Над морем туману вершини укриті снігом
І кам’яного кольору хвилі,
Та я стою на пагорбі та здалеку дивлюся на цю картину.
Пара, хмари, дим – у цьому всьому не гріх було би потонути,
Але справжнім задоволенням стало би це, бо несе ця ковдра не смерть, а тільки легкість,
Відпочинок, відраду душі, якої не вистачає деколи мені;
І спогади проймають мене усього, мов потоки, мов стрічки,
Кожну клітинку перетинає така стрічка, щоби понести кудись;
По шматочках, жовклим листям чи сніжинками, мене розносить по всьому цьому виду –
Я стаю живою частинкою туману та дотикаюся до гір.
Приязно, легко, спокійно та навіть трохи весело. У цьому я знаходжу щось дійсно своє,
Ніби мене зовсім не розвіює, а, навпаки, я стаю собою та повертаюся до рідної колиски,
У лоно скелястої природи, низького туману, блакитного неба, що радує очі, а не гнітить їх,
Неба, на яке приємно дивитися, та хочеться це робити якнайдовше,
Бо самий час завмирає та втрачає своє значіння тут,
Подалі від міської марноти та швидкости;
Я не бачу тут часу і не відчуваю його, бо хвилі туману вічно пливуть незмінно-повільно та торкаються кам’янистого кольору,
Нагадують ту білу крижану верхівку і доповнюють її, коли між ними скеля...
І вид цей зовсім не грубий, не страшний; він пестить і спокійно підкорює.
Немає тут небезпек, окрім самого себе та власного нерозумства. Тут є лише краса та спокій,
Тиша та якась тиха музика, якась гармонія, що торкається струн спогадів і повертає саме людське єство людині,
Повертає людину до себе самої через возз’єднання із природою.