...і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись в довгих
вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що – говоритиму – що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? -
ось вони лежать в ліжку,
проспавши заняття,
програвши битву,
над ними лише дахи і небо,
і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Баржі пливуть на Югославію,
янголи ремонтують бакени.
Тільки дерева рвуться вгору,
щоби, коли він покличе, бути до нього ближче.

Вранці ввозять до міста овочі,
і світиться золотом проти сонця
пісок, перемішаний з кров’ю і вермутом
на зубах і сорочках робітників.

Ніколи не виплутатись з цього криміналу,
ніколи не звикнути до цієї країни,
ніколи не забути про необхідність смерті,
ніколи не згадати її пояснення.

2001