У глеки налито світанок
Замість вина снігових елегій,
Замість черлених краплинок літа,
Замість води, що стає кров’ю лози,
Коли майстер наметів пустель
І тесля кедрових воріт (які зачиняють)
Благословляють весну:
А ми отой трунок ковтками –
Питво зимових світанків –
Білих, як ожеледь, гострих як Сіріус –
Голкою в скроню – зірка холодних вітрів
Краю тирси і хліба, криниць і лошат,
Срібних як ранок сонного Сонця зими
(Прокидайся)
Серце моє – гірка ягода.
Для чого тебе зірвали з куща колючого,
Для чого тебе заморозили
В озері зозулястому серед січня сухих очеретів
(Життя – це рогозовий пух над водою),
Коли крига синіє, а Оріон мисливцем злим
Мітить стрілою в кожного
Хто світанком зимовим напоєний,
Хто сонне Сонце криком мовчання будив,
Хто пса білого небесного з руки годував,
Хто снігом босоніж йшов
До криниці забутих слів.