ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Гриць Янківська (2012) /
Проза
/
СЛІДИ ЛЯ... ДІВ. ХТОСЬ ПРОЛИВ ЩАСТЯ
Сіро-ліловий
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сіро-ліловий
Остання впала. Зі звуком, що сколихує стіни, розламує свідомість, руйнує тишу і тишу розпочинає. Як падала
– розпочала цю тишу, поклала її, наче ношу на плечі, чи радше на голову, і вимагала, випробовувала: витримаєш? Тримай!
Простір стався вакуумним, лілово-сірим. Тиша зробилася важчою за повітря, слабшою за тяжіння. Тепер і вона так само впаде.
Остання впала. Та не можна було опускати рук. Занімілі підносила догори, випрошувала: ну дайте, дайте ще! Щоб сірий стався ліловим, щоб мить захопила вічність, щоб можна було пригубити її.
Світло від вуличного ліхтаря, розмите нічною вологою, одухотворене молитвами душ і духів, одурманене переплетами квітково-трав’яних ароматів вливалося в тіло неочікуваним жаром, непомітно входило в п'яти, підіймалося венами з кров’ю і киснем, виром дуріло в сонячному сплетінні, та врешті наскрізь пробивало скроні, пульсувало: дзень... дзень... дзень... Вітру не було, але у тиші з'явилося оте приглушене дзеленчання, що зароджувалося на розі вулиці від підвісного китайського дзвоника.
Дзень... Тепер вже доносилося чітко, пронизувало струмом з глибин тями, чи то тяма доносилася з глибин небуття. Я – небуття, цілковита непізнана свобода.
Коли впала остання – усе змішалося, змінилося і знову стало на свої місця. Не опускаючи рук, досі не могла відвести погляду від вогких долонь, починала відновлювати чуття. І раптом вся стала слухом. Слух розбудив її. Чіткіше, ніж оте дзеленчання, асфальт відбивав чиїсь кроки. Позаду хтось віддалявся.
Отже, тут щойно був ще хтось! Разом зі мною був ще Хтось! Ще Хтось разом зі мною мовчав і думав! Серед сірого і лілового, серед ночі, коли сіре і лілове зливаються в єдине, ще Хтось думав мої думки. Чи це я думала чиїсь думки серед безлічі сірих і лілових?
Серед миті, що захопила вічність – не-бут-тя. Тож, котрі з них були моїми?
Дзень... Обірвалося. Остання крапля дощу впала.
05.2017
– розпочала цю тишу, поклала її, наче ношу на плечі, чи радше на голову, і вимагала, випробовувала: витримаєш? Тримай!
Простір стався вакуумним, лілово-сірим. Тиша зробилася важчою за повітря, слабшою за тяжіння. Тепер і вона так само впаде.
Остання впала. Та не можна було опускати рук. Занімілі підносила догори, випрошувала: ну дайте, дайте ще! Щоб сірий стався ліловим, щоб мить захопила вічність, щоб можна було пригубити її.
Світло від вуличного ліхтаря, розмите нічною вологою, одухотворене молитвами душ і духів, одурманене переплетами квітково-трав’яних ароматів вливалося в тіло неочікуваним жаром, непомітно входило в п'яти, підіймалося венами з кров’ю і киснем, виром дуріло в сонячному сплетінні, та врешті наскрізь пробивало скроні, пульсувало: дзень... дзень... дзень... Вітру не було, але у тиші з'явилося оте приглушене дзеленчання, що зароджувалося на розі вулиці від підвісного китайського дзвоника.
Дзень... Тепер вже доносилося чітко, пронизувало струмом з глибин тями, чи то тяма доносилася з глибин небуття. Я – небуття, цілковита непізнана свобода.
Коли впала остання – усе змішалося, змінилося і знову стало на свої місця. Не опускаючи рук, досі не могла відвести погляду від вогких долонь, починала відновлювати чуття. І раптом вся стала слухом. Слух розбудив її. Чіткіше, ніж оте дзеленчання, асфальт відбивав чиїсь кроки. Позаду хтось віддалявся.
Отже, тут щойно був ще хтось! Разом зі мною був ще Хтось! Ще Хтось разом зі мною мовчав і думав! Серед сірого і лілового, серед ночі, коли сіре і лілове зливаються в єдине, ще Хтось думав мої думки. Чи це я думала чиїсь думки серед безлічі сірих і лілових?
Серед миті, що захопила вічність – не-бут-тя. Тож, котрі з них були моїми?
Дзень... Обірвалося. Остання крапля дощу впала.
05.2017
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію