ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Каразуб
2024.06.24 21:08
В кімнаті оцій чорно-білі примари. Знову
Ти сидиш у профіль, фрази пливуть шрифтом.
Спокій знайомого голосу і музики витікають із грамофону.
Край неба у твоїй кімнаті і яблуні за вікном

І тому я кажу не чудернацькі, ні не дивні, вслухайся,
В оці н

Олександр Сушко
2024.06.24 19:52
Я правду накришу вам дрібно-дрібно,
Солодку казку у дугу зігну...
Без ніжності і вірність непотрібна,
Дзявкоче муж щоденно на жону.

Дружину чоловіченько замучив
І їсть її, немов з грибами плов.
Любов, як відьма - злюща і кусюча,

Іван Низовий
2024.06.24 13:51
Виріс я у селі на Сулі,
Де черемха і вишня цвіли.
Крім села і моєї Сули,
Більш нічого не знав на землі.
Знав іще: в ясеновім гаю
Є сунична галява одна –
Там поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.

Світлана Пирогова
2024.06.24 11:21
Червоніло у літній купелі,
Ніби сон не кінчався тривалий.
Дощ налив через вінця у келих
Дню крилатому трішки зухвало.

І згадались сережки на вухах,
Не з рубінів, а з вишень - червоні,
Навіть небо зняло капелюха,

Леся Горова
2024.06.24 10:38
Ти про що, лелеко, стукотиш

Ти про що, лелеко, стукотиш?
Пісня з теплим дощепадом схожа,
Скочуються звуки у шпориш,
Сіється зерном надії кожен.

Щедро обсипаєш зверху дім,

Тетяна Левицька
2024.06.24 09:26
Навіщо посадили у саду
для зла пізнання дерево спокуси?
Лиш надкусила яблуко в меду,
а розіп'яли на хресті Ісуса.

Невже я помиляюся, невже
розбещеність за любощі сприймаю?
В ясних думках клубочиться вужем

Віктор Кучерук
2024.06.24 05:49
Невдовзі кетяги калини
Підпалять ясно вогкий гай, –
І журавлиним довгим клином
Прониже осінь небокрай.
І крізь ледь видиму шпарину
Пропхаюсь я цибатим вслід
У край спокійний і гостинний,
Теплом прихований од бід.

Артур Курдіновський
2024.06.24 00:15
Я написав до конкурсу квартон
І заварив собі ранкову каву.
Та змістом перейматись - не цікаво,
Бо я і так вже справжній еталон!

Я - майстер! Щоб мене не забували,
Я написав до конкурсу квартон.
Амбіцій в мене - майже на мільйон,

Володимир Ляшкевич
2024.06.23 22:27
Гімни)
"Слався Джива,
квітни Жива "
"Нам розрада – Світла Лада"
Хор:
"Слався Джива, квітни Жива.
Нам розрада – Сяйна Лада
Нам розрада – Чиста Лада.

Іван Потьомкін
2024.06.23 21:47
Набачив кіт мишеня.На жертву кинувся прожогом,
Та кляте звіриня встигло сховатися у нірку.
Почухав кіт потилицю і рішенець почав шукати.
Надибав: і заліг неподалік. Спочатку тихо, а потім голосніш,
Удавши з себе пса, зачав гарчати, а потім як міг і

Ігор Шоха
2024.06.23 18:48
А на росії у законі вори
аж від окраїн до кремлівських веж
і у Європі їм немає меж...
нема межі агресії мордору
і мародеру в Україні теж.

***
А контрибуції не буде,

Сергій Губерначук
2024.06.23 17:13
Світ за очі йдучи,
без будь-яких причин,
ваш чин поміж личин не помічаючи,
я стану голубим,
як пролісок, як дим,
як цілий океан для потопаючих.

Як цілий океан,

Самослав Желіба
2024.06.23 16:59
    Якщо мистецтво наслідує природу, тоді його мета – виховання людини.     Так, дійсно, футуристи мали рацію, кажучи, що де є культ, там немає мистецтва. Але рація полягає лише в тому тут, що мистецтво має уникати формальної догматизації та стереотипіз

Володимир Бойко
2024.06.23 16:42
Зо всіх шпарин пролазить «русскій мір»,
В парадне преться, лізе чорним ходом,
Облудно розпатякує про мир,
Приносячи війну і смерть народам.

Мов шашіль, поточив наш спільний дім,
Чаїться у найменшім закапелку.
І якнайшвидше хочеться усім

Леся Горова
2024.06.23 16:17
Сині води, темні води
Де ваш брід?
По якому спомин ходить
Стільки літ.

То сідає зовсім близько
В очерет
В руки місячного блиску

Євген Федчук
2024.06.23 16:02
Сидять діди на колоді. Вже осінь надворі.
Вже сонечко, хоч і гріє та не вигріває.
Та ж хочеться дідам тепла хоч трохи в цю пору.
А тут якраз затишно і вітру немає.
Тож погріти можна кості та погомоніти
Про те, про се. Свою, може, молодість згадати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Олекса Скрипник
2024.06.20

Самослав Желіба
2024.05.20

Ігор Прозорий
2024.05.17

Іма Квітень
2024.04.30

Ілахім Поет
2024.04.15

Степанчукк Юлія
2024.04.15

Дирижабль Піратський
2024.04.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Зоя Бідило (1952) / Вірші

 Воллес Стівенс Нотатки про найвищу літературу
               Генрі Черчу (1)
І до чого, крім тебе, відчуваю я любов?
Чи добуваю я в останній книзі мудрої людини,
Мені близької, в мені приховувані день і ніч?
У ненадійнім світлі єдину надійну істину,
В живій мінливості подібну світлу,
Де я тебе стрічаю, де ми сідаємо спочити,
Заради миті в центрі нашого буття,
Ясна прозорість, яку ти приносиш - мир.

ВОНА ПОВИННА БУТИ АБСТРАКТНОЮ
І
Почни, ефебе (2), зі сприйняття ідеї
Цієї вигадки, цього придуманого світу,
Цієї незбагненної ідеї сонця.

Тобі слід стати знову неосвітним чоловіком
І знову глянути на сонце неосвітними очима
І в ньому розпізнати ясно його ідею.

Ніколи не вважай, що винахідливість
Є джерелом ідеї, або що творчий розум
Одержує величні твори з власного вогню.

Так чисте сонце, сприйняте в його ідеї,
Відмите в найвіддаленішій чистоті небес,
Відторгло нас і наше сприйняття...

Смерть одного з богів - це смерть їх всіх.
Хай пурпуровий Феб (3) лежить в жалобі жнив,
Хай Феб дрімає і вмирає в осінніх сутінках,

Ефебе, Феб помер. Але Феб був
Ім'ям когось, хто мати імені не міг ніколи.
Він був і є прообразом для сонця.

Він - це прообраз сонця. Сонце
Не може мати імені квітучо-золотого, та бути
Неможливістю того, чим воно має бути.

ІІ
Ця туга за небесною домівкою
Нас повертає до первинної ідеї, до відчування
Цього вимислу; і ще такого ядучого

Пограбування істини, настільки фатального
Для істини, що мимоволі первісна ідея
Стає самітником в метафорах поета,

Вона прийде й піде, знову прийде й піде щодня.
Чи це можлива туга за первинною ідеєю?
Чим ще, вражаючий мудрець, це може бути?

В чернецтві чоловік - митець. Філософ
Визначає місце людини в музиці, скажімо, зараз.
Але священник прагне. Філософ прагне.

Й не володіння - причина прагнення.
Володіння тим, чого немає - його одвічний цикл.
Це прагнення в кінці зими, коли

Він споглядає невимушену синь погоди
І бачить незабудку на її кущах.
Змужнівши, він почує гімн календаря.

Він усвідомлює, що має те, чого немає,
І відкидає це як річ, що поза часом,
Як ранок відкидає блякле світло місяця і зниклий сон.

ІІІ
Поезія окрилює життя, щоб доторкались ми
До миті, до первинної ідеї... Вона втішає
Сподіванням бездоганного начала

І відправляє нас, окрилених неусвідомленим бажанням,
До бездоганного кінця. Наш рух між цими точками:
Від першого прозріння до множини наступних.

І в цих прозріннях є потужне спонукання
До наших відчувань того, як думаємо ми про думку,
Що б'є в наш слух припливом крові,

Нахненням, еліксиром, чистою силою.
Поезія через прозріння знов повертає силу,
Якою наділяє всіх прозріння.

Ми кажемо: Вночі якийсь Араб в моїй оселі
Своїм жахливим губла-губла-губла-гу
Накреслює первинну астрономію.

Крізь подолання ворогів майбутнє кидає
І стелить на підлозі свої зорі. Удень
У лісі горлинка наспівує своє губла-гу

І все ще найвеличніші припливи океану
Зітхають гу і наростають, зітхають гу і відступають.
Безсенсове життя пронизує нас дивними зв'язками.

IV
Первісна ідея була не нашою. Адам
В Едемі доводився Декарту батьком,
А єва зробила вітер образом себе самої,

Своїх синів і дочок. Вони знайшли на небі,
Наче у дзеркалі, себе; вторинну землю;
А на землі для себе вони відкрили зелень -

Поселенців дуже прикрашеної зелені.
Але первинною ідеєю було не напускати хмар
На імітацію. Нас хмари випередили.

Перш ніж вдихнули ми, був каламутним центр.
Був міф до того, як почався міф,
Завершений, чіткий і досконалий.

Із нього виникла поема: що ми живемо в місці,
Яке нам не належить, і, навіть більше, не тільки нам,
І складно це у розквіт визначальних днів.

Ми імітатори, а хмари педагоги.
Вітер не дзеркало, а гола дошка,
Куліса густо-темна, контраст трагічний

І комічний колір троянди, в якому
Глибинні інструменти видають пискляві звуки
Таких масштабів, які ми у них вкладаємо.

V
Лев рикає в розгніваній пустелі,
Пісок багряниться його червоним риком,
Червону пустку викликає він на герць.

Хто має лапи, щелепи і гриву,
Найбільш придатний претендент. Слон
Розриває тьму Цейлону ревом,

Лисніються боки - цистерни,
Проломуються в оксамитну далечінь. Ведмідь,
Густо-коричний, гуркоче на своїй горі,

Як літній грім, і спить під снігом взимку.
А ти, ефебе, дивишся з свого аттичного вікна,
В твоїй мансарді взяте у оренду піаніно. Лежиш ти

В тиші на своєму ліжку. Тримаєш кут
Подушки у своїй руці. Страждаєш ти і добуваєш
Гіркі тиради зі своїх страждань, німий,

Та красномовніший німої сили. Ти виглядаєш
На дахах як сигіл (4) і як сторожа
І в твоєму центрі вони відмічені й лякають...

Ось героїчні діти, народжує їх час
Всупереч первісній ідеї, щоб відшмагати лева,
Нав'ючити слона, ведмедя навчити трюками.

VI
Не бути реалізованим, для того щоб
Бути непомітним, не бути люблячим чи ненавидячим,
Щоб бути не реалізованим. Погода Франса Галса (5),

Здійнята вітром буша (6) в хмарах буша,
Промочить синім, білим охолодить, не відриваючись.
Гей є, гей був, це гей форзиція

І жовтим, жовтим розріджує синь Півночі.
Без імені і не бажаюча нічого іншого,
Якби лиш уявляли, але виразно уявляли.

Мій дім злегка змінився сонцем.
Доноситься магнолій аромат.
Фальш руху, форми фальш, але спорідненість фальшива.

Це мусить бути явним або неявним.
Неявним або явним одночасно:
Невидимим чи видимим очам.

Погода й велетень погоди,
Назва погода, чиста погода, чисте повітря:
Чистокровна абстракція, доречі, як і людина.

VII
І зараз так чудово без велетня,
Творця первинної ідеї. Можливо
Істина залежить від прогулянки круг озера,

Мудрування, коли втомилось тіло, зупинка,
Щоб роздивитися переліску, спостерігати
Як визначення робиться переконанням і

Очікування цієї переконаності, відпочинок
Край озера під колихання сосен.
Можливо це часи природженої досконалості,

Коли пропіють півні зліва і все
Гаразд, непередбачений баланс,
Приходить своєрідна швейцарська досконалість

Й знайома музика машини
Пробуджує ентузіазм, а не баланси,
Яких ми прагнемо, але баланси відбуваються,

Так чоловік і жінка, зустрівшись, закохуються вмить.
Можливо так настають прозріння миті,
Граничні, випадкові, особисті, в яких

Ми більш ніж прозріваємо, спинившись на грані сну,
Як на підвищенні, і роздивляємося
Академії, подібні до структур в тумані.

VIII
Чи можемо побудувати замок - фортецю - дім,
Хоча б при допомозі Віолле-ле-Дюка (7),
І там побачити Мак-Каллоу (8) як ідеал людини?

Первісна ідея - це вигадана сутність.
Сумний гігант у фіолетовій безмірності долілиць,
Можливо, вигадка Мак-Каллоу,

Логос (9) і логіка, гіпотеза кристалу,
Інципіт (10) і порядок мовленого слова,
І кожна прихована двозначність слова,

Обрана лінгвістом. А Мак-Каллоу це Мак-Каллоу.
З цього не слідує, що ідеал людини це людина.
Якби сама Мак-Каллоу лежала на морському березі,

Тонула в його водах, читала в його звуках
Про мудреця первинної ідеї,
Він міг би звикнути бути то хвилею, то фразою,

Чи хвилі силою, чи глибиною мови,
Чи вбогою істотою, що тягнеться до нього,
До більших здібностей, передчуттів,

Що ніби хвилі зрештою ніколи не розбивалися,
Що ніби мова раптом, без проблем
Те передасть, що висловити важко.

IX
Романтичний речитатив, промовлене пророцтво
Являються частиною апофеозу, доцільні
І його природа, і відповідна ідіома.

Вони відмінні від клац-клак резонів, і їх практичних
Втілень. Та не являються апофеозом
Першопричини ідеальної людини. Вона приходить,

Невеломовна у нездоланих поразках, з резонів,
Осяяна опівночі натхненними очима,
Сповита мріями, причина

Глухого гулу дум, що непідвладні розуму,
Прихованих від інших задумів, дрімаючих
В душі, у всі часи безцінний їхній дотик.

Для кого милість квітня падає ласкаво,
Спадає, прокричать довчасно півні.
Співайте, моя пані, цій людині правильні пісні.

Це є і може бути але ох! Це є, це є,
Це знайда, інфікований минулим, так сяють,
Так хвилюють манери його рук.

Та не дивіться в кольорові очі, не давайте
Йому імен. Відпустіть його з своїх уявлень.
Його палання серця найчистіше.

Х
Абстракція людини - це головна ідея,
Людина ідеальна в своєму прояві, придатна більше
Як абстракція, ніж як окрема сутність.

Більш плідний принцип, ніж окремий прояв,
Щаслива плодовитість, щедро-квітуча сила,
У дійсності, як виняток, частковість,

Хоча і героїчний виняток, узагальнення.
Ідеальною абстракцією є узагальнення,
Створіння безжиттєве і складне. Хто це?

Якийсь рабин, розгніваний людськими пристрастями,
Якийсь отаман, залишений на самоті, в сльозах,
Найнещасливіший, найпереможніший,

Сприймають образи ці не окремо, один за одним,
Я ж бачу тільки одного, в нього поношене пальто,
В нього обвислі панталони, за містом,

У пошуку минулого, де це було колись?
Погожий ранок. Ось він. Цей чоловік
В поношенім пальті, в обвислих панталонах.

Це, ефебе, з нього створити, виготовити
Фінальну витонченість, не для розваги,
Не для звеличення, а чесно обговорити.

(1) Генрі Черч (03/01/1880 - 04/04/1947) - американський письменник і меценат. Він профінансував серію лекцій, де Воллес Стівенс прочитав уривок, яким починалися його "Нотатки про найвищу літературу" (1942). "Сова в саркофазі" написана на смерть Черча у 1947 році.
(2) ) Ефеб - у Стародавній Греції юнак, який досяг повноліття (у афінян повноліття починалося з 18-річного віку). Ефеби становили особливий суспільний клас учнівської молоді віком від 18 до 20 років.
(3) Феб - одне з імен Аполлона, в грецькій міфології бог-охоронець стад, захисник пастухів, покровитель наук і мистецтв, очільник і покровитель муз.
(4) Сигіл або сигіла (лат. sigillum, печатка) — символ або комбінація символів у магії. Сигіли використовували маги, алхіміки для виклику і керування надприродними силами
(5) Франс Галс, або Франс Галс Старший (між 1582 і 1583 роками - 26/08/1966 року) - один із найвідоміших живописців "Золотої доби" голландського мистецтва. Майже все своє життя провів у Гарлемі, де розвинув свій характерний стиль портретування, який полягає у відході від традиційної урочистості й зображенні швидкоплинних змін виразу та текстурних ефектів.

Frans Hals, The Witch of Haarlem (Malle Babbe of Haarlem), 1633-1635, Oil on canvas, Gemäldegalerie, Berlin
Франс Халс Відьма з Гарлема (Малле Баббе з Гарлема), 1633-1635, полотно, олія, Берлінська картинна галерея
(6) Буш - в англійській мові Австралії та Нової Зеландії синонім внутрішньої місцевості або глушини відповідно, природна незабудована територія. Фауна та флора в цій місцевості, можуть бути переважно корінними для регіону, хоча часто також присутні екзотичні види.
(7) Віолле-ле-Дюк (27/01/1814 - 17/09/1879) - французький історик і теоретик архітектури, реставратор низки середньовічних пам'яток архітектури, письменник
(8) Коллін Мак-Каллоу-Робінсон (04/06/1937 - 29/01/2015) - австралійська письменниця, відома як авторка роману "Ті, що співають у терні"(1977)
(9) Ло́гос у давньогрецькій мові означає "слово". Вживається передусім у значеннях власне слова, науки, закону, надприродного світового розуму. Часто під логосом розуміється раціональне, логічне знання, яке протиставляється міфу як знанню ірраціональному і прийнятому на віру
(10) Інципіт - термін для означення в літературі початкових одного або кількох слів будь-якого тексту, вірша, пісні чи книжки, в музиці - перших нот композиції.

Wallace Stevens Notes Toward a Supreme Fiction
               To Henry Church
And for what, except for you, do I feel love?
Do I press the extremest book of the wisest man
Close to me, hidden in me day and night?
In the uncertain light of single, certain truth,
Equal in living changingness to the light
In which I meet you, in which we sit at rest,
For a moment in the central of our being,
The vivid transparence that you bring is peace.

IT MUST BE ABSTRACT

I
Begin, ephebe, by perceiving the idea
Of this invention, this invented world,
The inconceivable idea of the sun.

You must become an ignorant man again
And see the sun again with an ignorant eye
And see it clearly in the idea of it.

Never suppose an inventing mind as source
Of this idea nor for that mind compose
A voluminous master folded in his fire.

How clean the sun when seen in its idea,
Washed in the remotest cleanliness of a heaven
That has expelled us and our images . . .

The death of one god is the death of all.
Let purple Phoebus lie in umber harvest,
Let Phoebus slumber and die in autumn umber,

Phoebus is dead, ephebe. But Phoebus was
A name for something that never could be named.
There was a project for the sun and is.

There is a project for the sun. The sun
Must bear no name, gold flourisher, but be
In the difficulty of what it is to be.

II
It is the celestial ennui of apartments
That sends us back to the first idea, the quick
Of this invention; and yet so poisonous

Are the ravishments of truth, so fatal to
The truth itself, the first idea becomes
The hermit in a poet’s metaphors,

Who comes and goes and comes and goes all day.
May there be an ennui of the first idea?
What else, prodigious scholar, should there be?

The monastic man is an artist. The philosopher
Appoints man’s place in music, say, today.
But the priest desires. The philosopher desires.

And no to have is the beginning of desire.
To have what is no is its ancient cycle.
It is desire at the end of winter, when

It observes the effortless weather turning blue
And sees the myosotis on its bush.
Being virile, it hears the calendar hymn.

It knows that what it has is what is not
And throws it away like a thing of another time,
As morning throws off stale moonlight and shabby sleep.

III
The poem refreshes life so that we share,
For a moment, the first idea . . . It satisfies
Belief in an immaculate beginning

And sends us, winged by an unconscious will,
To an immaculate end. We move between these points:
From that ever-early candor to its late plural

And the candor of them is the strong exhilaration
Of what we feel from what we think, of thought
Beating in the hear, as if blood newly came,

An elixir, an excitation, a pure power.
The poem, through candor, brings back a power again
That gives a candid kind to everything.

We say: At night an Arabian in my room,
With his damned hoobla-hoobla-hobbla-how,
Inscribes a primitive astronomy

Across the unscrawled foes the future casts
And throws his stars around the floor. By day
The wood-dove used to chant his hoobla-hoo

And still the grossest iridescence of ocean
Howls hoo and rises and howls hoo and fall.
Life’s nonsense pierces us with strange relation.

IV
The first idea was not our own. Adam
In Eden was the father of Descartes
And eve made air the mirror of herself,

Of her sons and of her daughters. They found themselves
In heaven as in a glass; a second earth;
And in the earth itself they found a green—

The inhabitants of a very varnished green.
But the first idea was not to shape the clouds
In imitation. The clouds preceded us.

There was a muddy centre before we breathed.
There was a myth before the myth began,
Venerable and articulate and complete.

From this the poem springs: that we live in a place
That is not our own and, much more, not ourselves
And hard it is in spire of blazoned days.

We are the mimics. Clouds are pedagogues.
The air is not a mirror but bare board,
Coulisse bright-dark, tragic chiaroscuro

And comic color of the rose, in which
Abysmal instruments make sounds like pips
Of the sweeping meanings that we add to them.

V
The lion roars at the enraging desert,
Reddens the sand with his red-colored noise,
Defies red emptiness to evolve his match,

Master by foot and jaws and by the mane,
Most supple challenger. The elephant
Breaches the darkness of Ceylon with blares,

The glitter-goes on surfaces of tanks,
Shattering velvetest far-away. The bear,
The ponderous cinnamon, snarls in his mountain

At summer thunder and sleeps through winter snow.
But you, ephebe, look from your attic window,
Your mansard with a rented piano. You lie

In silence upon your bed. You clutch the corner
Of the pillow in your hand. You writhe and press
A bitter utterance from your writhing, dumb,

Yet voluble of dumb violence. You look
Across the roofs as sigil and as ward
And in your centre mark them and are cowed...

These are the heroic children whom time breeds
Against the first idea—to lash the lion,
Caparison elephants, teach bears to juggle.

VI
Not to be realized because not to
Be seen, not to be loved nor hated because
Not to be realized. Weather by Franz Hals,

Brushed up by brushy winds in brushy clouds,
Wetted by blue, colder for white. Not to
Be spoken to, without a roof, without

First fruits, without the virginal of birds,
The dark-blown ceinture loosened, not relinquished.
Gay is, gay was, the gay forsythia

And yellow, yellow thins the Northern blue.
Without a name and nothing to be desired,
If only imagined but imagined well.

My house has changed a little in the sun.
The fragrance of the magnolias come close,
False flick, false form, but falseness close to kin.

It must be visible or invisible,
Invisible or visible or both:
A seeing and unseeing in the eye.

The weather and the giant of the weather,
Say the weather, the mere weather, the mere air:
An abstraction blooded, as a man by though.

VII
It feels good as it is without the giant,
A thinker of the first idea. Perhaps
The truth depends on a walk around a lake,

A composing as the body tires, a stop
To see hepatica, a stop to watch
A definition growing certain and

A wait within that certainty, a rest
In the swags of pine-trees bordering the lake.
Perhaps there are times of inherent excellence,

As when the cocks crows on the left and all
Is well, incalculable balances,
At which a kind of Swiss perfection comes

And a familiar music of the machine
Sets up its Schwarmerei, not balances
That we achieve but balances that happen,

As a man and woman meet and love forthwith.
Perhaps there are moments of awakening,
Extreme, fortuitous, personal, in which

We more than awaken, sit on the edge of sleep,
As on an elevation, and behold
The academies like structures in a mist.

VIII
Can we compose a castle-fortress-home,
Even with the help of Viollet-le-Duc,
And see the MacCullough there as major man?

The first idea is an imagined thing.
The pensive giant prone in violet space
May be the MacCullough, an expedient,

Logos and logic, crystal hypothesis,
Incipit and a form to speak the word
And every latent double in the word,

Beau linguist. But the MacCullough is MacCullough.
It does not follow that major man is man.
If MacCullough himself lay lounging by the sea,

Drowned in its washes, reading in the sound,
About the thinker of the first idea,
He might take habit, whether from wave or phrase,

Or power of the wave, or deepened speech,
Or a leaner being, moving in on him,
Of greater aptitude and apprehension,

As if the waves at last were never broken,
As if the language suddenly, with ease,
Said things it had laboriously spoken.

IX
The romantic intoning, the declaimed clairvoyance
Are parts of apotheosis, appropriate
And of its nature, the idiom thereof.

They differ from reason’s click-clack, its applied
Enflashings. But apotheosis is not
The origin of the major man. He comes,

Compact in invincible foils, from reason,
Lighted at midnight by the studious eye,
Swaddled in revery, the object of

The hum of thoughts evaded in the mind,
Hidden from other thoughts, he that reposes
On a breast forever precious for that touch,

For whom the good of April falls tenderly,
Falls down, the cock-birds calling at the time.
My dame, sing for this person accurate songs.

He is and may be but oh! He is, he is,
This foundling of the infected past, so bright,
So moving in the manner of his hand.

Yet look not at his colored eyes. Give him
No names. Dismiss him form your images.
The hot of him is purest in the heart.

X
The major abstraction is the idea of man
And major man is its exponent, abler
In the abstract than in his singular,

More fecund as principle than particle,
Happy fecundity, flor-abundant force,
In being more than an exception, part,

Though an heroic part, of the commonal.
The major abstraction is the commonal,
The inanimate, difficult visage. Who is it?

What rabbi, grown furious with human wish,
What chieftain, walking by himself, crying
Most miserable, most victorious,

Does not see these separate figures one by one,
And yet see only one, in his old coat,
His slouching pantaloons, beyond the town,

Looking for what was, where it used to be?
Cloudless the morning. It is he. The man
In that old coat, those sagging pantaloons,

It is of him, ephebe, to make, to confect
The final elegance, not to console
Nor sanctify, but plainly to propound.





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2024-05-30 10:35:30
Переглядів сторінки твору 7
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.702
Потреба в критиці найстрогішій
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2024.06.23 16:11
Автор у цю хвилину відсутній