ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2024.06.14 23:32
Я кину вудочку
по той бік Всесвіту,
По той бік розуму,
по той бік серця,
По той бік розпачу,
по той бік лиха,
Яке говорить нам
крізь море тихо.

Олександр Сушко
2024.06.14 21:02
У Юрка проблема: геморой! Непростий - прозово- поетичний! Бо дружок у нього - sexsy-boy, Смертний гріх для хлопців - справа звична. Зразу видко - жевжики - рідня, Та й живуть удвох в сміттєвім баці. Хвалять одне одного щодня, Так і мусить бути у

Володимир Каразуб
2024.06.14 20:36
тому що потрібно вірити хоча б у щось.
Читати псалми над головами і зливати розтоплений віск,
Говорити про те, що фігурки — це те, що тобі здалось,
Про тонку павутинчасту форму страхів, які запеклись
На воді.
Неодмінно потрібно вимовляти чиїсь імена

Самослав Желіба
2024.06.14 18:58
ЗОРЯ. ДОБРА БАГАТО В ЦЬОМУ СЛОВІ
Добра багато, а ще більш любові,
Такої що обійме цілий світ,
Мов руки матері й весняний квіт.
            А що лишилося від нього?
Де? Який в нім слід?
Воно ростануло, як ранок,
Як ранок, що обернувсь днем…

Козак Дума
2024.06.14 16:19
Аби людина отримала повну свободу – вона повинна померти…

Іван Потьомкін
2024.06.14 12:16
Це потім про раббі Тарфона йтиме слава,
Що схожий він на піраміду із горіхів:
Торкнись - і покотяться вони ураз.
А йшлось про те, що притьмом добував він
Із священних книг те, що учні просили.
Але це потім. А поки що був він скупердяй.
Раббі Аківа

Світлана Пирогова
2024.06.14 10:10
В мою весну тендітну тихо стукав,
Як краплі-перли юного дощу.
У подумках душі тягнулись руки,
І сонця проникав крізь землю щуп.

В мою весну проходив лабіринти.
Окрилений ти птахом прилітав.
Гігантське небо квітло гіацинтом

Юрій Гундарєв
2024.06.14 09:08
Пописюн


Учора прочитав новий твір Олександра Сушка, який, на жаль, швидко розчинився в інтернеті. Але запам‘яталося ключове слово - пісюн.
Варто наголосити, що погляд Сушка-художника рідко піднімається вище пояса (жона взяла за шкабарняк, задрав хво

Віктор Кучерук
2024.06.14 05:21
Від такого конфузу
Червонію й журюсь, –
Вчора зрадила Муза,
Не з’явившись чомусь.
Не дотримала слова,
Залишила в ганьбі, –
Тільки біль підшлунковий
Відчуваю в собі.

Артур Курдіновський
2024.06.14 01:09
А ти переможеш! Я знаю!
В жахітті розтрощених снів,
Мов птах білосніжний, Ізраїль
В облозі брудних дикунів.

Тобі дуже боляче, гірко...
Історія пише рядки.
Засяє Давидова зірка

Євген Федчук
2024.06.13 19:57
Розходився дід Свирид, весь двір його чує.
Вранці прогулятись в парк чинно чимчикує,
Аж за столиком сидять уже випивохи,
Вже й півлітру розпили, зосталося трохи.
Де вони грошей беруть? Коли устигають?
Чи то ніяких турбот більш в житті не мають?
Тож

Артур Курдіновський
2024.06.13 16:53
Тому, кому нема ще сорока,
Однолітку сказав би я багато!
А я мовчу. Бо краще - написати...
І до паперу тягнеться рука.

Та не потрібні ті чужі зізнання
Тому, кому нема ще сорока,
Коли в словах останнього рядка

Світлана Пирогова
2024.06.13 09:00
Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав

Микола Соболь
2024.06.13 08:18
Під вікном скорушина стрічає жовтневу зорю,
і злітають поспішно з холодних небес зорепади.
Про осінню красу все частіше тепер говорю,
дістаю недописані вірші весною з шухляди.
Саме час їх убрати, прикрасити всі в оксамит,
загорілись дерева у пущі, на

Віктор Кучерук
2024.06.13 04:51
Нарешті тихо в небі... На землі
Димить лише зруйнована споруда
Та іскорки спалахують в золі,
Де, в гурт зібравшись, плачуть мирні люди.
Кружляє попіл і відчутно гар
В розпеченім пожежею повітрі, -
Мов пам'ятник - обвуглений димар
І бита цегла, як

Ярослав Чорногуз
2024.06.13 04:04
Цілує смерть північна зелень гаю...
Невже у Лету канемо от-от?!
Від цих думок всього перевертає,
Осотом клятим заросте город?!

Із України лишиться окраєць,
Все інше божевільний ідіот
Собі навік в полон позабирає,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Самослав Желіба
2024.05.20

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Самослав Желіба (2000) / Поеми

 Вічне світло

(Драматична поема, ще незакінчена)

ПЕРЕДМОВА АВТОРА

Ця невелика драматична поема є вільною інтерпретацію індоєвропейських міфологем з метою вираження деяких моїх гуманістичних ідей. Я поєднав у ній наявні в багатьох наших переказах сюжети про небесну родину, Прометея-бунтівника, прихід холодів до ойкумени, що загрожують існуванню людства та підбурюють його на пошуки нового дому, і боріння Громовержця зі Змієм. Власне, саме звідси походить більшість персонажів: небесний батько (Дзевс, Дієвас, Дьяус) із дружиною-землею (Гея, Прітхіві, Жеміна), Вогонь (Агні), Буря (Перун, Пірва, Перкунас, Індра) та, звісно ж, Зоря (Еос, Аврора, Ушас, Аушріне тощо). Образ Їми взятий, переважно, із індоіранських легенд про першолюдину (Яма) та царя-боговидця (Їма), але й значно перероблений мною в більш сучасних віяннях.
Як уже зрозуміло, сама поема не претендує на історичну міфологічну достеменність; це – лише плід моєї уяви в її поєднанні з міфом, що зустрічається також і в кількох моїх віршах. Але мета та головна ідея поеми, здається, також цілком зрозумілі читачу. Я би хотів значно розширити, ускладнити та психологізувати її текст у майбутньому, щоби всі спонтанні сюжетні переходи були роз’яснені, а ланцюжок думки став більш чітким, та це є справою лише імовірного майбутнього.
Щодо зв’язку твору із сьогоденною нашою кривавою війною, то він, звісно, є. Але його не варто перебільшувати. Значною мірою мене надихнув на створення цієї поеми біблійний сюжет із руйнуванням Содому та готовністю бога помилувати місто заради невеликої кількости праведників, яких там не знайшлося. Отже, мої погляди більш ніж дискусійні. Вони – особистісні й по-людському емоційні, що дає їм змогу пізніше і змінитися на кардинально протилежні чи заперечуватися іншими людьми як нікчемним.

С. Желіба

Дійові особи:
Зоря, богиня світанку
Небо, батько богів
Земля, мати богів
Буря, громовержець
Служка Зорина
Вогонь
Ворон (без слів), дух війни
Їма, людський воєначальник
Хор дівчат-німф, божества, людські воїни

ФАБУЛА

Батько-Небо, обурений святотатством людського роду, наказує випустити давнього Змія, який проковтнув сонце та прирік усе живе на смерть. Зоря виступає проти такого рішення, наражається на гнів батька і втрачає свій чарівний ліхтар. Зоря із Землею, своєю матір’ю, викрадають для людей нове джерело тепла та світла, та ненадовго. Зранена та принижена дівчина починає сумніватися у правильності своїх переконань, але після розмови з Їмою жертвує собою, подарувавши деяким тваринам власне світло та породивши на небі непідвладні Небу теплі спалахи – північне сяйво. Суцільна темрява та холод стають неможливими. Небо розкаюється та наказує Бурі знову звільнити сонце.

І

Ніч посеред поля, та зірок на небі мало, видніються лише найяскравіші сузір’я та Північна зірка. З правого боку сцени виходить Зоря, босонога юна дівчина у пурпуровій сукні. Простоволоса. У правиці тримає палицю, на кінці якої згаслий ліхтар. Озирає простір. Потім виходить на авансцену.

ЗОРЯ

Пітьма і ніч, і холод без життя
У цім безбарвнім краю нині править,
І що у світі, крім зірок ось цих
Та Місяця сіяння, є – поснуло.
Що – ніч? Вона лиш тихий океан,
З якого вийшло все у час без часу,
Лишень на мить одну вона бере
Ізнову свою владу над землею.
Та щойно цей ліхтар в моїй руці
Тендітним вогником заграє в ночі,
Вона відступить миттю в далечінь,
На захід, і життя воскресне знову.
А по мені прийде жаданий день,
Засяє сонце в небесах і Небо,
Мій батько, батько всіх живих створінь,
Творець Землі, своєї половини,
Відпустить птаха радости сюди,
Аби усе живе пісень співало.

ХОР

Богине світанку,
Чарівная весно,
Засяй небеса,
Воскреси цілий світ!
Життя починаєш
І дбаєш про нього,
Поставив Отець
Царювати тебе.
Священний ліхтар твій –
Це ознака влади,
І разом – це дар,
Тож достойною будь:
Пильнуй свою справу,
Аби благоденство
Тривало вовік,
Щоби Батько хвалив.

ЗОРЯ
(до хору)

Хоч це і дарунок – ви скажете, друзі,
Хоч скажете, що я цариця,
Та тільки заслужено я владарюю,
Лише за чесноти найвищі
Мені цей дарунок від батька навіки!

ХОР

Ми знаємо, люба, та ти не забудься!

ЗОРЯ
(до хору. Радісно)

Як можна мені забуватись?

Ліхтар займається ніжним пурпуровим світлом, у якому тане Зоря, так, що від неї видко лише добру посмішку та деякі жіночі обриси. Правий бік сцени усе більше піддається світлу ліхтаря, після чого небо все світлішає та світлішає – зачинається новий день.
До Зорі підбігає з правого боку Служка, така ж юна, та її волосся заплетене у косу, вона взута й одяг на ній більш офіційний.

СЛУЖКА

Богине, я тебе шукаю всюд,
Скоріш іди на збори щонайвищі.
Велів отець небесний всіх зізвать,
Послав мене та Ганімеда, й інших,
Сьогодні слово мовить отче він,
Напевне, доленосне.

ЗОРЯ

Що ж відбулось?
Тремтиш уся та втратила свій вид.
Отець давно не кликав на зібрання,
Адже йому закон цікавий лиш
Правічних сфер незримих і супокій –
Байдужий він до всього, крім того.
І навіть суперечки між ріднею
Та ця війна між люде на землі
Його минали.

СЛУЖКА

Ох! не знаю, мила.
Я бачила одне: йому орел
Шепнув на вухо щось, як повернувся
З тривалих мандрувань. Він помовчав,
Неначе у глибоких думах, трохи,
А потім вдарив кулаком о стіл,
Повстав з лицем суворим і рішучим
(Страшенний був у ту жахливу мить),
Він мовив так: «Нехай же діти мої
Та жінка завітають до небес!
Нехай усі поважать на цей заклик,
Бо їх позвав Творець і батько вперше
За довгі роки. Та й хутчіш!» І дав
Наказ усім служницям і всім джурам
Шукати по усюдах божества –
Од малого до старшого на раду –
Ось так я полетіла за всіма
Із жахом на устах своїх, Зорице.

ЗОРЯ

То, значить, невідкладне і важке
Щось думать будемо напоспіх разом,
Інакше би розумний наш Отець
Упорався й без нашої поради.

ХОР

Чи не боїшся ти того, що вам
Обговорити буде треба?

ЗОРЯ

Друзі!
Боятись будемо пізніше ми,
А зараз маєм слухатись наказу.
Ходім хутчіш!

СЛУЖКА

Поглянь! Он Буря…

ЗОРЯ

Де?

З лівого боку сцени входить Буря, мужній воїн літнього віку. Він одягнений у шкіряні обладунки без шолома, за спиною сагайдак і лук. На правій руці його спокійно сидить Ворон.

БУРЯ

Вітаю, діви! Чи здорові?

ДІВЧАТА
(разом)

Звісно!

ЗОРЯ

Та що ти робиш, громовержче, тут,
У цім спокійнім краю?

СЛУЖКА

Ворон чорний!

ЗОРЯ

А й справді. Нащо ти війну та дощ
Сюди несеш, до цих земель прекрасних?!

БУРЯ

Лиш бурю я приніс од себе. Бог,
Хоч він і грізний, – тільки лик природи,
Тому і Ворон цей не бог, а дух:
Він є людське творіння, і свободу
Йому від божих примх Отець надав.
А що разом... то просто стежка спільна;
Земне – турботи для людей одних.

ЗОРЯ

Та боги теж...

БУРЯ

Та боги не вбивають
Своїх братів ані сестер в кінець.

СЛУЖКА

Нам треба, Буре, йти: Отець чекає –
Чи чув уже ти тую новину?

БУРЯ

Я чув,
(його погляд мутнішає)
і знаю для зібрання привід.

ЗОРЯ
(помітивши сум у очах Бурі, чуйно)

Відкрий-но нам своє знання, прошу!

Буря випускає Ворона у правий бік сцени, сам виходить на авансцену.

БУРЯ

Ти пам’ятаєш день, коли жахливий
І лютий Змій пожер небес вогонь,
І морок затуманив цілий Всесвіт.
Тоді боги та люде, як один,
Пізнали миттю ненадійність щастя,
Та думали про те, що рай помер,
В якому всі ми жили безтурботно,
Наповнюючи животи та хіть
Свою тамуючи всечасно дику.
Який був сум тоді, який був страх
За те, що має закінчиться радість.
(дістає з-за спини лук)
Але мені Отець подав цей лук
І мовив: «Захистити маєш суще;
Візьми громи та гнів усіх вітрів
Ставай до бою із тим злом потворним,
Звільни світило для людей, богів,
Для всіх живих істот, що я сотворив,
Адже кінець для нас ще не прийшов,
А враженого Змія полонити
У темряві ти маєш поблиз гір
До певного часу, поки розважу».
Так сталося і я побив Змію
Та зачинив на самім краю світу.
Тоді ми дбали про життя усіх,
Боролися за благо всезагальне,
Аж ось, межи врятованих істот
Знайшлася недостойна дару того:
Подоба наша це, дитя богів –
Людина, що порушила закони!
Не має більше моці наш Отець
Терпіти людську ницість жалюгідну,
З тих самих пір, коли одних в крові
Втопили інші в стінах міста віри!
(у голосі чується сум)
І я іду тепер на збір, де нам
Повідають про долю віроломних,
Яких любили ми до хвиль оцих.

ЗОРЯ
(про себе)

Люблю і досі їх…

СЛУЖКА

В дорогу, друзі!

(Усі троє йдуть у правий бік сцени)

ХОР

Діво славна, станеш супроти Батька?
Любиш рід людський осоружний щиро,
Як тобі прийдеться жалітись потім,
Бідна красуне!
Ти, що сяєш зранку, провістиш ночі,
Берегине грішних людей, прокинься!
Більше їх не можна прощати, Зоре,
Згинуть нарешті!
Небо кару лютим несе жорстоку,
Ти ж повстала, воля твоя даремна,
І любов твоя недоречна зараз,
Як же ти можеш?!
Горе, горе! скоро нещастя прийде,
Голову твою чарівну покриє
Чорний попіл гніву Отця пекельний,
Людства зречися!

Кілька митей порожньої тиші. З лівого боку сцени виходять Їма – чоловік середніх літ – і гурт воїнів. Вони всі одягнені у шкіряні обладунки без шоломів. Гурт несе на сокирах зраненого товариша. У Їми сокира мідна, у всіх інших – кам’яні.
Поранений на сокирах видає болісний зойк.

ПОРАНЕНИЙ ВОЇН

Ах! Браття, вже кінець прийшов мені.
Полиште!

ДРУГИЙ ВОЇН

Їмо! Він помре. Притулку
Чи ліків нам для нього не знайти!

(Кладуть його на сокирах на землю)

ПОРАНЕНИЙ ВОЇН

Пусте! Життя людське коротке зовсім,
Блаженний той, хто клав його в бою
Чи помирав од ран вже після січі,
Якщо він захищав богів і дім.

ЇМА

Твої слова не за роками мудрі,
Та й гідний провід має бути теж.
Героїв ми вчорашніх не забудем,
Коли сьогодні сонце зійде знов -
Така у нас людська природа, друже,
Що нас із божеством ріднить лише.
Іди у світ незнаний, ми подбаєм
Про прах геройський твій... Прощай!

ПОРАНЕНИЙ ВОЇН
(легко усміхається)

На мить!

(Помирає)

Усі схиляються над тілом товариша. Хвилина мовчання.

ЇМА

Тож поховаймо тут, в землі чужинців,
А на дощечці пам’ятній нехай
Слова про мертвого говорять гордо.

ХОР

Помер, але лишився для століть,
Як найгідніший син свойого краю,
І навіть через тисячі епох
Нащадки діл твоїх знайдуться певне.

ЇМА

Брати! нехай душа звитяжна ця
Собі знайде у сонмі предків спокій;
Нехай вона за нами нагляда
Із того світу пильно. Ми тепера
Одні завіти божі бережем,
Допоки до країв незнаних підем
Достойними дітьми своїх отців!

ВОЇНИ

Нехай!

ЇМА

Помер наш друг, але не вбити
Все те, що він так ревно захищав.
Ми відійшли, зруйновані святині,
Та людяність, закон, любов і честь
Згасити остаточно неможливо!
Вони воскреснуть завтра на зорі,
Як новий день, із нашими синами.
Хто бачив і коли кінець богів?
Так само слово їхнє в Усесвіті,
Що ними створений, живе завжди.
А ми, як ті, що за богами перші,
Даємо світлу поміч: у серця,
Що так відпали дурно від закону
Несем вогонь. Та як уже війна,
Коли не можна з дурнем розмовляти,
Тоді ми як захисники у бій
Без сумніву ідем, хоча і знаєм,
Що і без нас добро у решті решт
Здобуде перемогу остаточну –
Ми здатні лиш наблизити її.
І чи не гідна доля це для людства?
Для нас, хто після бога зразу йде?

(Завіса)

ІІ

Просторий зал на вершині гори серед хмар. Посередині далі стоїть простий дерев’яний трон Батька-неба. Боги по обидва боки трону вже зібралися. Одразу по лівий бік од нього стоїть Земля. По правий бік спершу порожнє місце – його ніхто не займає. Це місце Зорі. Вона хутко підбігає до трону та займає своє місце. У її правиці палиця із ліхтарем на кінці. Потім поважно входить і Небо та сідає на трон. Божества стають довкола нього з обох боків півмісяцем.

НЕБО

Дружино, діти! вам привіт сердечний!

БОГИ

Вітаєм, батьку!

НЕБО

Ні з чим тут вітать.
Зібрав я вас сьогодні всіх нашвидку,
Щоб новину повідати сумну:
Межи людей небачена донині
Іде війна, що наш величний храм
Учора так безжально зруйнувала.
Свята твердиня впала, а народ –
Жінки та діти, всі жреці – забиті!

Боги вражені.

ХОР

Невже в людській істоті більш нема
Людського, щоб таке робити, Батьку?
Твої слова – мов ніж у серце нам;
Як так? Ми їх створили, їм надали
Свою подобу й свої почуття,
Свої закони – лиш би в щасті жили!


(Виступає Вогонь)

ВОГОНЬ

Великий злочин, непростимий гріх!
Вели скарати мором чи грозою,
Поля палити повели мені.
Коли відчують міць природи грізну,
То зразу стихнуть їхні всі бійки,
Згадають швидко про богів небесних,
Про їхній суд і кари, і в страху,
Мов ті ягнята, побіжать чимдужче
На попелищі зводить новий храм.
Хоч захисник я, та лютую нині!

ЗОРЯ

Мій брате схаменись! Вони...

ВОГОНЬ
(Роздратовано)

Людці!

ЗОРЯ

Як смієш ти людей, нащадків наших,
Творіння наше зневажати так?
Ти в них себе принижуєш, мій брате!

ВОГОНЬ

А ти як смієш прирівнять мене...

НЕБО

Мовчіть обидва! Я тут головую:
За мною перше слово між богів,
За мною і останнє завжди буде –
Такий закон відколи світ стоїть –
І хоч ми звикли все обговорити,
Я не дозволю власний дім ганить
Ось цим нікчемним суперечкам вашим!

ОБИДВА

Пробач нас, батьку милий.

НЕБО

Та пусте.
У вас обох є рація, рідненькі:
В людині кров і праця божества,
Але від того тільки їх провина
В моїх очах ще тяжчає така;
Вони не гідні більше буть під сонцем,
І я позбавлю сонця їх тепер.
Нехай загинуть всі без їжі й світла,
(Земля мовчки дивується на Небо)
Нехай померзнуть на своїй землі,
А на могилах їхніх ми посієм,
Можливо, нові паростки життя.

ЗОРЯ
(Викрикує)

Це вбивство, тату! І не можна зовсім
Одних людей на других замінить
В таких речах...

НЕБО

Я сам скажу, що можна –
Законодавець я на світі цім!
(до Бурі)
Тож слухай, Буре, мій наказ суворий:
Негайно сили всі збирай свої
Та йди до гір на самім краю світу,
Щоб випустити Змія. Він нехай
Вогонь небесний проковтне ізнову,
Як вже було колись...

ЗОРЯ

О ні!

НЕБО
(до Зорі)

Мовчи!
(до Бурі)
І не чіпати цю страшну тварюку,
Допоки смертне не погине все,
А тільки потім знов до мене прийдеш
І відзвітуєш про стан справ!

ЗОРЯ

Не дам!
Я не дозволю в примсі цій миттєвій
Увесь людський занапастити рід!
Якщо дозволиш Змію з’їсти сонце
Я все одно крайнебо запалю.
Мій батьку припини, спинися, прошу!
Ти пожалкуєш про наказ цей ще.

ХОР

Противитись особленню Закону?!
То небувала смілість; а отцю –
Це, певно, те, чого не має бути...

ЗОРЯ

Нехай він вигадав закон такий,
Але таких порядків буть не має!
Не справедливість це, а просто гнів!

НЕБО

Ах ти! Погрожуєш давать надію
Людському роду своїм ліхтарем!
Надумала зневажити порядок!
Віддай мені ліхтар!

ЗОРЯ

Не дам! Не дам!

НЕБО
(до Бурі)

Візьми ту цяцьку у дитини!

БУРЯ

Батьку!
Це твій донці дарунок і мені
Його забрати не годиться зовсім.

НЕБО
(обурено)

Які порядники у нас пішли!
То сам я відберу й зламаю зразу!

Небо відбирає у Зорі ліхтар і ламає його. Уся сцена на мить займається червоним світлом світанку. Зоря падає на коліна та плаче, закривши обличчя долонями. До неї підбігає Земля й обіймає. Буря явно невдоволений, але не втручається. Вогонь відводить очі, щоби не бачити цієї картини. Потім світло згасає і на сцені вже немає нікого.
Тепер це – палац посеред нічних хмар. На лівому боці сцени на великому камені стоїть маленька скринька, з якої пробиваються ледь помітні вогники. З правого боку виходять Земля та Зоря.

ЗЕМЛЯ

Ось, доню, зал, де бережуть вогонь
На випадок, якщо якимось чином
Не вдасться Бурі сонце повернуть;
З тих самих пір тут скриня, як уперше
Замислились ми про кінець буття.
Вже так багато років промайнуло...
Та й сумнівалася, що час прийде
Звернутися до скрині. І ще більше -
Що це для людства, а не для богів.
Ба видко, чоловік накоїв дурість,
Хоч і його можливо зрозуміть.

ЗОРЯ

Спасибі, нене, за помогу слушну.
Без тебе б я не відшукала цю
Чарівну скриню вчасно!

ЗЕМЛЯ

Будь щаслива!
Вже третій день як в темряві наш світ.
Якщо дістати зараз, то устигнем
Його зігріти до великих бід.

Зоря наближається до скрині. З лівого боку виходить Вогонь. Земля підбігає до доньки та бере її за руку, заступаючи перед Вогнем.

ВОГОНЬ

Я припускав, що прийдеш ти сестрице,
Та досі не надумав як вчиню,
Якщо таки наважишся повстати
Супроти волі батька та мого
Ще нещодавнього бажання.

ЗОРЯ

Брате!

ЗЕМЛЯ

Хіба ти не пішов до Бурі, щоб
Допомагати пильнувати Змія?

ВОГОНЬ

Ще ні. Він і без мене все владна.

ЗОРЯ

Невже погубиш наше діло, Вогне?
Прошу: не стій на нашому шляху.
Невже...

ЗЕМЛЯ

Стривай-но, Зоре, ти не чула?
Здається, вже вогонь гарячий цей
Не впевнений в своєму гніві.

ВОГОНЬ

Нене,
Ти бачиш завжди все поперед всіх.
Уже не так лютую – правду кажеш.
Хотів я тільки покарать. Хоча...
Хто знає, як далеко я б роздмухав
Свої пекельні ватра день тому?
Я бачу світ таким порожнім, темним,
Не видно люду та квіток тепер.
Моєї люті досі вистачає,
Та цих руїн багато і мені.
Хто знав, до чого все дійшло би, нене?
Лиш ви удвох побачити змогли.

ЗОРЯ

Тож ти на сповідь, не на гріх?

ВОГОНЬ

На сповідь.
Але не все рішив для себе я:
Наказ жахливий, визнаю. Одначе...

ЗОРЯ

Піти супроти волі батька...

ВОГОНЬ

Так.
Я вражений був ще коли наш батько
Зламав ліхтарик твій. Уперше він
Розважливість утратив за століття.
І я міркую: чи святі боги?
Чи завжди бачать все? чи знають певно?
Але...

Зоря підходить до Вогню та дивиться йому в засоромлене обличчя.

Ти мала рацію тоді:
Людина – це подоба божа, отже
Усе людське у бозі також є,
І в першу чергу – людяність, сестрице.
До Бурі я піду, щоб тут не буть.

(Вогонь іде)

ХОР

Інколи зміни
приходять учасно,
богине світанку:
Вчора ще ворогом був
нині ж – надійний твій друг.

Певне, з тобою
щаслива зориця
на справу хорошу,
Тож і відвела вогонь,
що погубити все міг.

Мужньою будеш
віднині ще більше,
тендітная діво,
Зверши добро до кінця:
люду надію неси.

Зоря якусь мить дивиться услід Вогню. Потім підходить до каменю та бере скриню. Вони із Землею йдуть.

(Завіса)

ІІІ

Посеред неглибокої печери сидить Зоря та стискається від холоду. Її сукня обідрана. Перед нею горить багаття. Її погляд задумливий. Входить Служка з клунею за спиною та дровами в руках. Кладе дрова недалеко від вогню та сідає поруч із Зорею, обіймає її. Одяг Служки все такий же охайний, як і раніше.

СЛУЖКА
(чуйно)

Чи ти здорова, Зоре? чи хворієш?
Скажи: що в тебе на душі тепер?
Тепла тобі достатньо чи підкинуть
Побільше дров у вогнище твоє?

ЗОРЯ
(у її голосі сум)

Спасибі, подруго, за внесок добрий,
Лиш ти зі мною розмовляєш тут,
Лиш ти приходиш самоту розвіять.
Всі інші відцуралися мене.
Тож як на серці моїм бути може?
Я думала, як краще буде всім,
А зрештою сиджу сама в печері
На тій землі, що людям віддана.
Ми з матір’ю змогли один лиш спалах,
Хоча й гарячий, дати для людей.
Аж раптом згасло, ніби і не було,
Бо батько був могутніший за нас.
Як розлютився він коли побачив!
Ні матері, ані сльозам моїм
Не удалось допомогти в негоді.
Я вигнана та скинута сюди,
А неня де, я навіть не дізнаюсь.

СЛУЖКА

Не говори же більше слів лихих,
Ніж виправдала Доля ненависна,
Бо я таки дізналась, де Отець
Твою подів матусю. Він сердешну
За вік її та й трохи пощадив:
Вона в покоях особистих нудить,
Під ключ зачинена на самоті.
А інші – ти не думай! – ті сумують,
Що ти тепер живеш межи людей,
Що так з тобою обійшовся Батько.
Вони підтримують тебе всяк час,
Мені допомагають непомітно
Тебе навідувати та дари
Передають тобі на допомогу.
Ось дрова від Вогню,
(лізе у клуню та дістає рукавички та хутряну шапку)
від Бурі ось
Тобі для тіла одяг потепліше,
А ось від мене найсвіжіший хліб
(Дістає з клуні плаский коржик).
Ти не подумай, що тебе забули,
І Батько ніби для науки це,
А не навічно все зробив, Зорице.

ЗОРЯ

Та хай там буде те, що буде. Я
Байдужа навіть трохи стала, люба,
Чи буде завтра день, чи ні. Нехай...

СЛУЖКА

Як шкода, Зоре, що така повисла
Над твоїм серденьком туга. Колись
Була ти серед нас найвеселіша,
І ти сіяла радістю колись.
Як підточила Доля ця скорботна
Твою красу чарівну, і твій спів;
Ти так змарніла, розгубила радість.
Невже найкращим з нас дарує жаль
Закон одвічний світу за страждання?

ЗОРЯ
(знехотя)

Нехай...

СЛУЖКА

Мені рушати час уже.
Бо як розкриє Батько хитрість нашу –
Мені не вдасться більш сюди прийти.
Я повернуся з дровами й харчами.

Служка міцно притискає Зорю, встає та йде з печери. Починається хуртовина, чути вряди-годи посвистування вітру.

ЗОРЯ

Ну ось і хуртовина. Вітер й сніг –
Для них одних не треба світла зовсім.
Погине світ, а далі – лиш пітьма,
Пітьма та холод, вітер і пустеля,
Нічого не лишиться, крім богів,
Окрім бездушного каміння й пустки.
І я ховаюсь від негоди тут,
В людському краю, на землі, що люба;
Між смертними помру на самоті,
Неначе сутінок останній людства,
А не зоря привітливого дня.
І ось, до чого все звернулось, нене:
З тобою ми в полоні мрій своїх,
Яким утілитися бог завадив;
Подолані, зневаженії ми,
А людство і надалі помирає.
І я міркую тут, в своїй тюрмі:
Чи варте все було, що ми робили?
Чи, може, розумніший був Отець?
Можливо, заколот наш був шляхетний
Лише для нас, матусю, а добро
Насправді по той бік стояло завжди?
Та ми таки за своє полягли,
Із переможеними нам судилось
Від переможців погибати рук.
Та й інше; те, що нині лиш помітне:
Увесь наш блиск і наша вся краса,
Усі багатства, влада та свобода –
Усе зів’яло за один момент,
Ми – зрадниці, вигнанки, полонянки! –
Такими нас запам’ятають всі,
Нехай і хтось зажурений сьогодні.
Тож я питаю знов і знов себе:
Чи варте все того? Чи ми за правду,
Чи тільки за юродство полягли?

До печери, непомітно для Зорі, входить Їма. На ньому хутряна накидка. Він дивиться мить, знімає з себе накидку, підходить з-за спини до Зорі й кладе їй плечі. Та злякано підстрибує й обертається, але Їма притримує накидку у повітрі та знову лагідно одягає її на плечі богині.

ЇМА

Пусти погрітись до вогню, дитино.

ЗОРЯ

Сідай і грійся тут. Вогонь для всіх.
(Їма сідає навпроти й тягне долоні до багаття)
Але твоя накидка…

ЇМА

Одягнися.
Ніжніша ти та слабша, тож нехай,
Вона тобі залишиться й на потім.
У цей жахливий час ми всі гуртом,
І слабшим сильний помагати має.

ЗОРЯ

Я дякую тобі за дар!

ЇМА

Пусте!

(Якусь мить вони сидять мовчки)

А ти, як бачу, не тутешня квітка?

ЗОРЯ

Ти маєш рацію: не звідси я,
З країв далеких дуже.

ЇМА
(задумливо)

А й даремно!
З країв далеких у такі часи...
Негодою тебе стрічаєм, діво, –
Це зовсім недостойно нас, повір.
Моя країна квітне та радіє,
Коли весна приходить; восени
Її вінчає золотий віночок,
Узимку ми спокійно п’єм вино,
А влітку – праця на землі багатій.
Та ще таких не було холодів!
Їй-богу, скільки пам’ятаю себе.
Я бачив Змія з батькових казок,
Він сонце проковтнув, мов ту хлібину,
Коли ми табором стояли тут,
Настала тиша й темрява спустилась.
Від жаху лиш вогонь зберіг усіх.
Подумавши хвилину, наказав я
Своїм бійцям усе гілля збирать
І берегти вогонь життя ціною,
А сам пішов на пошуки людей,
Аби їх теж до укриття привести.
Вже я чимало врятувати зміг
За кілька днів пітьми та холоднечі,
(пауза)
Багато нашукав я і мерців,
Поки знайшов тебе у цій печері.
А тобі пощастило: ти вогонь
Сама зуміла зберегти, укрившись;
Це і мені нагода відпочить
І трошечки собі зігріти руки.
(пауза)
Без сумніву, карають небеса
Увесь наш рід людський за святотатство:
Спалили місто варвари святе,
А ми їх зупинити не зуміли,
Лиш на коротку хвилю із тих пір
Зайнялось небо й трошечки погріло.
Можливо, це кінець для нас усіх,
Такого досі не бувало, госте.
Не знаю звідки ти, та, певно й там
Щодня здіймалось сонце з океану.
Чи ти б хотіла до людей піти?
Ходім зі мною, як зігріюсь, діво.
Ми нагодуєм і води дамо.
Нам всім потрібно поєднатись нині.

ЗОРЯ
(трохи помовчавши)

Нема потреби йти мені кудись,
Тут є, що їсти, є, що пити, друже,
Нехай запасів на мене одну.
Та зичливість твоя мене вражає:
Ти у голодний час шукаєш рот,
Що із тобою їжу розподілить.

ЇМА

Людина я, в мені лише людське,
Та я пишаюся, що я – подоба
Творців небесних, мудрих вчителів,
Які так само сповідають світло.
Не розум нас єднає, та серця.

ЗОРЯ
(вражено)

Ти правду кажеш. Я в тім сумнівалась,
Та бачу нині: рація твоя,
І хто подумати посмів би, друже,
Що у людині світло більш тривке,
Ніж у богів, що здатні все згубити?
Нехай людина може нагрішить,
І навіть вбити інколи спроможна,
Але вона ніколи ще – о ні! –
Не погасила людськости назовсім!
Заради двох чи трьох, чи десяти
Стояти має світ найкращих мужів,
Адже вони ту іскорку малу
В багаття ціле розпалити можуть.

ЇМА

Я вражений твоїм чудним словам,
Бо ті слова, їй-богу, богохульні,
Але у них закрився добрий сенс.

ЗОРЯ

Я маю відійти.

(Скидає накидку)

ЇМА

В таку негоду?!
Залишся! може, вітер стихне ще!

ЗОРЯ

Ні! Ні! Я маю справи невідкладні!

Їма вражений, але Зоря вибігає з печери так швидко, що він не встигає нічого зробити. Він стоїть трохи, потім знову сідає до вогню грітися. Входить Служка та частина Хору, у когось із них в руках дрова, у когось харчі та речі.

СЛУЖКА

А де? Ти хто? І де Зоря поділась?
Лишила нещодавно тут її.
Ти що зробив з богинею, людино?!

ХОР

Куди? Куди поділась?

ЇМА
(встає та клякне)

Я? Та я...

СЛУЖКА

Зоря поділася куди?!

ДІВЧИНА З ХОРУ

Стривай-но.
Давай подумаєм тверезо мить.
Не міг би він Зорі нашкодить якось,
Адже людина він.

ІНШІ ДІВЧАТА З ХОРУ

Це слушно, так!

ДІВЧИНА З ХОРУ

Вона – богиня непідвладна смерті.

СЛУЖКА

Напевне... та куди ж вона?.. Сама?
А цей звідкіля взявся в цій печері?
Чому він тут без нашої Зорі?

ЇМА
(перебираючи слова)

Та що ж?.. Та дівчина – небесна діва?

ХОР
(до Служки)

Невже? Так обмарніла вже вона?
(до Їми)
Ти під лахміттям не впізнав богині?

ЇМА

О ні! Клянуся! Диво!

СЛУЖКА

Де вона?

ЇМА

З печери щойно зо всіх ніг побігла.
Ми трохи розмовляли про людське.

ХОР

Скоріш! Скоріш! Вона у небезпеці!

Служка хапається за груди. Дівчата з Хору тягнуть її за собою геть, покидавши всі речі напризволяще.

(Завіса)

Знову той самий зал із троном. Батько-небо ходить неспокійно з боку в бік.

НЕБО

Напевно, я таки перегнівив.
Не тільки людство, а й дружину й доню
Піддав тортурам навісним разом
У запалі миттєвому й сліпому.
Чи правда за плечима, а чи ні?
Якщо то правда, то звідкіля горе?
Донька завжди добро творила всім,
А жінка... то порадниця найперша.
Я так свавільно учинив тоді,
Що і не знаю, як спочити нині.
Дружину відпущу я, та й хутчіш!
А доню... доня хай ще день посидить.
Навчиться розуму разом з добром.

На обрії спалахують небесні вогні – полярне сяйво, – що перетворюють пітьму на сутінки, а залу заповнюють світляки.

А це ще що таке? Та й диво дивне:
Не кориться мені! Як так? Невже?

(Вбігає Буря)

БУРЯ

Владико! Я... та ми!.. та я!
(Важко дихає й не може вимовити і слова розбірливо)

НЕБО

Спокійно!
Спокійно, сину, що таке, скажи?

БУРЯ
(захекано)

Зоря! Зоря! Вона све... серце...

НЕБО

Буре!

Буря падає на коліна чи-то в знемозі, чи-то від горя.

БУРЯ

Зоря померла, батьку, назавжди!

Мить враженого мовчання. Небо падає на свій трон і закриває очі рукою.

Вона на горі серце з грудь..

НЕБО

Що кажеш?!
Що кажеш?!

БУРЯ

Вирвала з грудей своїх!
Я поспішав, старався зупинити,
Та марні крики всі мої були,
Та марно все! Упала! А те серце
На тисячі уламків розбилось.
І з тої чари всі вогні на небі,
І з неї світло у тварин своє!

(Вбігає Служка з половиною Хору)

СЛУЖКА

Татусю, зникла! Я її в печері
Навідувала попри твій наказ.
Тепер прийшла – немає вже і сліду,
Шукали ми, та не знайшли ніде,
Аж тут все небо загорілось разом,
І тане сніг, і крига потекла…

(Зупиняється, бо починає розуміти)

Мовчання. Небо береться за голову й так сидить, а Служка падає без тями на руки Хору, її виносять і з хору лишається лише одна дівчина.

ДІВЧИНА З ХОРУ

Пізно покаявся, боже.
Поки ти нищив людей
Втратив усе найдорожче,
Що тільки мав у житті.

Де твоя сила поділась?
Чом не повернеш дочку?
Певно, убити всіх легше,
Ніж одного воскресить.

Вигадав ти нам закони –
Сам же від них постраждав;
Серце чутливе роздмухав –
Зникло воно в одну мить.

Мудрим вважався іздавна,
Тільки чому – розкажи! –
Відгуку власного діла
Ти передбачить не зміг?

Чом ти впритул відмовлявся
Бачить рішучість доньки?
То хіба мудрість велика –
Знати, що молодь палка?

Вона йде за рештою. Небо важко встає з трону

НЕБО

Моя... ніколи більш не зійде знову...
А як дружині розповім своїй?
Я ладний був губити людство ціле,
Але Зорю... О ні! Що наробив?!
Вона була достойна всього світу
І навіть більшого була завжди
Для мене... Мене, що її сердешну
Ось так раптово погубив тепер!
(пауза, простягає руку, на яку сідає світляк, обертається до небесних вогнів)
Та ні! Вона жива! Точніше – подвиг,
Який вона здійснила для життя!
Поглянь! Які вогні! Вони навічно.
Вони переживуть і нас обох,
Бо це – сіяння серця чарівного,
Що було світлим, добрим і палким.
Воно одне усіх перемагає,
Воно одне розчулить до сльози.
Немає зла в його основі зовсім,
Воно найкраще із моїх творінь.
Адже немає у моїм творінні
Такого зла, щоб назавжди було,
А світло є! Воно сіяє нині,
Воно для всіх і в кожному воно!
Те серце розлучилося із тілом,
Аби для всіх, і навіть для мене.
Хіба це дурість? Ні! Я не посмію
Сказать огуди на таке добро!
І це добро воно мудріше буде
За сотню мудреців і за творця.
Як так, що серце моє лютувало,
Та в мить смирилося воно добром?
То сила вічна, старша за найстарших,
У ній закон, закон благий для всіх.
Не сила це, та покаяння щире,
І я покаявся в гріхах своїх!
(до Бурі)
Мій сину! не барися з цим наказом:
Звільни світило віковічне знов,
Нехай радіють всі йому віднову,
Нехай воно зігріє все живе,
Бо я порозумнішав! Бачу світло,
Що не могло за ницих засіять!

(Завіса)




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2024-05-23 16:33:58
Переглядів сторінки твору 56
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (3.611 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.611 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.766
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Композиції для сцени
Автор востаннє на сайті 2024.06.15 00:42
Автор у цю хвилину відсутній