Рознісся крик по місту: «Печеніги!»,
Немовби хвиля вдарила морська
І змила всякі почуття. Надбігли
На місто розпач, гіркота людська.
Забігали, заметушились люди,
Хто кинувся добро своє ховать,
А хто кольчугу одягав на груди
І меч хапав, щоб місто захищать.
Не перший раз, та все одне і теє
І тут уже хоч плач, а хочеш – ріж:
Для когось захист міста – то святеє,
А комусь власні гроші важливіш.
Зі скрипом зачинилися ворота,
На стінах вже поблискують мечі.
Для кожного це вже, немов, робота,
Бо тут не відсидишся на печі.
Сам воєвода на стіну піднявся
Із-під важкої дивиться руки
Туди, де в небо чорний дим здійнявся
За хвилями прадавньої ріки.
Туди, звідкіль вже гул копит донісся
І де, широкий залишивши слід,
До міста дикий шал зі степу нісся,
Несучи на собі мільйони бід.
Ось, вслід за димом пил затьмарив сонце
І уже видно степом темний вал,
Який неначе в полуденнім боці
Степ неймовірно швидко пожирав.
Але на стінах уже всі готові,
Стискають руки впевнено мечі,
Тремтять серця в передчуванні крові
І тиша містом, лише дзвін звучить,
Волає, чи то помочі гукає,
Чи хоче віру у серця вселить.
Його уже ніхто й не дослухає,
Бо вже у кожнім щось своє болить.
У когось справа, що не встиг зробити,
У когось рідні – як же то вони?
Комусь себе схотілось пожаліти,
Вдивляючись у прірву зі стіни..
І очі всіх вдивляються у поле,
А душі всіх у небеса глядять,
До того, хто вершитиме їх долі
І хто спроможний місто врятувать.
Чим закінчився той набіг – не знаю,
Відбились – ні від клятої орди.
Та голос їхніх душ в мені лунає,
Як відгук тої стра́шної біди.