Пристає онук до діда, заходивсь питати:
- А яке ми нині свято будем святкувати?
- Та ж зимового Миколи. – дід відповідає, -
Бо його на Україні усяк поважає.
То ж не Касян, що на небі в панича убрався.
Ще й на нашого Миколу жалітись збирався.
- Кому, діду? – Звісно ж, Богу. Хто ж іще над ними.
Прийшов, кажуть, до Господа з жалобами тими:
- Що ж це, Боже, - Касян каже. – люди виробляють.
Он Миколу і шанують всі, і почитають.
Його ім’ям церкви ставлять, а мене забули.
Велів Господь, щоб янголи Миколу гукнули:
- Скажіть, щоби йшов негайно! Я його чекаю!
Янголи бігцем метнулись: - А його немає!
- Де ж він дівся? – Пішов в море людей рятувати.
- Доведеться нам, Касяне, трохи почекати.
От повернеться Микола, тоді й поговорим.
Нагадав Касян про себе Богу уже скоро.
Той янголів посилає Миколу гукати.
- Нема його, - ті говорять, - пішов рятувати
Людей бідних від пожежі. На землі Микола.
Посилає Бог і втретє виконати волю.
Та і втретє повернулись ні з чим ті на небо.
- Де Микола? – то Касян вже аж виходить з себе.
- Нема його, він кайдани пішов розбивати,
Щоб з турецької неволі козаків звільняти.
Вже аж за четвертим разом Микола з’явився.
В старій свиті, весь в болоті, навіть, не умився.
- Де ти був? – Господь питає. А той йому каже:
- Помагав тягти з болота чумакові мажу.
Повернувся до Касяна Господь: - Оце бачиш!
Ти тут паном одягнувся та по небу скачеш,
Кутки кругом обтираєш. Поглянь на Миколу.
Він на небі спокійненько не всидить ніколи.
Він на землі діло робить, трудиться багато.
Чому ж тоді його людям та й не шанувати?
А тебе, хіба, що люди боятися стануть
Та ніколи шанувати не будуть, Касяне.