Москва не раз в історії палала.
У тім нічого дивного нема,
Бо ж дереву, що літо, що зима –
Вогонь та вітер – і її на стало.
Я ж не про те. Усякого бува,
Горять міста і інші. Я про теє,
Як ті, хто мали дбати би про неї,
Лише на вітер кидали слова.
Згадаєм Тохтамиша, коли він
Прийшов знов до Москви за даниною.
Дмитро Донський не став із ним до бою.
Народ дивився злякано зі стін,
Як той герой подався геть кудись,
Сказавши, що війська збирати їде.
Його й татари не знайшли по сліду.
Десь у лісах, мабуть сидів, дививсь,
Як палить його місто татарва
І люд московський тягне до ясиру.
Ще й Грозного згадаємо допіру.
Хто тільки цим ім’ям його назвав?
Ледь підійшов до міста кримський хан,
Як грізний цар дав миттю з міста драла.
Його й орда ніяка б не догнала.
Ото такий був грізний цар Іван.
І, поки у Ростові він сидів,
Москву татари дощенту спалили.
Про Олександра ще б поговорили,
Який війну з Наполеоном вів.
Москву без бою вирішив віддать,
Здаля дивився, як вона палає.
Із нинішнім, те ж саме, відчуваю,
Москві іще раз прийдеться палать.