Надумалась одна жінка піти торгувати,
Паляниці пекти й гроші на тім заробляти.
- Піди, - каже, - чоловіче, борошна придбай-но,
Паляницями я хочу зайнятись негайно.
Чоловік дурний послухав, пішов купувати.
Та ж чи йому свою жінку було би не знати?
Що лінива, а що хитра та й руки не звідти.
Узялася вона тісто з борошна місити.
Напекла тих паляничок твердих, наче камінь.
Та і з ними подалася на ярмарок прямо.
Паляниці ті і дурно не треба нікому.
Дарма лише простояла, принесла додому.
Каже: - Там на паляниці і ходу немає.
Усі ходять по ярмарку, бубликів питають.
Іди, товчи паляниці, чоловіче, в ступі.
Бубликів спечу багато, думаю, розкуплять.
Напекла. Та знов не хоче ніхто купувати.
Бублики такі, що можна й зуби поламати.
Принесла назад та й каже: - Й на те нема ходу.
Тільки й чуєш: «Кваші?! Кваші?!» луна між народу.
Тож квашу буду варити. Діжу наварила.
Чоловікові на спину її почепила.
- Тепер ти йди торгувати! Та дивися, клятий,
В тебе родичів до чорта – не смій роздавати!
Бо ж я тебе добре знаю! Кочергу узя́ла
Та й на землі перед нього хрест намалювала.
- Цілуй хреста, чоловіче! Цілуй, бісів сину,
Та божися. А у нього ж діжа та на спині.
Почав дурний нахилятись, цілувать зібрався,
А кваша йому на голову вся і полилася.
Вона і давай кричати: - Що ж ти робиш, клятий?!
Хіба ж можна з таким дурнем добра наживати!
Узяв, розлив кваші діжу! Скільки праці вклала!
Та ще й лантух через нього борошна пропало!