Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було тут багато.
Налетять на Україну ордами татари,
Ясир женуть продавати – кого в яничари,
Кого в гребці на каторги чи рабами просто.
Тож, нещасних у Азові тому було вдосталь.
Надумались козаченьки той Азов узяти.
Зібралися усім кошем думати-гадати,
Як би стіни подолати та військо розбити,
Та добра собі набрати й християн звільнити.
Ті, хто бачив оті стіни, що були круг міста,
Головами лиш хитали, сумнівались, звісно.
Бо таку твердиню взяти козаки не зможуть,
Лише дарма товариство під стіни положуть.
Отаман тоді і каже: - Знаєте, що, братці?!
А ми силою не будем оті стіни брати.
Звісно, збройно, але тихо на Азов підемо.
Може, трохи характерством, хитрістю візьмемо.
Поробили вози собі, ружжя поскладали.
А самі чумацький одяг собі повдягали.
Отаман купцем вдягнувся та тоді й махнули.
Коли уже до Азова зовсім близько було,
На вози ті козаченьки бігом полягали,
А «чумаки» хутко в шкури вози повшивали
Та й гайда. За море сонце зібралось сідати,
Коли «чумаки» у місто стали уїжджати.
Поставили вздовж вулиці вози із «товаром».
Коли тут купець турецький найбагатший шпарить.
- Що збираєтесь продати? – «чумаків» питає.
- Дорогий товар – куниці та лисиці маєм.
Соболі ще чорні. – Добре, підождіть до ранку.
Я товар весь заберу ваш опісля сніданку.
- Добре. – «чумаки» на теє. Турки полягали.
І, поки спокійно місто те турецьке спало,
Вилізли з возів «лисиці», «соболі» й «куниці»
Й заходились у ту кріпость і в хати ломиться.
Запалили з усіх боків – місто запалало.
Турки спершу ті пожежі заливати стали.
Та ж козаки палять, ріжуть – вони тоді ходу.
Дременула аж за море бісова порода.
А козакам залишилось і добро, і слава.
Отакі то в козаченьків були славні справи.