уподовж річки в туманну, морозно-хмурну далечину, де догоряв останній багрянець вечірніх сутінків». Це сталося тоді, коли він поспішав додому, аби, подібно до світської людини, помріяти про шиллерівських героїнь. «Але достеменної Амалії я теж не зауважував; вона жила зовсім поруч мене…» Він волів напиватися з горя і відчував своє страждання солодшим за всі страждання, які можуть бути на світі, «адже якби я одружився з Амалією, то безсумнівно був би нещасний». Але хіба це не найпростіша річ у світі? Отже, певний поет, зберігаючи належну дистанцію, міркує про світську метушню, на мить зупиняється, вважає солодкість вигаданого страждання неперевершеною і знає, «як дійсність знищує будь-який ідеал. Я ж хочу полетіти на Місяць!» Але це означає: залишитися на самоті, не прив’язувати серце ні до чого земного!
І таким чином життєвий шлях письменника стає протестом супроти дійсності з її вимогами. Але не так, як в «Ідіоті», не так, як у того хворого, котрий «не мав ані протесту, ані права голосу», а радше як у людини, котра знала, що її вміння зносити труднощі й злигодні мусить бути винагороджене. Тепер, коли він був вирваний з колії своїми муками й докорами, він виявив у собі бунтівника і революціонера Ґарібальді. Тут було сказано те, чого інші зовсім не зрозуміли: смирення і покора – це ще не кінець, вони – завжди протест, оскільки вказують на дистанцію, яку необхідно подолати. Толстому теж була відома ця таємниця, і часто його слова залишалися незрозумілими.
Про це можна говорити, але ніхто цього не знає, коли йдеться про справжню таємницю. Ніхто не знав, кому саме збирався помститись Гарпагон Соловйов, який голодував і помер у злиднях, сховавши статок на 170000 рублів у своїх брудних паперах. Як він радів усередині себе, тримаючи під замком свою кішку, свою квартирантку та зробивши всіх їх винними! Він тримав їх у своїх руках, змусив злидарювати, усіх їх, котрі знали гроші й поклонялися їм як символові влади. Щоправда, це переросло в нього в особливий обов’язок, у методичне насильство над власним життям. Він мусив сам голодувати й бідувати, аби здійснити свій задум. «Він вищий за всі бажання». Яким чином? Для цього належало бути шаленцем? Що ж бо, Соловйов складає й цю жертву. Адже тепер він може продемонструвати свою зневагу перед людством і його уявними земними благами та мучити кожного, хто йому близький, не несучи за це жодної відповідальності. Усе, що торує йому дорогу у високий світ, він тримає у своїх руках. Тут він на мить зупиняється, кидає свою чарівну паличку у сміттєвий кошик і почувається великим, вищим за всіх людей.
Це, як нам видається, найсильніша лінія в життя Достоєвського, і всі його грандіозні творіння мусили з’являтися йому на цій дорозі: дія даремна, згубна або злочинна; а добро – тільки у смиренні, якщо останнє забезпечує таємну насолоду від зверхності над рештою.
Усі біографи, які займалися Достоєвським, повідомляють й інтерпретують один із його найранніших дитячих спогадів, який він сам оповідає в «Записках із мертвого дому». Аби ліпше його зрозуміти, треба мати на увазі той настрій, у якому в нього виник цей спогад.
Уже зневірившись у тому, що зуміє знайти контакт зі своїми товаришами по ув’язненню, він зрікається власного табору й осмислює все своє дитинство, увесь свій розвиток та увесь зміст свого життя. І тут його увага несподівано затримується на такому спомині: одного разу, гуляючи біля маєтку свого батька, він занадто віддалився од будинку, рушив навпрямки через поле і раптово спинився в жаху, почувши крик: «Вовк, вовк!» Він помчав назад до захисної близькості батьківського дому, побачив селянина на оранці й кинувся до нього. Ридаючи й трясучись від страху, він спазматично вчепився в цього бідаря й оповів пережитий жах. Селянин склав над хлопчиком хреста зі своїх пальців, утішив його і пообіцяв, що не дасть вовкові його чіпати. Цей спогад неодноразово тлумачили таким чином, буцімто він мусить характеризувати злуку Достоєвського з селянством та його релігією. Але головне тут радше вовк – вовк, який жене його назад до людей. Це переживання усталилося як символічне відбиття всіх прагнень Достоєвського, оскільки воно містило керівну лінію його поведінки. Те, що змусило його трепетати перед відокремленим селянством, було рівносильне вовкові з його переживання, який гнав його назад, до бідних і принижених. Там він намагався через хресне знамення знайти з ними контакт, там він хотів допомагати. Саме цей настрій висловлює Достоєвський, говорячи: «Уся моя любов належить народові, увесь мій спосіб мислення – це спосіб мислення всього людства».
Коли ми наголошуємо, що Достоєвський був достеменно російською людиною і супротивником західників, що в ньому пустила міцне коріння панслов’янська ідея, то це зовсім не суперечить його натурі, яка прагне через оману дійти істини.
На одній з найбільших маніфестацій, у промові пам’яті Пушкіна, він, якого вважали панславістом, тим не менше спробував досягти єднання між західниками й русофілами. Того вечора результат був блискучий. Прибічники обох партій кинулися до нього, узяли його у свої обійми й заявили, що погоджуються з його позицією. Проте ця згода була недовгою. Забагато суперечностей ще було між ними.
У міру того як Достоєвський ішов за бурхливим прагненням свого серця і хотів додати людської досконалості в маси, – завдання, яке насамперед від оддавав російському народові, – у міру того як у ньому формувався конкретний символ любові до ближнього, йому, котрий бажав визволитися сам і визволити інших, усе ближчим ставав образ Спасителя, російського Христа, обдарованого загальнолюдською і всесвітньою владою. Його кредо було просте: «Для мене Христос – найпрекрасніша, найвеличніша постать в усій історії людства». Тут, зі зловісною прозірливістю, Достоєвський відкриває нам свою провідну мету. Це проявляється в тому, як він зображає свої приступи епілепсії, коли він, переживаючи почуття блаженства, прямував угору, досягав вічної гармонії й почувався близьким до Бога. Його метою було прагнення постійно перебувати поруч із Христом, стійко зносити його рани й виконати його завдання. Відокремленому героїзмові, який Достоєвський вважав проявом хворобливої самовпевненості, самолюбству, яке витіснило почуття солідарності, стало йому зрозумілим і близьким із логіки спільного життя людей, з любові до ближнього, – такому героїзму він протиставляв: «Змирися, горда людино!» І до смиренної людини, яка, вражена у своєму самолюбстві, теж прагне його задовольнити, він звертається: «Працюй, бездільна людино!» А тому, хто посилається на людську природу та на її буцімто вічні закони, він, аби змусити засумніватися в цьому, заперечує: «Бджола і мураха – ось хто знає свою формулу, але людина своєї формули не знає!» Виходячи з сутності Достоєвського, мусимо додати: людина повинна шукати своєї формули, і вона знайде її в готовності допомагати іншим, у відданому служінні народові.
Так Достоєвський перетворився на відгадувача загадок і богошукача, який відчував Бога в собі сильніше за інших. «Я не психолог, – якось він мовив, – я реаліст» – і тим самим торкнувся пункту, який найсильніше відрізняв його од усіх інших поетів нового часу й од усіх психологів. Він відчував якнайглибший зв'язок із першопричиною суспільного життя, з єдиною реальністю, якої всі ми до кінця ще не зрозуміли, але здатні відчути на собі, – з почуттям спільності. І тому Достоєвський міг назвати себе реалістом.
Тепер щодо запитання: чому образи Достоєвського справляють на нас такий сильний вплив? Важлива причина цього полягає в їхній завершеній цільності. У будь-якому місці ви завжди можете зрозуміти й вивчити героя Достоєвського, ви дедалі знову знаходите злитими водно прагнення його життя і засоби їхнього здійснення. Для порівняння можна звернутися до музики, у якій знаходимо щось подібне, де в гармонії мелодії завжди можна виявити всі без винятку потоки й рухи. Те саме й в образах Достоєвського. Раскольников один і той же і коли, лежачи в ліжку, міркує про вбивство, і коли з калатанням серця підіймається східцями, і коли витягає п’яного з-під коліс воза і, віддавши останні копійки, підтримує його родину, яка животіє у злиднях. Ця-бо цільність у побудові є причиною сильного впливу, і з кожним іменем героїв Достоєвського ми несвідомо носимо в собі міцний, мовби висічений різцем із вічного металу, наочний образ, подібний до біблійних персонажів, героїв Гомера і грецьких трагедій, чиїм іменам досить лише прозвучати, аби викликати в наших душах увесь комплекс свого впливу.
Існує ще один прихований аспект, який утруднює нам розуміння впливу Достоєвського. Одначе попередні умови для розв’язання цієї проблеми вже дано. Ідеться про двоїсту позицію будь-якого персонажа Достоєвського стосовно двох твердо зафіксованих пунктів, які ми відчуваємо. Кожен герой Достоєвського рухається у просторі, який, з одного боку, обмежено відокремленим героїзмом, де герой перетворюється на вовка, а з другого боку – лінією, яку Достоєвський так різко окреслив як любов до ближнього. Ця двоїстість позиції надає кожному з його персонажів такої стійкості й твердості, що вони раз і назавжди відкладаються в нашій пам’яті й наших почуттях.
Ще кілька слів про Достоєвського як про етика. З огляду на певні обставини, суперечності свого характеру, які йому необхідно було усунути, величезні суперечності зі своїм оточенням, які він знайшов у собі сили подолати, Достоєвський неминуче дійшов формул, котрі всотали й виражали його якнайглибше прагнення доводити на ділі свою любов до ближнього. Так він дійшов формули, яку можемо поставити набагато вище від категоричного імперативу Канта: «Кожен несе відповідальність за провину іншого». Сьогодні ми, як ніколи, відчуваємо, яка глибока ця формула і наскільки тісно вона пов’язана з життєвими реаліями, що не викликають жодних сумнівів. Ми можемо спростовувати цю формулу, але вона дедалі знову спливатиме на поверхню і каратиме нас за брехню. Вона справляє набагато більший вплив, аніж, наприклад, поняття любові до ближнього, яке часто-густо недорозуміють або перетворюють на марнославство чи категоричний імператив, який також проявляється у відокремленості особистих прагнень. Якщо я відповідальний за будь-яку провину ближнього і за провину всіх, то я вічно в боргу, який підштовхує мене, робить мене відповідальним, вимагає від мене сплати.
Отже, Достоєвський як митець і етик – великий і непізнаваний для нас.
Те, чого він досягнув як психолог, невичерпне й досі. Насмілюємося стверджувати, що його пильне око психолога проникло глибше за ту психологію, яка формується на основі абстрактних міркувань, оскільки він був ближчий до природи. І той, хто міркував про значення сміху, як робив Достоєвський, про можливість ліпше пізнати людину з її сміху, як і з усієї її життєвої позиції, хто зайшов настільки далеко, що зіткнувся з поняттям випадкової родини, у якій кожен її член живе сам по собі й насаджує в дітях тенденцію до дальшої ізоляції, до самолюбства, той побачив більше, аніж можна сьогодні ще вимагати й очікувати від психолога. Хто побачив, як Достоєвський зображає у своєму «Недолітку», що всі його фантазії закутаного в ковдру хлопчика виливаються в поняття «влада», хто так тонко і влучно зобразив виникнення душевної хвороби як засіб протесту, хто угледів у людській душі схильність до деспотизму, як Достоєвський, той і сьогодні може вважатися нашим учителем, яким він був для Ніцше. Його міркування про сновидіння залишаються неперевершеними й донині, а його уявлення про те, що ніхто не здатний мислити й здійснювати вчинки, не маючи мети, не маючи фіналу перед очима, збігається з найсучаснішими досягненнями індивідуальної психології.
Отже, існують найрізноманітніші сфери, у яких Достоєвський став нам безцінним, великим учителем. Реальність життя подібна до променя сонця, що потрапляє в око сплячому. Той протирає свої очі, перевертається на інший бік і нічого не знає про те, що сталося, а Достоєвський мало що проспав і багато що збудив. Його образи, етика і мистецтво сприяють глибокому розумінню життя людини серед інших людей.

1918 р.