Казка про мавчине кохання

Коли почув ти вперше тихі кроки
Й побачив абрис у зеленім гіллі-
Зеленокосу і зеленооку
Мене, з паруючим туманним зіллям

Чи міг ти знати те, що день ворожий
Тебе, дитя безмісячної ночі
Своїм світанком так ось приворожить
І те,що ранок бачити захочеш?

Коли взяла твою холодну руку
В свої долоні, променем зігріті,
Чи знала я ,що може так розлука
З тобою , цілий день мені боліти?

Із всіх створінь, що ночі найчорніші
Вироджують із хмари- поторочі
Один лиш ти політ над лісом стишив
Щоб глянути мені в зелені очі.

Отож, цілуй , допоки мить ця наша,
І сонце не зірвало чорну тканку.
Для нас така вузенька смужках часу-
В тумані поміж ніччю й сивим ранком,

Або тоді, коли останній подих
Свій вечір віддає пітьмі смолистій,
Де через мить, коли ти лиш приходиш
Я розсипаюсь по зеленім листі .
...
Отак у сутінках ранково- вечорових
(Хто день , хто ніч в розлуці) пізнавали
Кохання смак й незвичний шелест мови.
...
І от здалося їм, що миті мало...
...

Весь вечір прочекала на узліссі,
Й розсипалась між травами до ранку.
А вітер поруч розіклав, пронісшись,
Від чорних крил обпалені останки.