Переклав і прокоментував Василь Білоцерківський

Великий яр поблизу Чорного Пагорба безлюдний, але добре знаний пастухам окільних аулів. З цього яру частенько приходить лихо.
Чорний Пагорб, ніби хутряною шапкою, вкритий низькорослими кущами карагани й таволги. Верхівки карагани блідо, ніжно зеленіють – на них розкрилися бруньки. Яр суцільно заріс шипшиною. Під його пишним колючим килимом приховані вовчі нори.
Прохолодний травневий вітер поривами завіює з яру, далеко розносячи запах молодих трав і дикої цибулі. Кущі ворушаться і похмуро, сухо шелестять, мовби перешіптуючись.
Пізньої весни до яру в старі нори прийшли вовк і вовчиця. Нори розмило повінню, у них вільно могла би влізти людина. Вовки викопали поблизу нову, тіснішу нору і поєднали її зі старими вузькими темними лазами.
Вовчі лапи невдовзі втоптали свіжо нариту землю. Білувата шкура вовчиці не встигла злиняти, коли в лігві з’явилися димчасто-сірі вовченята.
Тихого ранку вовчиця лежала на осонні, під високими волотями кінського щавлю. Тут було безвітряно, парко, її розморило. Вона дрімала, вряди-годи трохи розплющуючи каламутне око. Її боки змаліли, соски набрякли молоком. Шкіра на спині нервово смикалася, соски безнастанно здригалися.
Слабке хрустіння долетіло з-за кущів. Вовчиця підскочила, зметнувши з землі летючі клапті білої шерсті, і вишкірилася, глухо гарчачи. Вовченята борсалися біля її ніг.
Зненацька, перелетівши через гіллясту запону кущів, перед вовчицею плюхнулася туша ягняти. Услід безшумно вискочив великий, важкий вовк із низько опущеним хвостом. Ронячи з морди червонувату піну, він обнюхав вовчицю, а вона жадібно лизнула його в закривавлену вилицю.
Ягня було ще живе. Вовк і вовчиця накинулися на нього і за хвилину розшматували. Дві білозубі ненажерні пащі великими куснями ковтали легке, ніжне м'ясо. Зелені очі злобно горіли.
Зжерши ягня без лишку, вовк і вовчиця повалялися в соковитій пахучій траві й розтягнулися на ній на повен зріст. Тоді почергово стали вибльовувати проковтнуте м'ясо.
Вовченята одне за одним підповзли до м’яса і, гарчачи, почали його смикати. Лише двоє, які народилися останніми, ще були сліпі. Вовчиця підтягла їх до себе і поклала біля сосків.
Другого дня, коли сонце стояло в зеніті, вовчиця почула здалеку тривкий, густий кінський запах. Швидко заштовхавши вовченят у нору, вона сховалася в кущах.
Почулися людські голоси, кінське тупотіння.
Люди з’їхалися біля самого лігва, зістрибнули з коней. Об землю дробом застукали довгі пастуші ломаки.
Вовчиця стояла в шипшині на крутому схилі яру, висолопивши язика з вишкіреної пащі. Вона бачила все.
Накидаючи на голови, на шиї вовченятам міцні ремінні пута, двоногі витягали їх одне за одним із темної нори, п’ятьох тут-таки вколошкали. Одному перебили задні лапи й кинули біля обгризеної голови ягняти. Вовченя повзтиме, скавучатиме,і вовки понесуть його і надовго підуть із цих місць. А найменшого з виводку люди взяли з собою.
Стихло в яру кінське тупотіння. Бувалий чорногорбий вовк і біла вовчиця з двох боків підійшли до вовченяти, що лежало пластом, і люто вищирилися на нього, а тоді – одне на одного. Вовчиця вхопила вовченя і шмигнула вгору по яру. Вовк високими, летючими стрибками помчав за нею.
Лігво спорожніло.

Мешкав у аулі хлопчик на ймення Курмаш. Він і отримав сліпе вовченя. Старші казали: сірий потрапив до сліпих людей – можливо, він приживеться в аулі.
Курмаш не розставався з ним; готував йому чистий каганець, м’який шкіряний ошийник.
Днів за два вовченя розплющило очі, але з юрти не висувалося – ззовні долинало гавкання і моторошно смерділо псиною. На ніч Курмаш брав вовченя до себе під ковдру. Заради нього тепер хлопчик лягав спати порізно зі старою бабусею, яку любив більше за всіх людей на світі.
Одна вона не схвалювала його прив’язаності до слабкого, прозоро-сірого звірятка з гострими, мов колючки, зубами.
- Він не прозрів ще, коли в нього виросли ікла, – говорила бабуся. – Не встигне стати на ноги – притисне вуха до потилиці.
І хлопчик сердився на неї.
До середини літа вовченя підросло, зміцніло і нічим не відрізнялося од аульних щенят, своїх однолітків. Якби воно було більш косматим, то б нагадувало маленького вовкодава. Але життя в аулі було йому неволею. Пастуші пси не хотіли з ним миритися, як і стара бабуся. Гарчливі, вишкірені пащі зустрічали його щоразу, коли він наважувався показатися з юрти.
Курмаш заступався за нього, і вірні вартові пси відходили од хлопчика, скривджено огризаючись. А в юрті вовченяті було тісно, задушливо і нудно. Йому хотілося у степ, у високі барвисті трави, у непізнаний простір.
Одного разу рослий чорно-рябий пес із Великої юрти підстеріг, коли хлопчика не було поблизу, відігнав вовченя од його юрти, повалив і довго м’яв важкими іклами. Наспіли інші пси та, захоплено гавкаючи, узялися хапати сірого за ноги й за боки. Прибігли діти й дорослі, ледве відбили вовченя. Пошарпане, покусане, воно відповзло до юрти, сіло спиною до неї й беззвучно вишкірило білозубу пащу.
- Ач яке німе… Горде! – дивувалися чоловіки. – Щеня б зараз своїм верещанням землю просвердлило.
А жінки казали:
- Злодійкувате! Тому й німе…
І це було слушно. Навіть Курмаша зачудовувала і тривожила ненажерливість вовченяти. Хлопчик балував, годував його невідмовно, набагато ситніше за собак. А вовченя немовби ніколи не могло насититися.
Аульні пси ходили сухорляві, вони були невибагливі. Боки й груди вовченяти твердо налилися, помітно виріс масний загривок. А воно було постійно голодне і нишпорило юртою, водячи чорним вологим носом. На людях не торкалося їжі, відвертало морду од неї. Але варто було людині відійти, як воно миттєво ковтало все, що йому поклали, і тужливо дивилося на порожній каганець, мовби нічого не їло. Варто було людям задивитися, і воно жадібно хапало все, що, погано покладене, потрапляло йому на зуба. Тягло варене хазяйське м'ясо, сьорбало з казана кисляк, наче той поставили для нього, гризло свіжі шкури, підвішені сушитися на каркас юрти.
Часто-густо воно попадалося, і його безжально лупцювали. Воно відчуло на собі й удари скалкою, від яких у голові гуділо, і гострий, пекучий біль від батога, який тонко свистів. Спритно викручуючись, воно скалило білі ікла. Не було випадку, аби воно, побите, подало голос.
Тимчасом в аулі стали подейкувати, що ночами, коли не помічають собаки, воно прошмигує в кошари й обнюхує курдюки у ягнят, а вівці бояться його. Хтось бачив, як воно крадькома тікало у степ.
Курмаш не слухав аульних пліток. Але як не старався хлопчик, як не вчив свого сірого, той ніяк не могло второпати, чим гірша їжа, котру він крав, за ту, котру давали йому господарі.
Курмаша вовченя не боялося, їло при ньому. Коли хлопчик простягав йому м'ясо, воно не брало, а вихоплювало шматок із його рук. Але Курмаш ані разу не підняв на нього ломаки, якою відганяв псів. Хлопчик милувався вовченям, його похмурим незалежним поглядом спідлоба, його грізним загривком, який темнів злегка, його впертою силою, що росла день у день.
І назвав Курмаш свого улюбленця Коксереком, що означає Сірий Лютий.
Наприкінці літа Сірий Лютий вже став мало схожий на аульних псів. Цибатий, ніби теля, крутогорбий, наче бик, він переріс їх усіх. Хвоста він не піднімав по-собачому і тому здавався ще більш рослим, а його загривок і спина нагадували натягнутий лук.
Тепер він не тікав від чорно-рябого пса, і собаки перестали чіпляти його. Заледве він повертав до них лобасту камінно-сіру морду і зморщував верхню губу, ті кидалися врозтіч. Зазвичай собаки, побачивши його, трималися зграєю. І він, і вони завжди були насторожі.
Ніхто не помічав, аби вовк бавився в аулі. Не грався він і з Курмашем. Своє прізвисько пам’ятав добре і прибігав, коли його кликали Курмаш чи стара бабуся, але біг неквапливо, лінивим підтюпцем і не махав хвостом.
Собак він не чіпав, не озирався на їхнє гавкання, не гнався за тими, хто тікав. Найчастіше він лежав у тіні юрти, випроставши гострі вуха, і хмурно мружив зелені очі.
Курмаш пишався мовчазним зеленооким звіром і весело сміявся, коли сусідські собаки, верещачи від страху, кидалися від нього навтікача. Правду кажучи, хлопчик і сам інколи побоювався Сірого Лютого, але б нізащо не признався в тому навіть любій старій бабусі.
Господар чорно-рябого пса хвастав:
- Що ваш сірий, вислохвостий! Мій чорно-рябий враз його скрутить, лишень дай! Давно придушив би, якби не відганяли.
Якось мимохіть, задля проби, він нацькував чорно-рябого. Пес, не вагаючись і азартно гавкаючи, кинувся на вовка, ударив його іклами в плече. Він цілив у шию, але схибив. Останньої миті вовк вивернувся і, перш ніж пес устиг відскочити, мовчки шмигнув, у стрибку взяв його за загривок і жбурнув на землю. Велетенський пес покотився з пагорка, мов безпорадна жирна вівця. Вовк теж схибив, інакше він вирвав би псові горло.
Вибіг Курмаш і відкликав Сірого Лютого, а господар відігнав свого чорно-рябого.
Пізно ввечері два вовки несподівано напали на овець, які паслися неподалік аулу.
Чабан здійняв розпачливий крик, свист. Прискакали на конях з аулу недолітки й старші. Оглушливо гавкаючи, дружньою зграєю примчали виручати всі аульні пси, а з ними й Сірий Лютий.
Вовки пішли у степ. За ними погналися – не наздогнали.
На ближніх пагорбах вершники й собаки спинилися. Удалині, по високому гребеню Чорного Пагорба, у тьмяному, неясному світлі ковзали сірі тіні.
- Ранувато нині вони з’явилися, – мовив чабан.
І лише Курмаш помітив, як вовчими слідами, майже торкаючись мордою землі, безшумно промчав Сірий Лютий.
Хлопчик відстав од людей і пішки безстрашно попрямував у темряву, до Чорного Пагорба. Довго ласкаво кликав:
- Коксереку! Кок-се-ре-ку…
Але Сірий Лютий так і не прийшов на його клич.
Вовк показався в аулі вночі. Ставши на виду у своєї юрти, він неквапливо пошкрябав залізними кігтями суху, втоптану землю, здіймаючи клуби куряви. Підвів голову до зоряного неба і втягнув у себе по-осінньому студене повітря, жадібно донюхуючись до слабких подувів з боку Чорного Пагорба.
Удень Сірого Лютого бачили в аулі, а вночі він ізнову пішов у степ.
Пропадав три доби. Повернувся схудлий, несамовито голодний, але так само похмурий і без ошийника. Коли Курмаш гукнув його, він підійшов, низько і мовби погрозливо опустивши голову. Хлопчик зрадів, ухопив його за коротку м’язисту шию. Вовк вирвався, притиснув вуха до потилиці, але навіть бабуся не стала його лаяти й запоралася, готуючи їжу.
Їв він страшно, і Курмаш відступив од нього якнайдалі.
- Овва! Проявляється порода, – мовив Курмашеві батько. – Очиська-бо звір має зелені-презелені, удень горять. Час, синку, час із нього шкуру здерти.
І хлопчик затремтів, боячись, що тепер старші не поступляться йому, погублять його вовка.
Але Сірий Лютий мовби збагнув, що говорять про нього. Заледве люди відвернулися, він зник. Ніхто не бачив, коли він пішов з аулу.
Багато днів потім Курмаш даремно шукав його в заростях чию [1] – тужачи, погрожуючи. Дарма! Проминула вітряна осінь, білою повстю вкрила степ сувора зима. Сірий Лютий не повертався.

До пізньої осені він годувався зайчатиною далеко від рідних місць, не гидував і мишкуванням. Ховрахи були жирні, і він ласував ними, як лисиця. А по снігу голод пригнав його до людських зимівників, овечих загонів.
Тепер він прийшов скрадаючись, ніби чужий. Шерсть піднімалася на ньому сторчма, коли він бачив людей.
Ніч за ніччю кружляв він, петляв засніженими пагорбами, залишаючи на снігу летючий слід п’ят і кігтів. Пара клубочилася біля його трохи зморщеної сірої морди. Він зупинявся з підвітряного боку, і в носа йому бив густий ситний запах хліву і худоби, а у вуха – неспокійний собачий гавкіт. Вовк люто клацав іклами. Зараз собаки так само чутливі, як він голодний.
У глуху хуртовинну годину він спробував наблизитися до зимівника. Але безсонні пси мовби знали, звідки він підійде. Його зустріла вся зграя на чолі з чорно-рябим, прогнала.
Вітер стихнув, підморозило. Вовк затанцював, присідаючи на задні лапи. Жорсткий сніговий наст обпалював йому п’яти, чорні кутики пащі мерзли, черево стягнув голодний біль. Дрібним клусом вовк піднявся на пагорб. Сніг іскрив під сильним місячним світлом. Сірий Лютий скинув голову до неба і, завмерши в судомній, не відчутій раніше млості, протяжно, понуро завив.
Одразу в аулі збурилося шалене собаче гавкання.
Сірий Лютий не опускав голови. І раптово здаля, з Чорного Пагорба, долинув невиразний, тужливий відгук. Вовк випростався, тремтячи. Хтось йому вторував, манив його. Він услухався, повів носом і хутко помчав на клич.
Біля спуску у великий яр він зупинився, нашорошений, здригаючись від сильного ознобу. З Чорного Пагорба до нього сходила сніжно-біла вовчиця.
Сірий Лютий не підпустив її до себе. Вона підходила, він одскакував, щирячи зуби, притискаючи вуха. Але піти не міг. І коли вона пішла його слідами, винюхуючи його, а тоді повернула, жалібно повискуючи, і ткнулася теплим носом йому в пах, він не рушив з місця. Вовчиця тихо побігла геть. Він наздогнав її й лизнув у вилицю.
Пліч-о-пліч вони помчали вгору яром, пролетіли його наскрізь і повернули до людського житла. Гребенями пагорбів за пів години безупинно, невтомно проторували велетенське пів коло подвійного рідкісного сліду, і лише наст дзвінко похрустував під їхніми лапами. Потім, немовби змовившись, вони так само поруч помчали вниз, до аулу.
Зайшов місяць. Закінчувалася ніч. Сірий Лютий і біла вовчиця вихором пролетіли аул, наче великий яр, і обоє побачили, як від жовтуватого замету біля вівчарні за ними шугонув навздогін довгошерстий кудлатий пес, тягнучи за собою всю зграю. Це, звичайно, був чорно-рябий.
Вовки мчали від аулу щодуху. Чорно-рябий не відставав, надривно, натужно гавкаючи. Зграя за ним розтягувалася, рідшала. І Сірий Лютий уповільнив скік, злобно прислухаючись до гавкоту, – пес лускав від люті, від гніву.
Поблизу видолинка зграя спинилася, спинився й чорно-рябий пес та побіг назад, до зграї. Вовчиця перша кинулася за ним.
У безлюдному степу собаці важко тікати від вовка. Але чорно-рябий не побоявся, хоча залишився сам. Він жив для того, аби з вовком битися, і, не вагаючись, зчепився з вовчицею, коли на нього налетів Сірий Лютий і підім’яв під себе. Вовчиця, верескливо гарчачи, вгризлася псові в горло.
Невдовзі від велетенського чорно-рябого зостався тільки хвіст, обгризена голова та поодинокі клапті шерсті. Навіть закривавлений сніг вовки проковтнули.
Нажершись, вони пішли до Чорного Пагорба і в яру повалялися на чистому снігу.
Від тої ночі вони не розлучалися. І пішло гуляти околицею сіре лихо.
То тут, то там, поблизу Чорного Пагорба і далеко від нього, вовки загризали овець, різали корів і коней, валили верблюдів, губили найліпших вартових псів і вислизали безкарно.
Від аулу до аулу повзла кепська чутка.
- Їх ціла зграя, сірих чортів, і всі, наче перевертні, не бояться людини. Анітрохи не бояться – ось що! Мають бувалого вожака, з теля зростом, такого лютого, такого страховидного… Не тікає, навіть коли людина підходить до нього на довжину соїла [2]! А підійти боязно. Налетить зграя з одного боку, чабани туди кидаються, собаки цькують їх, а тимчасом з іншого боку вожак виносить вівцю на горбі…
Подовгу вовки не трималися на одному місці. Сьогодні їх бачили біля Чорного Пагорба, завтра – верст за десять, двадцять, тридцять на південь, на схід. Відомо: вовка годують ноги.
Степ у тому краю горбистий, яристий, оброслий чагарником. Мило-любо дивитися на нього з Чорного Пагорба: ніби море в бурю, степ горбиться високими валами, клекоче мохнатими гребенями. У таких місцях вовкові зручно, пастуху – клопітно. Легко підкрастися невидимкою до стада, до загону, легко підстерегти, відбити одсталу худобину. І тяжко вистежити сірого, неможливо передбачити, звідки він вискочить нечутною димчастою тінню. А снігової зими й вистежиш – не доженеш! Глибокі замети. Вовк відходить цілиною. Вовка наст тримає, а вершника – ні: провалюється кінь, не скаче – зорює сніг.
Спробували біля великого яру, де не раз знаходили вовчаті нори, підкинути отруєне м'ясо, і покаялися. Хіба перевертні візьмуть отруту? Молоді аульні пси-тупаки підібрали м'ясо коло яру і там же зосталися лежати. Вовки не торкнулися й застиглих собачих туш.
Ситна була для вовків та зима. Сірий Лютий усе ріс і ріс, наливаючись кам’яною вагою, але так само не міг утамувати своєї страшної жаги м’яса і крові.
Лише на весну мовби трохи ущух його голод, а в його жилах ненадовго запалилася інша жага.
Сніг у степу ставав пухким, темнішав. На пагорбах з’явилися рвані плями проталин, оголювалася руда грузька земля.
Небувала грайливість охопила Сірого Лютого. Він ставав метушливим на бігу, даремно кружляв, метався біля вовчиці, мов щеня. Вона лягала відпочивати, а він пританцьовував поблизу неї, здіймаючи вихори іскристого снігу, пустотливо стрибав через неї, штовхаючи грудьми, лапою, мордою. Вона сердито огризалася, а він хапав її за шию й, потримавши, відпускав. Інколи він подовгу смикав її за потилицю, не даючи вирватися. Вона сварливо верещала, кусалася.
Потім вона подобрішала і стала частіше обнюхувати й лизати його.
На північ від Чорного Пагорба лежали розлогі мілководні солоні озера. Їхні береги щільно поросли чиєм і комишем. Місця дикі – недарма над заростями постійно висить пташиний грай. Сюди біла вовчиця повела навесні, коли буйно зазеленіли береги озер, Сірого Лютого.
Тепер він полював далеко від рідних країв. А вовчиця не залишала лігва і годувалася пташиними яйцями, підібраними в комишах.
Раз він приніс їй баранячий курдюк, але вона не зустріла його біля нори, як звичайно. Він неспокійно зашкрябав лапами землю, і вовчиця вилізла з нори знесилена, ледве волочачи ноги.
З нори йшов сильний незнайомий запах. Сірий Лютий грізно наїжачився, сунув у нору вишкірену морду і витягнув зубами кволе, непоказне вовченя.
Вовчиця, слабко нявкаючи, кинулася до нього, але не змогла йому завадити. Сірий Лютий бив маленьке сліпе вовченя об землю, допоки те не перетворилося на безформну сіру грудку, потім відразливо пожбурив його через себе.
Коли він повернувся до вовчиці, вона лежала між ним і норою, і до неї підповзали інші вовченята, тицялися їй у соски.
Сірий Лютий, похмуро облизуючись, ліг осторонь.
Вовчиця почала виходити з ним на полювання, але ще була неповоротка, важка і раз по раз тікала до свого виводка. Нерідко вони поверталися в лігво, спіймавши облизня, нічого не добувши, і він жадібно позирав на вовченят, а вона кусала його, відганяючи од нори.
У квітні на світанку, коли вовченята вже прозріли, Сірий Лютий і біла вовчиця бігли вподовж озера до свого лігвища: вона – попереду, не дозволяючи обігнати себе, він – упритул за її хвостом; і раптом відчули людину. Птахи хмарою піднялися над гніздами, тупотіли коні, стукали об землю пастуші ломаки… Вовки ховалися в комишах, допоки не стихло навкруги. А підкравшись до лігва, знайшли в ньому лише одне вовченя з перебитими лапами.
Кілька діб вовчиця невідступно блукала навколо аулу, куди люди повезли інших її вовченят. Марно Сірий Лютий відкликав її. Вона не йшла за ним – і їх помітили.
Підсохла, зацвіла земля. Коні швидко набирали силу на соковитих весняних травах. І одного теплого блакитного дня вовки почули за собою галасливу гонитву. Три вершники на баских конях прогнали вовків з великого яру, що біля Чорного Пагорба.
Сірий Лютий летів стрілою. Ще в яру вовчиця відстала од нього. Її соски не встигли ствердіти, і вона була важка в бігу. Спершу Сірий Лютий повернувся до неї, побіг ззаду, покусуючи її в боки, підганяючи. Вона загарчала на нього. Він озирнувся на кінних і мовчки, хутко пішов уперед.
Біля виходу з яру він круто повернув і гнучкими стрибками, наче коза, злетів угору схилом яру, зарослого колючою шипшиною.
Сірий Лютий сховався в кущах, а біла вовчиця мчала навпрямки по відкритому місцю, і вершники, гикаючи й улюлюкаючи, скакали за нею.
Уночі Сірий Лютий, форкаючи, обережно подріботів слідом полювання. У дальньому видолинку на вогкій від роси траві знайшов пляму висохлої крові. Принюхався, лизнув її. Тут лежала біла вовчиця, і тут уривався її запах.
Сірий Лютий сів і сидів незрушно, напруживши опуклі груди, горблячи буру потилицю, допоки не зійшов місяць. А коли зійшов – понуро, глухо завив.
Мовби скам’янілий, Сірий Лютий сидів у видолинку до світання. Перед зорею підвівся, судомно позіхаючи. Голод холодив йому черево.
Усе літо він нишпорив степом сам, наганяючи страху на стада й аули. Нічний розбій не стихав, і пастухи проклинали свою долю. Неначе біля Чорного Пагорба, поблизу солоних озер і всюди навкруги ходив один сірий з бурим горбом, а за літо зарізав не менш як пів сотні ягнят і телят! Бездонне мав черево.
Двічі пускалися за ним навздогін на свіжих конях зі зграєю моторних собак, обидва рази йому вдавалося винести ноги. З таким важким черевом легкий був у ногах, розбійник, і невтомний. Вовк не відбігав – відлітав, соромлячи аульних зухів.
Удень він ховався, відсипався в темних нетряних заростях комишу, на багнистих, сильно заболочених озерах, а вночі ніщо не спиняло його – ані крик людини, ані гавкіт собак, ані грім і вогонь рушничного пострілу. Чабани марнували патрон за патроном, цілячи в сіру тінь, даремно посвистували жакани над отарами – вовк, неушкоджений, повертався, ледве стихало відлуння в нічній пітьмі.
За літо Сірий Лютий розтовстів. Щільна жорстка шерсть стояла над ним, як колючки на їжаку, але черево було підібгане й не знало ані години спокою.
Повадився він ходити за табунами коней. Підкравшись до сосунця, він хапав його за короткого хвоста і тримав так, що той не міг зрушити з місця. Огир виривався щодуху; вовк раптово випускав його, і той клубок котився по землі. Вовк кидався, і його ікла змикалися на горлі жертви.
Промайнула коротка, сльотава осінь, і ото знову завили, замели багатоденні, багатосніжні бурани.
Світлої морозної ночі на голому гребені пагорба Сірий Лютий несподівано стикнувся з великою вовчою зграєю. Здіймаючи вихор колючої снігової куряви, зграя налетіла на нього й оточила. Сірий Лютий опинився ніс до носа з вожаком – велетенським бувалим звіром із вишкіреною пащею, що диміла на морозі.
Але зграя відразу збагнула, що зустріла не здобич, а господаря тутешніх місць. Підібгавши товстого хвоста, присідаючи, Сірий Лютий несамовито клацав залізними іклами. Він був удвічі молодший за вожака, та не поступався йому ані зростом, ані вагою; ніхто у зграї не мав таких крутих гладеньких боків.
Вовчиці перші підійшли й узялися обнюхувати Сірого Лютого. Боязко наблизилися молодші вовки. Тільки вожаку він не дозволив обнюхати себе, і той теж не підпустив його до себе. Прибульці повалялися на твердому заметі, поковтали мерзлі грудки снігу. Так само вчинив Сірий Лютий. І пішов зі зграєю обіч вожака.
Під ранок захурделило. Сірий Лютий привів зграю до табуна коней. Відбили кобилу-дворічку, загнали її у глибокий замет, і Сірий Лютий звалив її на сніг, як колись чорно-рябого пса. Вовки повалилися на коняку зусібіч. Сірий Лютий, за звичкою, вчепився в лопатки й відскочив од тупого удару іклами в плече. Коло нього, вищирившись, стояв вожак: Сірий Лютий зачепив його коронну частину здобичі.
Одначе битися в цю хвилину не було коли – коняча туша танула, димлячи. Молоді вовки вгризлися в черево по вуха. Вовчиці шматували труп, штовхаючись і гарчачи. Сірий Лютий і вожак повернулися в тісне коло.
Над останньою задньою ногою залишилися тільки вони двоє. Решта з шанобливої віддалі, поклавши голови на лапи, дивилася, як вони рвуть м'ясо, з хрустом чавлять конячі кістки. Обидва відійшли одночасно, важко дихаючи, немирно косячи один на одного, замарані кров’ю до очей.
Лягли порізно в центрі зграї. Вовчиці кружляли коло Сірого Лютого. Він не зводив зелених очей зі старого вожака.
Ще кілька ночей вони водили зграю вдвох, тримаючись голова до голови, і якщо один відходив уперед на пів кроку, інший відразу хапав його зубами за бік або за ногу.
А ночі видалися ясні, безвітряні, голодні. У німому горлі Сірого Лютого вирував шал.
Вовки йшли вподовж балки, коли з-під їхніх ніг вишмигнув заєць. Косий прострибав і прометався перед вовчими носами не менш як версту, перш ніж його зім’яли. Сірий Лютий і старий вожак одночасно схопили його і розірвали навпіл. Зграя відстала од них далеко.
Обидва жадібно проковтнули свої шматки й ураз кинулися один на одного. Полетіли віялом снігові грудки, клапті шерсті. Дробове ляскання іклів залунало в тиші.
Двоє бувалих гризлися, ставши на задні лапи, зчепившись передніми, глибоко скопуючи замет під собою. На хвильку вони розійшлися. Вожак гарчав, він був не проти скінчити й на тому. Але Сірий Лютий крутнувся і німо вхопив його трохи нижче вуха – собачий прийом, так беруть вовкодави. Зігнув, підім’яв під себе й миттєво вгризся у високий могутній загорбок. Стиснув ікла, мов кліщі, й зламав вовкові шию.
Старий вожак лежав боком на снігу, безсило щирячи пащу. Наспіла зграя і з ходу мигцем роздерла його до кісток. Вовк не щадить лежачого – ані чужого, ані свого.

Удень і вночі не злізали табунники з коней і не могли встерегти табунів. Такого страху, такого розбою ще не знали поблизу Чорного Пагорба. На очах пастухів вовки косили все живе.
Сірий Лютий водив свою зграю від зимівника до зимівника зі смеркання до світання. Вовки швидко від’їлися, поважчали, але вожак не давав їм спати довго. Він бив, кусав навіть вовчиць, а ті злобно підганяли молодших вовків. Зграя піднімалася з лежання, мчала степом, наче лавина.
І був випадок, коли сіра ватага напала на людину. Самотній подорожній їхав у санях торованою дорогою. Рідко вовк наважується підійти до такої дороги, перетнути її, особливо якщо нею їде людина. А Сірий Лютий недовго вагався, притиснув вуха до потилиці й погнав за санями.
Кінь помчав. Зграя наздогнала його, завернула з дороги в замет. Сани загрузли, кінь провалився по груди, і вовки сірою купою осідлали його.
Подорожній, ошалівши від страху, скотився з саней і кинувся тікати глибоким снігом. Сірий Лютий перестрибнув через сани й легкими короткими стрибками помчав за бігуном. Дві стріляні вовчиці одразу кинулися услід за вожаком.
Сірий Лютий, мовби граючись і випробовуючи себе, зробив широке коло і став на дорозі людини. Вовчиці спинилися за спиною приреченого, безборонного і все-таки недоторканого двоногого, вичікуючи. Чи торкне його сірий отаман? Чи повалить рачки людину?
Люди врятували чоловіка. З ближнього пагорба долинув гул і тупіт. Дорогою галопом, пронизливо свистячи, мачали вниз, у видолинок, два вершники.
Сірий Лютий зморщив верхню губу й, озираючись, дедалі швидше пішов геть по сніговій цілині. Зграя знялася з пошматованого коня й розтанула в сутінковому, звихреному поземкою степу.
І ще раз Сірий Лютий спробував зчепитися з людиною – відкрито.
Це сталося вдень. Сильнющий мороз скував степ. Білувато-блакитне небо затягло іскристе марево, крізь яке похмуро дивилося багряне, криваве око сонця. Дзвеніли сніги.
Вовки, горблячись, присідаючи й мовби димлячись на морозі, підійшли впритул до аулу. І зненацька з-за околичного зимівника вийшов двогорбий верблюд, хитко потупав просто на зграю. Поміж його горбами сидів чоловік, один чоловік, голова якого була обгорнута білим, а то був жіночий убір.
Сірий Лютий насторожився.
Верблюд – не кінь, і вершник на ньому – не чабан, не табунник. Собаки гавкали, не висовуючись з аулу. Зграя застигла, передчуваючи легку здобич. Одначе верблюд підняв губату голову і побіг на зграю рівним розмашистим клусом. Вовки заметалися, наскакуючи один на одного, і порснули від нього у степ.
Дивний верблюд! Куди він біжить? Чому не боїться? І вершник дивний – не кричить, не свище, не розмахує руками.
Вовки бігли не озираючись. Біг і Сірий Лютий. Верблюд зупинився, шумливо форкаючи. Палючий січневий вітер ворушив на його боках брудно-бурі космаки. Жінка сиділа між його горбами незворушно, лише хустка на її голові здималася білою кулею.
Уся шерсть піднялася на Сірому Лютому. Він став як умурований, витягнув лобасту гостровуху морду, принюхуючись.
Нічого особливого… Двоногий на лякав його, він сам лякав двоногих, ледве встигнувши вирости, ще в аулі. А тут, у відкритому степу, він, сірий, страшніший за всіх.
Зграя розпорошилася, вовки мелькали далеко на пагорбах в осяйній морозній імлі. Сірий Лютий лишився. І коли верблюд ізнову закинув голову і пішов до нього, він повагом затрусив до пагорбів, низько тримаючи, мовби волочачи по снігу, хвоста, заманюючи вершника якнайдалі від аулу, якнайближче до зграї.
Верблюд зупинився – відразу сідав на хвоста й вовк. Верблюд пускався риссю – біг риссю попереду нього й вовк. Відстань між ними повільно скорочувалася. Сірий Лютий терпляче, холодно примірявся.
Урешті аул зник за сніговим косогором, а зграя – ось вона!
Сірий Лютий випростався і вчинив так само, як напередодні з самотнім подорожнім: стрибками, граючись, помчав навкруги верблюда, відтинаючи йому шлях до аулу. Верблюд затупцював на місці, скрипучо заревів, і Сірий Лютий бачив, як на ревіння кинулася з пагорба враз осміліла зграя.
Зате він не помітив, як між верблюжими горбами несподівано, невідь звідки, виникла, блиснувши на сонці, гладенька чорна палиця з округлим оком на кінці, яке не блимало.
Ось із безхмарного зимового неба вдарив грім. Розкотиста луна застрибала окільними пагорбами. Невидима свинцева оса впилася вовкові у стегно і пропалила його наскрізь. Уперше в житті Сірий Лютий подав голос. Несамовито вискнувши, він куснув себе за стегно і полетів, перекидаючись через голову, чого з ним теж доти не траплялося.
Підскочивши, Сірий Лютий на трьох ногах оскаженіло погнав геть від ревучого верблюда. Змерзлі людські руки не встигли перезарядити рушницю – вовк сховався у видолинку. Довга нитка яскраво-червоних крапель простяглася вподовж його трилапого сліду.
Сяк-так Сірий Лютий дострибав до великого яру біля Чорного Пагорба і шубовснув на сніг. Пробите кулею стегно горіло, наче обпалене головешкою з вогнища. Вовк почав зализувати рану ззовні й з боку паху, щохвилини здригаючись і злякано нашорошуючи вуха.
Зграя пішла, тепер її не повернути в ці краї. І добре, що вона далеко і що молоді вовки не понюхали його свіжої крові, не бачили, як він лежить на червоному снігу, – ось коли б вони з ним порахувалися.
Не чутно було й гонитви. Дивний верблюд не пішов по слідах, але Сірий Лютий боявся іншого: він чекав за собою собачого гавкання й тупотіння коней.
А люди затрималися, не відразу зібрали зграю. Собаки не йшли з аулу – вони відчували наближення крижано-холодної затяжної хуги.
Мороз не слабнув, а вітер посилився. Степ застогнав. І повисли над сніговими просторами снігові хвости від землі до неба.
Сірий Лютий повільно підвівся. Озираючись, боком, на трьох лапах, вряди-годи судомно посмикуючи четвертою, він пострибав до комишевих хащів, на солоні озера.
Три доби гудів без передиху стоголосий степовий буран, і день не можна було відрізнити од ночі. Три доби не висувався Сірий Лютий з заметених снігом комишів. Закопався в замет, ткнувся носом у хвіст, і кров не застигла в його жилах – гріла ліпше, аніж вогнище гріє юрту.
Схуд сірий, ослабнув, але рана в його паху, рвана, коса, затяглася, запеклася.
На четверту ніч він вибрався з-під снігу і, сильно накульгуючи, пішов у степ. На ходу розім’явся, кульгавість стала менш помітною, але біль не слабнув.
Цілий тиждень він голодував. Шукав падло – не знайшов. Лише наприкінці тижня поталанило: він наткнувся на відсталу од табуна кобилу зі стригуном, загриз стригуна, ліг поруч і жер його цілу ніч невідривно. Блював і жер, блював і жер, підбираючи під своє роздуте черево поранену лапу, яка затікала на морозі.
Минув ще тиждень. Стегно вовка підгоїлося і нило рідше. Він почав бігати жвавіше і сміливіше. Його потягло до Чорного Пагорба.
Надвечір він підійшов до аулу, в якому виріс, і став на гребені пагорба з шерстю, здибленою від вух до хвоста. Верблюда в аулі не видно. І собак не чути – вони з отарами й табунами у степу. Сірий Лютий рушив нишпорити знайомими місцями й стежками, поставивши вологого носа проти вітру.
Здалеку слабко і солодко пахло вівцями. Сірий Лютий зморщив губу. На обрії, у жовтуватому світлі зорі, мигтіла висока постать вершника. Маленький гурт овець тлумився біля ніг коня. Чабан вів їх до загону.
Вовк кинувся навперейми, ховаючись за буграми й косогорами. Вискочив, як завше, хутко, несподівано, але чабан відразу ж його побачив і раптово закричав тонким, дитячим голоском, розпачливим, але владним.
Сірий Лютий рвучко спинився, присідаючи на хвоста і зорюючи сніг лапами. На коні сидів хлопчик-недоліток із довгою, не в руку, пастушою ломакою.
Хлопчик!.. Вовк не боявся його.
Злобно вищирившись, Сірий Лютий шмигнув убік, аби обійти маленького пастуха, і підібрався до овець, які жалібно бекали й насідали одна на одну. Це бекання, ця штовханина розпалювали вовка. Перед ним були: легка і жирна здобич, м’які кістки, рясна кров. Але хлопчик щодуху забив коня п’ятами в боки, підняв над головою важку, неслухняну ломаку і безстрашно поскакав просто на вовка.
Сірий Лютий знову мимоволі повернув убік від згромадженого гурту. Хлопчик кричав безперестанно. І щось незбагненне мучило і лякало вовка у хлопчачому крику. Вовк біг, хлопчик гнався за ним, не підпускаючи до овець. Підвівшись на стременах, стрясаючи ломакою, він волав на все горло, захлинаючись:
- …ок…ерек!..ок…ерек!
Вовк клацнув іклами й прискорив біг.
Хлопчик був спритний наїзник і відчайдушно понукав слухняного коня, бив його ломакою, але бачив, що той відстане. Сірий Лютий віддалявся, і хлопчик, розмахнувшись, жбурнув йому вслід ломаку, наче спис.
Вона зачепила хвору ногу вовка заокругленим кінцем і покотилася по льодяно-змерзлій землі, підскакуючи й дзвенячи. Сірий Лютий несамовито вхопив її іклами й миттєво переламав надвоє. Тоді повернувся і, притиснувши вуха, зморщивши губу, немовби усміхаючись шаленою вовчою усмішкою, німо кинувся на хлопчика. Стрибнув і рвонув його за полу овечого кожушка. Кінь відскочив убік, перелякано іржучи, а хлопчик вилетів з сідла і вдарився об землю, об обліплений пухнастим снігом полій, спиною і потилицею, тому шапка злетіла з його голови й покотилася по білому схилу.
Останнє, що бачив хлопчик, було знайоме йому вовче вухо, надірване біля скроні в бійці з собаками у дні, коли сірий мешкав ще в аулі.
Хлопчик уже був мертвий, коли вовк вихором промчав над ним і з бігу розпоров йому щоку зігнутим іклом.
Уночі труп хлопчика підібрали, понесли до аулу і поклали біля вогнища в юрті.
Стара бабуся сіла в його ногах.
- Огирчику мій! – примовляла бабуся. – Огирчику мій!..
А її висохлі підсліпуваті очі не могли вичавити бажаної сльози.

Тоді надійшла черга мисливця Хасена, славетного в тих краях, і його рудувато-білої борзої.
Свого пса Хасен виміняв у Семеї на коня. На лобі пса біліла залисинка з чотирма сумірними промінцями, і тому господар назвав його Білозоряний – Аккаска.
Про Аккаску ходила гучна слава, усі знали його, і декотрі вважали, що він походить від легендарної, оспіваної в піснях собаки Батира Богенбая з роду Канжигали [3].
Пес був кровний, гордий і запальний. При годуванні м'ясо брав, гарчачи. На стоянках Хасен саджав його на ланцюг, пес підпускав до себе тільки господаря. Безрідні аульні собаки цуралися Аккаски й обгавкували його здалеку. Аккаска не помічав їх, ліниво позіхаючи, подеколи лежав на череві пластом, поклавши довгу морду на довгі лапи, і лише на полюванні загорявся, легко обганяв будь-якого коня і гулко, моторошно гавкав. Його очі світилися, мов очі вовка, але не зеленим, а червонуватим вогнем, ніби гарячі вуглики.
Кілька днів Хасен прожив з табунниками, вивчаючи звички Сірого Лютого, розпитуючи про нього. Чоловіки ночували в куренях. І цілими ночами біля вогнищ не стихали палкі суперечки про самотнього вовка, який убив Курмаша. Але Хасен не почув нічого нового, несподіваного для себе.
Говорили, що вовк – скажений. Говорили, що це й зовсім не вовк, а гієна. Недарма він такий неймовірно ненажерливий. Хасен не вірив байкам.
- Це вовк, – казав він. – А вовка сіном не нагодувати!
Табунники лаялися, погрожували:
- Ох, хай тільки в наші руки потрапить!..
Хасен кепкував:
- Що зробите? Шкуру здерете?
І лише гіркі слова Курмашевого батька боляче зачепили Хасена. На могилі сина він сказав мисливцеві:
- Ти хлопець бувалий… сміливий, упертий… Щоправда, нелегко взяти перевертня. Але якщо ти не вколошкаєш його, знай: ти мені не родич і не джигіт, нікому ти не потрібен, і собака твоя не варта шеляга. Тоді не показуйся нам на очі.
Хасен постановив зібрати табунників на облаву – інакше не впоратися. Їх не довелося вмовляти…
На світанку, перед облавою, Хасен не дав м’яса своєму псові; поставив перед його мордою миску з юшкою з дрібно покришеного сухого овечого сиру. Аккаска швидко поїв і не зводив очей з господаря. Розумний пес тямив: буде велике, важливе полювання, небезпечний гін.
- Ну, Аккаско, – мовив Хасен, тріпаючи пса за вухо, – або ти його, або він тебе – інакше не розійдемося. Мертвий синок Курмаш піде з нами третім…
Аккаска уважно подивився господареві в очі, нетерпляче помахуючи рудим хвостом.
Вийшли у степ, і Хасен спустив пса з повода, аби той розім’яв ноги, розігрів груди. Аккаска велетенськими стрибками помчав по снігах, синюватих у ранковому сутінку.
Хасен розділив людей на кілька груп і розіслав урізнобіч, а сам піднявся з Аккаскою на кам’янисту вершину самотнього пагорба, відкритого до всіх вітрів. Мисливці розібрали аульних собак і поскакали. Хасен розстелив поміж гострим камінням щільну повсть, уклав на неї Аккаску і ліг поруч на сніг, притримуючи пса за ошийник.
Аккаска спокійно лежав під рукою господаря, лише вуха безперервно ворушилися з боку в бік, наче флюгери. Звідусіль глухо долинали крикливі голоси, безладне собаче гавкання, розшарпане вітром.
Раптом Аккаска піднявся на передніх лапах, не підкоряючись руці Хасена, насторожено вдивляючись у бік тихого видолинка. Зараз пес був схожий на беркута, який видивлявся здобич зі скелі. Але довго ще у видолинку було порожньо і голо, а крики людей і гавкіт собак неначе віддалялися. Навряд чи загонщики бачили вовка – сірий ішов у їхньому багатоверстному кільці невидимкою. Аккаска незвично згорбився, опустив морду. Чи ж не відволікало його лежання зайця? Борза полюбляє ходити за косим.
Ні, Аккаска не помилився. Вовк раптово, нечутно з’явився там, де на нього чекав пес, – у тихому, безлюдному, засніженому видолинку. Ось він, хитрюга! Тут замети сипучі, хисткі – цілина. Свіжими слідами кінь не пройде, загрузне по черево.
Вовк біг риссю, прудко, але неквапливо, обачно, і Хасен, хвилину сумніваючись та косячи на пса, прикусив губу. Сірий був в усій силі й здалеку нагадував чалого стригуна з вовчою мордою. Викапаний перевертень!
Вовк ішов з навітряного боку і не відчував мисливця й борзої. Але Хасен не сподівався, що звір підійде на прицільний постріл, і спустив пса, сказавши: «Давай… Тримай!» – а сам побіг до коня, прив’язаного за скелею.
Сірий Лютий відразу, з першого ж погляду оцінив статуру і силу рудо-білої борзої. Від неї не втекти. Собака летіла на нього пагорба, гулко, стукітливо ревучи, вона була сухорлява й удвічі більш росла за чорно-рябого пса. Позаду неї, між камінням, ніби між верблюжими горбами, промайнула людина з чорною гладенькою палицею. Кругом облава. Хутчіше!
Стикнулися пес і вовк на сніговому схилі, і пес із розгону збив вовка з ніг, але й сам покотився, не устоявши. Обидва вскочили, зчепилися іклами й розійшлися з закривавленими пащами, хрипло дихаючи. Пішла коса на камінь…
Кілька разів Сірий Лютий кидався на пса і зустрічав важкий, влучний удар іклами. Усе-таки вовк вивернувся, зумів стати вище за пса по косогору і вхопив його нижче вуха, як на початку зими – вожака зграї, але Аккаска не зігнувся, сильно струсив вовка і вирвався, залишивши в його зубах шматок своєї рудої шерсті й шкіри. А з горба вже мчав галопом вершник, азартно кричачи:
- Тримай-тримай, любий! А-аккаска-а!
Сірий Лютий коротко вискнув і пішов навпрямки.
Пес і вовк ізнову зіткнулися іклами так, що іскри заблищали б, якби було темно. І тут Аккаска, не вберігаючись, а пам’ятаючи лише те, що кричала людина, сунув носа просто у вовчу пащу і намертво вхопив звіра за нижню щелепу.
Тепер їх було неможливо розчепити: пес гриз щелепу вовка, а той – його, і жоден не міг повалити іншого.
Підскакав Хасен. Кінь танцював під ним, ставши дибки. І Хасенові руки танцювали. Він кинув рушницю, вистрибнув з сідла і теж, не думаючи про себе, повалився всім тілом на кам’яно-твердо спину вовка. Пхнув йому під лопатку широкого ножа.
Аккаска звільнив з судомно вищиреної вовчої пащі пошарпану морду й відійшов. Постояв-постояв і впав на груди. Проти нього лежав Сірий Лютий.
Почали під’їжджати мисливці, а один із них ткнув батожищем у зуби вовкові, розмикаючи його чорно-червону пащу, і всі зачудувалися тому, яка вона велика.
- Дідько!.. – мовив один, відходячи.
- Коксерек! – сказав Хасен, дбайливо оглядаючи рани Аккаски.
Вовчу тушу привезли до аулу, кинули біля юрти Курмаша, і тут стара бабуся впізнала Сірого Лютого, як і Курмаш, за надірваним вухом.
- Коксерек! – скрикнула бабуся, заламуючи руки. – Тричі проклятий… Де ж твоє сумління? Кровопивця!
І слабкою ногою вона пхнула вовка у вишкірену пащу.

[1] Чий – висока степова рослина, подібна до ковили.
[2] Соїл – довга палиця з петлею для ловлі коней, слугує також за зброю.
[3] Батир Канжигали Богенбай (1680–1778) – національний герой Казахстану. Визначний полководець. Походив з півдня країни. Командував арміями трьох жузів (казахських етнополітичних об’єднань). Відомий тим, що не зазнав жодної поразки за свою військову кар’єру.