Я пам’яті веслом до дна душі дістав –
Замулились думки, як у ставку вода:
З рушницею в човні я батька пригадав –
Вернулася на мить та осінь золота…

Він полюванням жив, немов мисливський пес,
Що навіть уві снах ганяє дичину́,
І точно б запитав, якби оце воскрес:
«Як сталося, що ви проґавили війну?

Як допустили ви, розумні і круті,
Щоб мир, який діди́ відсто́яли колись,
В одну жахливу мить у небуття злетів
Чи, як гнилий гарбуз, на шма́ття розваливсь?

Чим думали оті хапуги-крикуни,
Як волю продали за долари і газ?
Війна – то не Майдан! Так де ж тепер вони?
Із-за кордону вам показують «відмаз»…

Для їхніх діточо́к – «спецназівські полки»
В Монако й на Балі́ (а в когось і в москві).
Вони жирують там. А ваші дітлахи
Під завивання мін ховаються в хліві́.

Кого ж після війни тепер оберете́?
Чи, може, чужаки вам владу приведуть?
Глядіть же! Піде так – державу прос..те́ –
Її сусіди враз на шма́ття розірву́ть!

Не можна, щоб згнило у ямі борговій,
Втопилося в крові́ народу майбуття!
Ми молимо, щоб ви лишилися живі
І мирне знов у вас утве́рдилось життя…».

Не знаю, що б я зміг йому відповісти,
Бо справді є у тім з нас кожного вина.
Батьки наші й діди! Як можете – простіть!
Ми знаємо тепер, яка війні ціна…

Січень 2024 року