Остання впала. Зі звуком, що сколихує стіни, розламує свідомість, руйнує тишу і тишу розпочинає. Коли падала
– розпочала цю тишу, поклала її, наче ношу на плечі чи радше на голову, і вимагала, випробовувала: витримаєш? Тримай!
Простір стався вакуумним, лілово-сірим. Тиша сталася важчою від повітря, слабшою за тяжіння. Тепер і вона так само впаде.
Остання впала, проте не можна було опускати рук. Занімілих їх підносила догори, мовби випрошувала: ну, дайте, дайте ще! Щоб сірий стався ліловим, щоб мить захопила вічність, щоб можна було пригубити її!..
Світло від вуличного ліхтаря, розмите нічною вологою, одухотворене молитвами душ і духів, одурманене переплетами квітково-трав’яних ароматів, вливалося в тіло неочікуваним жаром, непомітно входило в п'яти, підіймалося венами з кров’ю і киснем, виром дуріло в сонячному сплетінні, та врешті наскрізь пробивало скроні, пульсувало: дзень... дзень... дзень... Вітру не було, та у тиші неочікувано з'явилося те приглушене дзеленчання, що зароджувалося на розі вулиці від підвісного китайського дзвоника.
Дзень... Тепер вже доносилося чітко, пронизувало струмом з глибин тями чи то тяма доносилася з глибин небуття. Я – небуття, цілковита непізнана свобода!
Коли впала остання – усе змішалося, замінилося і знову стало на свої місця. Не опускаючи рук, досі не могла відвести погляду від вогких долонь, починала відновлювати чуття і раптом вся стала слухом. Слух розбудив її. Чіткіше, ніж оте дзеленчання, асфальт відбивав чиїсь кроки. Позаду хтось віддалявся.
Отже, тут щойно був ще хтось! Разом зі мною був ще Хтось! Ще Хтось разом зі мною мовчав і думав посеред вулиці! Серед сірого і лілового, серед ночі, коли сіре і лілове зливаються в єдине, Ще Хтось думав думки поруч з моїми. Можливо, він думав мої думки. Чи це я думала чиїсь думки серед безлічі сірих і лілових? Серед миті, що захопила вічність, – не-бут-тя. Тож, котрі з них були моїми?
Дзень... Обірвалося. Остання крапля дощу впала.

05.2017